Це була одна з визначальних рис його характеру: вчасно виконувати обіцянки й не запізнюватись. Міг би стати ідеальним політиком, але ця сфера життя його зовсім не цікавила. Він помітно постарів з того часу, як вони востаннє бачились. Обличчя здавалося таким же молодим, без зморшок, але додалося сивини на голові й особливо у вусах. Тепер вони були суцільно білими. Катя хотіла побачити кола в нього під очима: чи збільшились вони й почорніли? Але окуляри-"хамелеони" заважали розгледіти бодай хоч щось. Та й погляд за ними видавався нейтрально-скритним. Андрій жартував, що вдячний знайомому окулістові, завдяки якому тепер ніхто не знає, скільки він випив.
Колишній чоловік приніс пляшку "Кагору". Коли вони були одружені, частенько вживали це червоне вино. Катя усміхнулася, згадавши ті божественні часи, й аж тепер усвідомила, що не може жити без Андрія, але і з ним бути разом їй теж неможливо.
Вони говорили про все і ні про що, попивали вино, закушували цукерками "Ромашка", на які Андрій свого часу підсадив Катю і вони тепер не переводились у неї, ніби чекаючи, коли прийде її колишній чоловік. Це все нагадувало їй найкращі миттєвості їхнього спільного подружнього життя. Час непомітно втікав, а Чернюк не запитував у Каті про хворобу. Складалося враження, що він хоче почути про це від неї самої. І був момент, коли вона дійсно хотіла йому розповісти про свої проблеми, але сам Андрій, ніби чогось боячись, повів розмову вбік, а Катя вдруге не наважилась.
– Чому ти нічого не питаєш про Данила? – нарешті роздратовано запитала вона, коли їй стала набридати ця порожня балаканина. Й справді, про сина Андрій Чернюк не згадав жодним словом.
– Ми щодня розмовляємо по телефону, – спокійно відповів він, – а минулого тижня бачились.
Ця відповідь остаточно добила її. Ну, звичайно, він спілкується з ним, бачиться. А вона нічого не знає, їй не кажуть, про що вони розмовляють. Син і далі горнеться до батька, а вона як була йому чужою, так і залишилась.
У неї народжувалася неприязнь до Андрія. Вона боялася цього почуття в собі, яке інколи виникало й тоді, коли вони були одружені. Здається, ні з того, ні з сього – і Катя не хоче бачити Андрія або наговорить йому купу арештантів, про що потім жалкує. І все повертається на круги своя, коли неприязнь, здається, вмерла, але, з'ясовується, вона лише заснула, щоби, прокинувшись, вибухнути з новою, більш руйнівною, силою. Катя розуміла, що неправа, бо батько так само має право любити сина, як і мама. І взагалі, що за дурне порівняння, коли йдеться про любов до рідної дитини? І аж тепер їй здалося, що саме від цих ревнощів до сина, який любить батька більше, ніж її, і зруйнувалось їхнє кохання, а все інше, що призвело до розлучення, є похідним, неважливим.
Вони допили вино, й Андрій зібрався йти. Він підвівся й уважно глянув на Катю. Відтак дістав із кишені пухкенький конверт і поклав його перед колишньою дружиною.
– Що це? – ліниво запитала вона, хоча перші проблиски розуміння вже почали висвітлюватися в її голові.
– Це гроші тобі на операцію, – буденно відповів Андрій, ніби робив подібні справи мало не щодня. – Там є візитівка лікаря, який зробить тобі операцію в обласному центрі. Зателефонуй йому. Але не відтягуй.
Звичайно, він знав, чим це все закінчиться. Катя кричала йому в спину, що жодної допомоги їй від нього не треба, хай витрачає гроші на своїх коханок. Головне, треба було витримати цей перший натиск. Він витримав. Вона заспокоїлась, тримаючи конверт у руках, і сказала, що завтра же зателефонує лікарю.
Сьогодні зранку Андрій Чернюк все-таки вициганив у Василя по телефону, що за хвороба у Каті. Потім зв'язався з головним лікарем Дрогослава. Той порадив робити операцію Каті все-таки в обласному центрі, а не тут. Дав візитівку лікаря, яка залежалася в нього. Зателефонував йому – і той назвав суму. Хоча по блату, тобто передбачалася знижка, але гроші теж були чималенькі. Андрій їх не мав. Довелося терміново оформити кредит у місцевому відділенні "Приватбанку", де керуючим був його давній знайомий.
Але все це залишилося за кадром, і нікому не було призначене, тим паче нинішній і колишній дружинам.
43
Андрій знайшов собі прихисток у медичному пункті. Зеленоока рудавка посварилася з широкоплечим капітаном і з радістю прийняла бійця. Вона більше ставилася до нього, як мати до сина, ніж кохала. Але вночі не відмовляла собі ні в чому. Ходила вдень, мов п'яна, але це її радувало.
Котячі пазурі поволі сходили з обличчя Андрія, але мало не щодня хлопці підсміювалися з нього. Кіт на декілька днів десь зник, і казали, нібито Андрій таки підстеріг його і вбив. Але Андрієві вже було не до кота. Коли той з'явився, він навіть зрадів, що вже не казатимуть на нього, ніби він помстився за чорного ворона.
Андрій думав про Марину-дружину, але відчував, що вже нема в його душі того трепету, як раніше. Марина-лікарка була вигадливою у сексі, нічого подібного зі своєю дружиною Андрій би не міг зробити, але все одно не лежала в нього душа до неї. Все більше й більше хотілося на війну, а там як Бог дасть.
