Ну як не потішишся! Залишалося озватися до Називного й вірнопіддано доповісти, що стосунки з Енеєм налагоджено, а вправний і невловимий розвідач Крепс як завжди готовий до виконання нових відповідальних завдань центру!
Вони
– Чому ваше доблесне воїнство стоїть!?
М'ясиста шия першої особи держави бралася брунатними плямами, при цьому здавалося, що кров для них якимось незбагненним робом постачається безпосередньо з обличчя міністра оборони – те стрімко полотніло.
– Не встигаємо підвозити пальне! Воно фактично… закінчилося… – виправдовувався збілілий міністр. – До того ж, закінчуються набої і, перепрошую, провіант. До того ж обмундирування особового складу зовсім не придатне…
– Як готувалися? Як допустили?
Громи й блискавки, які метав Президент, органічно доповнювали картину похмурого зимового дня за вікнами Рибальського будиночка. Атмосферу термінової наради не зігрівало навіть заспокійливе потріскування дров у каміні.
– Пане Президенте! – продовжував виправдовуватись міністр. – На останньому РДБО я доповідав про наявні труднощі та неготовність військ до зимової кампанії. Відтоді мало що…
– А хто переконував, що їхню "січ" наші вояки закидають шапками? Хто запевняв, що на тиждень бойових дій забезпечення вистачить?
– Не шапками – каптурами! – реготнув прем'єр.
– Я виконував ваше доручення стосовно негайного знищення виявленого кубла тероризму! – вигукнув доповідач.
– І як, знищив?
– Слід зізнатися, що ми виявились не готовими… До того ж, розвідка не виявила… А не володіючи достатніми розвідданими…
Зачувши слово "розвідка", почав бліднути й начальник ГРУ. Скориставшись розгубленістю міністра, підняв руку Щасний:
– Дозвольте?
– Кажи! – махнув рукою Президент.
– Осмілюсь нагадати, – Неон Вакулович надав голосу граничної лагідності, – що я категорично заперечував проти непідготовленого наступу на терористичну базу. Без продуманої стратегії, без тилу, без глибокої розвідки…
– Та знаємо-знаємо! Погарячкували – намололи… наламали дров! – насуплено буркнула перша особа. – Твої пропозиції?
Всі учасники наради пам'ятали, що ініціатором поспішного виступу був саме Президент, але, зрозуміло, ніхто не важився сказати про це вголос.
– Перше: відвід військ, – почав голова КБУ, – утримання величезних пустельних територій нічого нам не дає, зате спустошує й так далекий від оптимального оборонний бюджет. Друге: негайний пошук додаткових джерел фінансування і зміцнення армії та, власне, початок такого зміцнення. Третє: розробка плану весняного наступу на пустельно-терористичні угрупування. Саме весняного: цієї пори самосели повилазять із нір і розбредуться по хуторах – випасати своїх верблюдів, та й погодні умови для наступу будуть сприятливими.
– Тверезо! – погодився лідер нації. Кров з його шиї почала переміщуватися в зворотному напрямку, себто на обличчя міністра оборони. – А як там стосовно пошуку додаткових джерел? – звернувся господар будиночка до міністра фінансів. Той схопився і розпочав натхненно:
– Міжнародні фінансові організації кредитів нам, зрозуміло, не дадуть, оскільки ми ще не виплатили попередні. Союзний Кризовий фонд формально не відмовить, але переконаний – це будуть смішні гроші! Отож мусимо покластися на власні сили, і тут я б запропонував скористатися позитивним досвідом фінансування Великої евакуації!
– Гм, ти б іще проголошення незалежності згадав! – звів густі брови Президент. – Тоді повирізали мільйони тонн металу, а зараз що?
– Мости! – урочисто проказав Міністр.
– Які мости?
– Київські! Однаково Дніпро з Прип'яттю пересохли – брати-білоруси висьорбують із них останні краплі, міленьку Десну висьорбують самі українці, тож нам ніщо не заважає спрямувати цей вельми ліквідний ресурс на зміцнення обороноздатності!
– Гм, тверезо! – підтримав міністра глава держави, присутні згідливо закивали головами. – Оце я називаю кривотив… цей… креатив – учіться! Але ж, поки ми їх повирізаємо…
– Під якісний метал отримаємо кредит без затримки!
– Разом і Маму-Батьківщину, чи як там її, демонтуйте, бо ще дочекаємося, поки впаде… Добре, працюємо! А ти, – власник кошлатих брів звернув свій погляд на Неона Вакуловича, – активно долучайся до планування весняної кампанії!
– На жаль, я не можу цього зробити! – сухо відповів Щасний.
– Чому?
– Голову КБУ не введено до Оперативного штабу!
– То введіть кінець кінцем, у чому справа?! – гримнув Президент у бік міністра оборони. – Зайва голова там не завадить, надто – якщо голова кебетна!
– Зробимо негайно! – запевнив міністр.
Розходилися з наради по одному, по двоє. Міністр оборони збуджено перешіптувався з начальником ГРУ:
– Схоже, наш молодий та перспективний проліз у фаворити!
– Хто стрімко пролазить, той гучно випадає! Непокоїть мене його непорочне, так би мовити, досьє: надто вже воно безгрішне – такого в живих людей не буває!
– Ото й перевір! Досьє – це твої міфанси! А я подбаю, щоб члени штабу не ляпали зайвого на предмет оперативної обстановки. Його допущено до розробки стратегічного плану – нехай і розробляє!
