Ще інша, більш оптимістично налаштована, група дослідників вважає, що автора визначити можна, і навіть вдається до такого визначення.
Зокрема, дехто з сучасних дослідників "Слова..." знову звертається до колись дуже розкритикованої в Росії версії французького славіста А. Мазона, який ще 1940 року дово-див, що "Слово..." — досить пізня підробка, здійснена на ос-нові відомого історико-літописного твору "Задонщина". А от, хто здійснив цю підробку: чи то сам першовідкривач Му-сін-Пушкін, чи, може, — простежуючи український слід "Сло-ва...", — хтось із українських літописців: Г. Грабянка, С. Ве-личко, чи той-таки Самовидець, що, як вважають є псевдоні-мом Р. Ракушки-Романовського... – то вже, мовляв, питання другорядне. Тим часом академік Борис Рибаков одним із ві-рогідних авторів "Слова..." називає київського боярина Пет-ра Бориславича.
З досить серйозними дослідженнями з цього питання виступає український науковець, професор Леонід Махно-вець, який береться назвати навіть точну дату написання "Слова...", вважаючи, що його було створено 15 серпня 1185 року в Києві. І що спочатку це "Слово..." було виголошене у вигляді промови під час з'їзду князів земель руських князем Володимиром Ярославовичем, або, як його ще називають, Володимиром Галицьким, що був старшим сином галицького князя Ярослава Осмомисла і Ярославни, дружини головного героя "Слова...", князя Ігоря. Тієї Ярославни, високохудож-нім "плачем" якої ми всі так захоплюємося.
Водночас витворилася досить розгалужена література, автори якої намагаються довести, що "Слово..." має тюрксь-ке походження. І що саме "тюркське прочитання" цієї істори-ко-літературної пам'ятки дозволить по-справжньому збагну-ти її істинний зміст.
Одним із перших підступився до такого прочитання ка-захський поет і літературознавець Олжас Сулейменов. Своє-рідний підхід до тлумачення "Слова" торує і російський письменник Олександр Шелудяков. Він вважає себе прямим нащадком половецького князя Бонака Шелудяка, який, як ми знаємо, теж став одним із героїв "Слова...", а також Федора Шелудяка, донського козака, сподвижника Степана Разіна.
Намагаючись вивести свій половецький родовід від князя Шелудяка, сучасний літератор Шелудяков, водночас, і "Слово" сприймає не як твір, написаний кимось із слов'ян, а як фрагмент втраченого для істориків та історії "Половецько-го літопису", автором якого був хтось із половців.
Зокрема, він доводить, що вся ця повість – не що інше, як фрагмент "Розкольницького літопису", до якого свого ча-су звертався російський історик Татіщев, коли в 1734 році був призначений головним начальником гірничих заводів в Пермі і Сибіру. При цьому О. Шелудяков посилається на працю професора богослов'я Д. Белікова "Томський розкол" (Томськ, 1901), який стверджує, що в ті часи Томський Олек-сіївський монастир і Томська духовна консисторія володіли багатющими архівами, в тому числі й стародруками та руко-писами.
Отож із котрогось із них до Татіщева й міг потрапити "Половецький (він же – й "Розкольницький") літопис", якого згодом, після всіляких переробок, Мусін-Пушкін та інші першодослідники "Слова", почали подавати, як видатний твір котрогось із русичів.
Ясна річ, у багатьох дослідників ця версія викликає ці-лком природний спротив. Як це так: видатна пам'ятка слов'янської писемності, східнослов'янської історії та куль-тури, і раптом... виявляється, що насправді це всього лиш фрагмент "Половецького літопису", якого спритні фальсифі-катори переробили на літопис русичів?! Тобто йдеться вже не про автентичність "Слова", а про те, що маємо справу з плагіатом. Я чимало часу провів у розмовах з сибіряком Ше-лудяковим, що останні роки життя провів на Одещині, і пе-реконався, що саме плагіатом він цей твір і вважав.
Щоправда, услід за деякими іншими дослідниками, О. Шелудяков стверджує, що половці — не тюрки, і навіть не угро-фіни, а ті ж таки східні слов'яни, котрі не прийняли християнства, а залишилися язичниками. Одначе й ця теза теж досить полемічна, отож ні доказом, ні слов'янізацією "половецького" сліду в історії з авторством "Слова..." слугу-вати не може
Крім того, на мій погляд, в цієї, загалом, цікавої версії, викладеної О. Шелудяковим в статті "Таємниця половецько-го літопису", існує одне принципово слабке місце: річ у тім, що рукопису оригіналу, чи бодай копії цього "Половецького літопису" у нього... нема! Як нема й доказів того, що він десь існує, чи хоча б існував. На що ж, на яку джерельну базу по-силається в такому випадку наш дослідник "Слова..."?
Як з'ясовується, єдиним джерелом інформації, на яке Шелудяков посилається – це усні, тобто доти ( до появи цієї статті) письмово не зафіксовані, спогади батька, який, у свою чергу, нібито чув про цей літопис від своїх предків, і нібито завчив його (чи принаймні якийсь фрагмент цього твору) на-пам'ять. Так само, напам'ять, заучував його нібито і сам О. Шелудяков. Як уже мовилося, особисто був добре знайомий з Олександром Шелудяковим і знаю його, як поважну, серйоз-ну людину, проте...
