Але ж є, мабуть, люди, які прочитали усю цю муру.
Юльці хотілося спати, а ще більше їсти. Вона пішла на кухню, заглянула до холодильника. Не густо… Засмажила собі два яйця, зробила канапки з ковбасою, випила чаю. Втамувавши голод, поприбирала. Гаряча вода з крану текла цілодобово – не те що у їхньому Дрогославі.
Хотіла виходити з кухні, але ще глянула на книжки на полиці. Коран! Ого… Стала читати:
"50
KAФ
Bo имя Aллaxa милocтивoгo, милocepднoгo!
1(1). Kaф. Kлянycь Kopaнoм cлaвным!
2(2). Дa! Удивилиcь oни, чтo пpишeл к ним yвeщaтeль из ниx, и cкaзaли нeвepныe: "Этo — дeлo дивнoe!
3(3). Paзвe кoгдa мы yмpeм и cтaнeм пpaxoм? ... Этo — вoзвpaт дaлeкий!".
4(4). Mы знaeм, чтo зeмля oтнимaeт oт ниx, и y Hac книгa xpaнящaя.
5(5). Дa, coчли oни лoжью иcтинy, кoгдa oнa пpишлa к ним; и oни — в cocтoянии cмятeннoм.
6(6). Paзвe нe cмoтpeли oни нa нeбo нaд ними, кaк мы вoздвигли eгo и paзyкpacили, и нeт в нeм pacщeлин?
7(7). И зeмлю Mы pacпpocтepли и ycтpoили нa нeй пpoчнo cтoящиe и пpoизpacтили нa нeй вcякиe кpacивыe пapы
8(8). для coзepцaния и нaпoминaния вcякoмy paбy oбpaщaющeмycя.
9(9). И низвeли Mы c нeбa вoдy блaгocлoвeннyю и пpoизpacтили eю caды и зepнa пoceвoв,
10(10). и пaльмы выcoкиe — y ниx плoды pядaми, —
11(11). в yдeл paбaм, и oживили eю мepтвyю cтpaнy. Taкoв иcxoд!
12(12). Cчитaли лoжью и дo ниx нapoд Hyxa, и oбитaтeли ap-Pacca, и Caмyд,
13(13). и Aд, и Фиpayн, и бpaтья Лyтa, (14). и oбитaтeли aл-Aйки, и нapoд Tyббa, — вce oни coчли лжeцaми пocлaнникoв, и oпpaвдaлacь Moя yгpoзa.
14(15). Paзвe ж Mы изнeмoгли в пepвoм твopeнии? Дa — oни в coмнeнии o нoвoм твopeнии.
15(16). Mы coтвopили yжe чeлoвeкa и знaeм, чтo нaшeптывaeт eмy дyшa; и Mы ближe к нeмy, чeм шeйнaя apтepия.
16(17). Boт пpинимaют двa пpиeмщикa, cпpaвa и cлeвa, cидя.
17(18). He пpoизнeceт oн и eдинoгo cлoвa, инaчe кaк y нeгo — гoтoвый нaдcмoтpщик.
18(19). И пpидeт oпьянeниe cмepти пo иcтинe: вoт oт чeгo ты yклoнялcя!
19(20). И вoзглacили в тpyбy: этo — дeнь oбeщaнный!
20(21). И пpишлa вcякaя дyшa, a c нeю пoгoнщик и cвидeтeль,
21(22). Был ты в нeбpeжeнии oб этoм, и Mы cняли c тeбя твoй пoкpoв, и взop твoй ceгoдня ocтp.
22(23). И cкaзaл eгo тoвapищ: "Boт чтo y мeня пoдгoтoвлeнo".
23(24). Bвepгнитe вдвoeм в гeeннy вcякoгo нeвepнoгo, yпopнoгo!
24(25). Удepживaющeгo oт дoбpa, пpecтyпникa, pacпpocтpaняющeгo coмнeниe,
25(26). кoтopый пpи Aллaxe пpедaл дpyгoгo бoгa: ввepгнитe жe eгo в жecтoкoe нaкaзaниe!
26(27). Cкaзaл eгo тoвapищ: "Гocпoди нaш, я нe cбивaл Eгo; oн caм был в дaлeкoм зaблyждeнии!".
27(28). Cкaзaл Oн: "He пpeпиpaйтecь y Meня: Я пpeдyпpeдил вac yгpoзoй.