Кого йому по-справжньому не вистачало, так це Петрика і Павлика. Сумував за ними, згадував їхні витівки, уявляв, якими стали сини. Зеленоока рудавка замріяно слухала його розповіді про хлопчиків. Дітей у неї не було. А яка ж жінка не хоче випробувати материнське щастя? Готова була завагітніти від будь-кого, але нічого не виходило: занадто багато абортів наробила у студентські роки. Тому й кинув її чоловік, що не могла вже мати дітей.
Щодня телефонувала мама. Більше нарікала на невістку, ніж розповідала про себе й чоловіка. Ніяк не могла вибачити, що Марина з хлопчиками пішла від них. "І прийняла ж її як рідну доньку, – нарікала, – а вона виявилася невдячною".
Зрідка телефонувала й Марина. Розмовляли, мов чужі. Андрієві вже було нецікаво, чому вона пішла з синами від його батьків. Здавалося, що дружина – в минулому житті, і повернення вже не буде. Душа була порожньою.
Військове навчання майже нічого не дало Андрієві. Як кажуть, що знав, про те й довідався. Те, що хлопці долали великою працею, йому давалося легко, ніби все життя прослужив в армії. Офіцери дивувались з умінь Андрія й завжди ставили його в приклад. Тому й дивилися крізь пальці на його нічні чергування в медпункті. Та й мусили рахуватися із зеленоокою рудавкою, яка не раз їх виручала. Тепер запала на Андрія, але того тут скоро не буде, так що вони знову зможуть по черзі до неї ходити.
І коли сказали, що завтра вони їдуть на фронт, Андрій навіть зрадів. Він навіть не бачив, як сумом покрились обличчя хлопців, з яким запалом, ніби востаннє в житті, накинулася на нього зеленоока рудавка.
Андрій розумів, що закінчується його одне життя і тепер починається друге. Не знати, наскільки довгим воно буде.
Раділи хлопці, в яких не виявилося повного комплекту одягу, їх затримували ще на невизначений час. Приїхав той самий пузатий полковник. Він розпікав офіцерів полігону, як вони допустили таке. Ті лише руками розводили й грали свою роль, бо разом з пузатим полковником долучилися до розкрадання армійського майна.
Бігала полігоном перелякана волонтерка Галя, яка зійшлася з широкоплечим капітаном. Ніби привезли хлопцям всього достатньо, ще й залишитися мало, а тут таке. Дивувалась, як це могло статись.
Востаннє Андрій пішов до дерева, під яким поховав чорного ворона. Здалеку побачив кота, який приглядався до нього. Грізно помахав йому рукою, а той ніяк не відреагував, лише побіг собі у своїх котячих справах. Радів за себе, що на душі спокійно, нема ненависті ні до кота, ні до будь-кого на світі.
Хотілося жити. І щоби жили всі. І щоби закінчилася ця війна. Але розумів, що повинен іти на фронт. Якщо не він – то хто? І ще чомусь думав, що без нього не впораються. Лише він може зупинити те, що творилося на Донбасі.
44
Після побиття сином Тіберій Германсдерфер не вилізав із постелі. Це були протест, демонстрація, гра. Три в одному. Хоча він почував себе гірше, ніж зазвичай, але не настільки, щоби не міг перейтися по квартирі до туалету. Зрештою, він так і робив, коли Льоня зранку вигулював пса. А коли той ішов на роботу, ходив по квартирі, заклавши за спину руки і згадуючи минуле.
У Дрогославі він з'явився після Другої світової війни у званні старшого сержанта. Дуже цим пишався, підкреслюючи, що всього добивався сам і ніколи не мав волохатої лапи нагорі.
А ще Тіберій Маркович Германсдерфер був сталіністом, ретельно приховуючи це від інших. Єдиною людиною на планеті Земля, яка розкусила його, був Кирило Васильович Іващишин, молодий викладач Дрогославського державного педагогічного тоді ще інституту. Це було в часи, коли щойно розпочалася горбачовська пєрєстройка. На одному із засідань філологічного факультету Іващишин сказав, що Германсдерфер насаджує сталінізм у їхньому навчальному закладі. Йому не дали договорити, пояснити, в чому це полягає, вигукували, змушували вибачитись і не чіпляти наліпок відомому вченому. Щодо відомого вченого, то це було великим перебільшенням, бо знакових відкриттів у науці загалом і літературознавстві зокрема Тіберій Маркович не зробив. У радянські часи наука була заідеологізованою, і її лінія коливалась разом з лінією партії. Після засідання, яке урвалось на цьому скандалі, до Тіберія Марковича підходили викладачі, казали, що вони засуджують безпідставні наклепи на його адресу, ніби наклепи можуть бути підставними. Поведінку Іващишина пояснювали тим, що той гнув націоналістичну лінію, і якби не горбачовська пєрєстройка, молодий викладач ще без звань і регалій вже давно би загримів не лише з кафедри, а й опинився в одному із таборів у глибині безкінечного Сибіру. Поза очі Кирилові Іващишину приписували антисемітизм, хоча відверто все-таки не наважувалися цього сказати. Боялися, що їхні слова не мають під собою жодних підстав, бо молодий викладач був у дружніх стосунках з багатьма поважними місцевими євреями, і жодних антисемітських настроїв у ньому вони не помітили.
В основі сталінізму Тіберія Германсдерфера, як і мільйонів прихильників цього людиноненависницького відхилення від марксистсько-ленінської ідеології, лежав страх. Звичайно, ніхто в цьому не зізнався сам собі, а щоб висловитися привселюдно з цього приводу, не могло бути й мови.