Щасний повертався додому сам. Попри черговий успіх претендента на президентську булаву не полишала тривога і він добре усвідомлював її причину: як до, так і після наради Неон Вакулович не мав відповіді на коротке, але надзвичайно важливе питання: хто здав Січ? На тій екстреній нічній нараді в особистих покоях Президента міністр оборони та його любимець – начальник ГРУ – сяяли, наче новенька зірка на генеральському погоні, але джерела цінних відомостей не видавали:
– Встановлено точні координати так званої "Нової Січі" – осередку пустельно-терористичних угрупувань. Злочинці опанували мережу колишнього метрополітену в колишньому місті Дніпропетровську!
– Мусимо знищити це кубло негайно!
– Підготовка операції займе кілька…
– Яка підготовка? Хіба не йдеться про точкове проникнення, до якого ви готові вдень і вночі, про що й рапортували? Чи не готові?
– Так, пане Президенте! Гадаю, ми викуримо тих підземних щурів за тиждень!
Голова КБУ спробував застерегти від непідготовлених дій, але охоплений гарячковим запалом лідер нації нічого не хотів слухати – метляючи полами кошлатого китайського халата, він уже обговорював зі своїм прес-секретарем стилістику переможного звернення до народу.
Якби джерелом інформації було прослухане стороннім вухом донесення Сивого, Неон Вакулович відповідав би вже на неприємні питання і, скоріше за все, робив би це в не дуже приємному місці, адже повідомлення агента він втаїв. Якби координати Січі встановила технічна розвідка, від керівника КБУ таке важко було б приховати – як-не-як, а його підлеглі далеко не вахлаки. А от якщо це зробив "пустельний пес", невідомий Щасному, можливо й позаштатний, розвідач контори-конкурента… Зрештою, відправив же сам Неон Вакулович у пустелю позаштатного Крепса…
Локі
В розпал боїв Батько Чуй поставив Локі на чолі своєї особистої сотні. Колишній хаптагер вправно тримав оборону на західних околицях руїн, десятеро його козаків полягло в лютому побоїщі біля другої бази, а сам сотник отримав декілька дріб'язкових поранень відламками. Коли ж запеклі сутички стихли, Генеральний осавул повернув Локі до своєї команди, оскільки часто потребував думки на диво розважливого і вже авторитетного порадника.
Про те, що Воля на Січі, Локі дізнався випадково – почув, як козаки захоплювались героїчною дівчиною-фельдшеркою, котра привезла в підземний лазарет поранених бійців з Дебаркадера. Кинувся шукати зеленооку русявку в підземеллях і незабаром знайшов її в оточенні бувалих січових козарлюг – пороззявлявши роти, ті слухали розповідь дівчини про сутичку на лимані.
– Бомботримач ми змайстрували з кухонного маніпулятора! – захоплено розказувала Воля. – Там і додавати нічого не знадобилося, лише перепрограмували панель завдань. Щуроголовці так і не доперли, що гранати падають на їхні голови з неба – як після першого, так і після другого влучання шалено кришили довколишню пустелю вогнем, а тоді згребли свої жалюгідні рештки й забралися геть!
Козарлюги смачно гекали, хакали й схвально кивали головами, кожну з яких прикрашав розкішний доглянутий оселедець. Побачивши Локі, дівчина урвала бесіду:
– Ну бувайте, хлопці – мені ще перед Батьком Енеєм звітувати!
Попри сутінь, у якій ховався віддалений кут платформи, де вони залишилися вдвох, Локі добре розгледів очі дівчини – в них одночасно були і радість, і докір.
– Нехай, кохана! Ти тут, а я лише випадково взнав…
– Симпат… – вона неохоче дозволила себе пригорнути й не дозволила поцілувати.
– Ти надовго?
– Ні, лише передам поранених…
– А якби ми розминулися?
– Не розминулися б, ти ж у нас такий всевладний!
– Це ми про що?
– Про тебе. Адже тобі варто лише захотіти – й отримуєш усе! Боже, невже те, що відбулося з нами в квартирі Лаврівни, було нещирим, невже ти просто заманив туди наївну дівчину, напоїв рисовим вином, вигнав хазяйку… Хто ти, Локі?
– А-а-а, це наш соловейко тобі наспівав! На побачення з гетьманчуком у Волі часу вистачило!
– Ми зустрілися випадково! А про Київ ти не хочеш…
– По-чоловічому ж він учинив – нічого сказати! – Локі гірко зітхнув. – Та похизуватися просто хотів, дурбас, дошкулити хотів! Вибач! Ревную я тебе до нього, розумієш? До всіх ревную, розумієш? До щему, до крику, до сказу ревную! Бо люблю, невже це тобі невтямки? Ти день і ніч у оточенні чоловіків, ти відмовляєш мені в гаспидській ласці – що мені думати? А Київ… Ми ж обоє були там під арештом, хіба забула? Під дверима тієї квартири стояв вояк – забула? А здається, що забула… Ти дуже змінилася, Воле…
– Мене змінила війна. І змінює. Давай дочекаємося кінця цього божевілля…
– Я пришвидшую його кінець, як можу.
– Віриш, зараз мені не вистачає сил на любов…
– Я найбільший миротворець у Всесвіті!
А назавтра він побачив, як Воля розмовляла з Соловієм. Локі стис кулаки. Доєднавшись до гурту новоприбулих козаків з Гобі, він пройшов повз розмовників – дівчина й гетьманчук згадували свої хутори…
Уночі Локі приснилася Феля: кострубате дівча з тоненькими, наче сірники, ніжками дивилося на брата з докором:
– Дай хоч на цигарку, дурбасе! Я тебе доглядала, я тобі гузно підтирала, знаєш, яким ти був серуном! Вогнемет, що й казати!
– Я не Вогнемет – я Локі! – гаряче заперечив Локі.