28(29). He мeняeтcя cлoвo y Meня, и нe тиpaн Я для paбoв".
29(30). B тoт дeнь cкaжeм Mы гeeннe: "Пoлнa ли ты cтaлa?" – и cкaжeт oнa: "Heт ли дoбaвки?".
30(31). И пpиближeн бyдeт paй для бoгoбoязнeнныx нeдaлeким.
31(32). Boт чтo oбeщaнo вaм для вcякoгo кaющeгocя, coблюдaющeгo,
32(33). тoгo, ктo бoитcя Mилocepднoгo втaйнe и пpиxoдит c cepдцeм oбpaщaющимcя.
33(34). "Bxoдитe тyдa c миpoм, этo — дeнь вeчнocти".
34(35). Им — тo, чтo oни пoжeлaют тaм, и y Hac — дoбaвкa.
35(36). Cкoлькo Mы пoгyбили дo ниx пoкoлeний; oни были cильнee иx мoщью и иcкaли нa зeмлe, ecть их yбeжищe!
36(37). Пoиcтинe, в этoм — нaпoминaниe тoмy, y кoгo ecть cepдцe или ктo пpeклoнил cлyx и caм пpиcyтcтвyeт!
37(38). И coтвopили Mы нeбeca, и зeмлю, и тo, чтo мeждy ними, в шecть днeй, и нe кocнyлacь нac ycтaлocть.
38(39). Tepпи жe, чтo oни гoвopят, и пpocлaвляй xвaлoю Гocпoдa твoeгo дo вocxoдa coлнцa и пepeд зaxoдoм,
39(40). и нoчью пpocлaвляй Eгo, и пpи кoнцe пoклoнeния.
40(41). И пpиcлyшaйcя в тoт дeнь, кoгдa вoзглacит зoвyщий из близкoгo мecтa.
41(42). B тoт дeнь, кoгдa ycлышaт oни вoпль, вoиcтинy: этo — дeнь иcxoдa.
42(43). Пoиcтинe, Mы живим и yмepщвляeм, и к Haм — вoзвpaщeниe!
43(44). B тoт дeнь, кoгдa зeмля pacкoлeтcя, (извoдя) иx cпeшaщиx; этo coбиpaниe для Hac лeгкo!
44(45). Mы лyчшe знaeм, чтo oни гoвopят, и ты – нe пpинyдитeль для ниx.
45. Haпoминaй жe Kopaнoм тoмy, ктo бoитcя Moeй yгpoзы!".
Екзотика.
На більше її не вистачило. Подумала, що треба би скупатись, але сил уже не було. Таки змучилась за весь день. А ще за Вітю напереживалась.
Вітя мирно спав. Вона швидко роздягнулась, лягла біля нього. Намацала його лоб. Ніби все нормально. Вітя повернувся на бік, обійняв її. Їй було приємно. Вона усміхнулась і з посмішкою на устах заснула в його обіймах…
53
Уперше за багато років йому наснилася покійна донечка. Де тепер блукає, у яких світах загубилася її душа?
Богдан Зеновійович Мазур прокинувся з важкою головою й одразу згадав про своє щастя-нещастя — Марту Гриневич. Мерзне дівчисько на Майдані Незалежності у Києві. Прислало sms-ку: "Я, здається, закохалася". Ні, все-таки дивна штука оті мобільні телефони. Раніше писали довжелезні листи про своє кохання, а тепер достатньо одного короткого повідомлення. І що він має їй відповісти, коли сяк-так телефонувати і приймати дзвінки навчився, а писати sms-ки – ні. Спробуй добитися до Києва крізь мільйони мобілок, коли весь час або зайнято, або "абонент поза зоною". Зеківська якась символіка у цьому всесвітньому зв'язку. Здається, лише заради Марти він придбав собі це диво техніки й на старості років поволі втягнувся у світ дзвінків і sms-ок.