Погодьтеся, що, з точки зору наукового підходу до джерельної бази його версії, посилання на те, що батько чув про існування "Половецького літопису" від інших людей, але сам у руках його не тримав й у вічі бачив; і що, мовляв, сам він, Олександр Шелудяков, цитує якісь фрагменти по пам'яті з того, що завчив за переказами батька — аргумент занадто слабкий. Хоча певні тлумачення дослідника, наприклад, що-до того, що славетний, сотні разів оспіваний-переспіваний та перекладений "Плач Ярославни" — насправді не плач княгині, а язичницька молитва, — справді, здатні примусити глибинні-ше замислюватися над усім "Словом...". До того ж, хіба плач-туга будь-якої жінки, яка оплакує зниклого чоловіка, – не є своєрідною молитвою, нехай навіть і на церковний лад не перекладеною?
А ще дозволю собі зауважити, що язичницький харак-тер "Плачу Ярославни" не слугує, і не може слугувати, дока-зом того, що славетна повість є твором...половецьким! Навіть до наших часів дійшли давньослов'янські плачі та голосіння; і кілька, в суті своїй язичницьких, обрядів, таких, як, скажі-мо, обряд "На Івана Купала". Але наявність язичницьких елементів в українському фольклорі та в історичній, у тому числі й літописній, літературі не може слугувати доказом їх... половецького, чорноклобуцького, печенізького чи будь-якого іншого "степового" походження.
З'явилися й зовсім, на мій погляд, "клінічні" версії. Причому "клінічні" в прямому сенсі. Так, досить болючу ре-акцію пошановувачів "Слова..." викликала версія професора Гарвардського університету Едварда Кінана, який стверджує, що цей твір було написано в 90-х роках ХVIII століття чесь-ким славістом Йозефом Добровським. В цьому випадку мож-на було б змиритися і з часом написання твору, хоча така ча-сова версія позбавляє "Слово..." корони давності і перево-дить у розряд пізніх стилізацій; і з національною приналеж-ністю уявного творця, бо ж "чеський слід" у дослідженнях "Слова..." з'являвся і до Едварда Кінана, але... шокує інша обставина.
Річ у тім, що, посилаючись на психічне нездоров'я че-ха Добровського, Кінан доходить висновку, що й "Слово о полку Ігоревім" було написане, коли чех перебував у стані "шизоїдального роздвоєння особистості чи маніакально-депресивного синдрому".
Тобто, професора-гарвардця слід розуміти так, що, "роздвоївшись" як особистість, Добровський писав "рукою" якогось давнього князя, боярина чи літописця; ну а Мусін-Пушкін та його однодумці, теж, мабуть, "роздвоюючись", взялися суттєво підправляти та олітературювати його шизоф-ренічне творіння.
До речі, зауважу, що "психіатричний діагноз", виданий творцеві, не може применшувати історичної та художньої ва-ртісності його творіння, бо, якби в цивілізованому світі став-лення до таким творців складалося б по-іншому, нам довело-ся б вилучати зі світової мистецької скарбниці тисячі творів таких визнаних та видатних авторів, як Достоєвський, Вру-бель, Ван-Гог і багато інших, прізвища яких навіть не хо-четься називати тут, з поваги до їх загальновизнаного талан-ту.
Розмірковуючи над "Словом о полку Ігоревім", як яви-щем і явленням історії та культури, Пушкін в 1830 році запи-сав: "На жаль, старовинної словесності у нас не існує. За на-ми темний степ, і на ньому височить єдиний пам'ятник: "Пі-сня о полку Ігоревім". Словесність наша явилася раптом, у ХVІІІ столітті, подібно до російського дворянства: без пред-ків і родоводу".
Так, справді, навіть видання "Слова..." під редакцією Д. Дубенського та в супроводі його історико-літературного і граматичного коментарів, до якого полюбляють апелювати дослідники цього твору, — ні цілковитого прояснення тексту, ні відповіді на питання про витоки цього твору, не принесло. Безсумнівно, його коментарі значно полегшили доступ до змісту поеми пересічному читачеві, особливо вчителям сло-весності; на його докази стосовно давності походження "Слова" та історико-мистецької вартісності почали посилати-ся, як на високий авторитет, але для цілковитого дешифру-вання тексту поеми і з'ясування історії її походження — цього виявилося замало.
Як і раніше, в літературі, присвяченій цьому творові, продовжували панувати дві тенденції, підкріплені двома пле-ядами вітчизняних та зарубіжних наукових авторитетів: ціл-ковитого визнання "Слова..." як витвору ХІІ століття (Бан-тиш-Каменський, О.Потебня, Д.Дубенський...); і цілковитого заперечення його історичної вартісності (О.Веселовський, П.В'яземський, В.Міллер, А.Мазон...). Зрештою, подібна по-ляризація думок і підходів, як і полемічне протистояння їх носіїв, – для науки, в тому числі і для історичного літерату-рознавства, річ не нова. Шкода лише, що в даному випадку це полемічне протистояння не наближає нас до розуміння іс-тинного значення "Слова...".
Справжній прорив було здійснено лише в 1864 році, коли досліднику П. Пекарському вдалося виявити в Петер-бурзькому імператорському архіві копію цього твору, зроб-лену спеціально для імператриці Катерини ІІ. Але не кожна копія дійсно є... копією. Варто було фахівцям звірити ці текс-ти, щоб виявити, що в першодруці Мусіна-Пушкіна кричуще багато неточностей, всіляких виправок і смислових вставок.