Він не гнівався на Марту за те, що вона зрадила Івана Франка й переметнулася до Борислава Нагачівського. Покійний дрогославський журналіст справді виявився талановитим письменником, і Марту можна було зрозуміти, адже спокуса була надто великою. Професор на одному диханні прочитав його тристасторінковий роман "Дрогославські оповідки" і навіть хотів написати схвальну рецензію, але вчасно стримався. Він не буде розпорошувати свої сили на другорядне. Тим паче, що сил залишилося не так багато. Смерть чигає на нього і може склепати косу в будь-який момент. А тому насамперед Франко і ще раз Франко. Правда, десь у глибині душі жевріла надія, що Марта Гриневич рано чи пізно насититься Бориславом Нагачівським і таки повернеться до Івана Яковича. Звісно, слабкою втіхою було те, що його, Богдана Зеновійовича Мазура, уже не буде, але з того світу він неодмінно допомагатиме дівчині в її пошуках Франка.
Професор скинув з себе вранішнє оціпеніння. Холодна вода збадьорила його тіло. Зробив собі улюблене капучіно (перейняв від Марти, але вона додавала до нього ще цукор, він остерігався, боячись – дивак! – у такому віці захворіти на цукровий діабет), дивився у вікно на кухні й стоячи сьорбав гарячий напій. Здається, нічого не чув і не бачив, хоча звуки вулиці долинали до нього, а мозок невидимо карбував кожну цяточку на обличчі перехожих, кожний порух їхніх думок. Розшифровувати все це навчаться наші нащадки, а ті, кого ми назвали безглуздим словом інопланетяни, перестануть переживати за долю Землі.
До університету залишалась добра годинка, і Богдан Зеновійович сів за письмовий стіл. Від учорашнього дня він студіював книгу нотаток і листів Уласа Самчука "Планета Ді-Пі" й до окремого зошита виписував усе, що стосувалось Івана Франка.
Один з кореспондентів писав Уласові Самчуку:
"Був же Ніцше духовим батьком сучасного Чінгіз Хана? Чому ж маємо відмовити най більшому поетові "країни гохштаплєрів", що казав: "кожен думай, що на тобі мільйонів стан стоїть", відмовити права бути генеологічним початком тих, що сьогодні фанатично переконані в правильності цих слів і тому замість бути подібними до всіх інших культурних народів і скромно працювати кожний у своїх рамках, чуються відповідальними спасителями, "Мойсеями" й"месіями", покликаними рятувати тих, хто їх про це не просить, хоч у дійсності є вони не більш не менш, як дуже часто католицькими сектантами й польсько-австрійськими держимордами. Але все це більш бридке, ніж страшне, бо що й кому шкодить, коли ллться кров "героїв" на сторінках "Часу", або "Трибуни".
Богдан Зеновійович звично зауважив, що коми не стоять на місці, "генеологію", "ллться" без "є". Йому не сподобались "католицькі сектанти". Розсередився, що замість "міліонів" у Франка стоїть "мільйонів" у цього автора. А це типова помилка багатьох авторів, які лінуються перечитувати Івана Яковича. Професор вчасно зупинився у своєму гніві, виправдавши автора тогочасним правописом й, очевидно, неґрунтовною літературною підготовкою, аматорством на провінційному рівні.
Головним для Богдана Зеновійовича було те, що ці думки перегукувалися з його. Стаття "Собачий обов'язок і патентовані патріоти", яку він нещодавно вмістив у "Дрогославщині", наробила галасу серед так званої інтелігенції. Він нагадав читачам Франкові слова з автобіографії "Дещо про себе самого" (та що там нагадав! вони вперше від нього про них довідалися):
"Передовсім признаюся до гріха, що мені його багато патріотів вважає за смертельний: не люблю русинів (русинами називали себе українці в Галичині – Б.М.). Побіч цієї гарячої любові, що бризкає для "братнього племені" зі шпальт польських реакційних газет, моє признання може видатися дивним. Але що ж робити, коли воно правдиве? Не є я в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І через те повторюю: не люблю русинів. Там мало серед них знайшов я правдивих характерів, а так багато дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілості, що, дійсно, не знаю, за що би міг я їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру. Розуміється, знаю між русинами декілька винятків, декілька особистостей чистих і гідних всякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, лише стверджують загальний висновок.
Признаюся до ще більшого гріха: навіть Руси нашої не люблю, так і в такій мірі, як це роблять, або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб її любити як географічне поняття, для цього я є занадто великим ворогом порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоб твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Руси. Щоб любити її історію, для того досить добре її знаю, дуже гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і волі, щоб як мало в історії Руси прикладів правдивого духа горожанського, правдивої посвяти, правдивої любові.