Ти ж своїй тьоті, матері Серафимі, нічого не скажеш? Не напишеш?
* * *
Що він міг сказати, в чому суперечити? Він поїде на фронт, а вона все розхлебтуватиме сама? Що? Як?.. Можливо, вона й права... Адже вони будуть так далеко одне від одного. Але вона нічого не каже про чоловіка. Що він знає про них разом? Те, що розповідала диякониха, та те, що от вона з дітьми в окремій кімнаті? Це може нічого не значити...
А якщо війна затягнеться?..
А якщо...
— Я такий щасливий з тобою... Я знаю, я не маю права питати, робити тобі боляче, але ж і ти мене пожалій. Ти ж для мене все на світі, і от ми з тобою такі вже близькі, і ти повертаєшся до чоловіка, ти його законна жінка, ти його обіймеш, як мене, і він тебе цілуватиме.
Вона дивно усміхнулася — не то зневажливо, не то гірко — і похитала головою.
— От тільки про це не думай. Цього ніколи не буде. Я повертаюсь додому до дітей. А чоловік — не будемо говорити про нього. Це було б непорядно з мого боку говорити про нього зараз з тобою.
— Ти тільки скажи: він тебе дуже любить? Він не може жити без тебе? Звичайно, як він може не любити такої жінки!
— Коли б ти нас бачив, бував у нас, ти б зрозумів. Мені важко пояснити тобі, дуже важко пояснити чуже сімейне життя, навіть самому подружжю важко зрозуміти. Ти не дивуйся, я тобі одне скажу: він мене зовсім не любить, але жити без мене не зможе. І він дуже порядна, розумна людина, надзвичайно тактовний. Він ні в чому не завинив переді мною.
І я поки що перед ним.
— І ти теж не зможеш жити без нього? — вже з острахом спитав Ігор.
— Я не зможу жити без дітей. Це просто шматок мене. Але це ж зовсім інше. До них же ти не ревнуєш?
— Ні, це дійсно частина тебе. Дивно, але я їх люблю, особливо дівчинку.
— Її всі люблять. Правда, батько одверто любить більше сина і не приховує цього, але всі рідні більше її, а обидва дідусі з усіх онуків — найдужче Галинку.
— І розбалували, певне? Хоча і я б її балував!
— Ну що ти, вона зовсім не балувана! Ми більше панькаємось з Олесиком, він хворобливіший, і потім він винятковий, такий розумний, але й він не зловживає увагою до себе. А Галинка звичайна... така, як я...
І вона з усіма двоюрідними приятелює — і дорослими, і малими, з моїми учнями і хрещениками, з багатьма трудолюбцями.
— Ще й трудолюбці у тебе... — удавано розпачливо зітхнув Ігор. —
І до них теж не можна ревнувати?
— Я ж тебе ні до кого не ревную!
— О! Ще б ти мене ревнувала, коли я подихаю без тебе! І до кого? До моїх солдатів?
— Хіба там зовсім нема жінок? А сестри, а лікарки, а хіба міста, що ви пройшли, зовсім порожні?
— Мені просто смішно, що ти говориш. Я б навіть радів, коли б ти мене ревнувала!
— А що тобі, між іншим, казав по телефону твій Борис? — лукаво примружила вона очі. — Пов’язане з жінками? Я ж почула. Правда?
— Достеменна правда! — засміявся Ігор. Хоча Літа й жартувала, йому була приємна її цікавість до нього.
— Так скажи, на що він натякав?
Але Ігор зніяковів.
— Лікусю, про це мені незручно тобі говорити.
— Ні, ні скажи, — наполягала Літа. — Хіба. що зміниться від цього? Хіба тепер може щось змінитися?
— Та ні, це зовсім інше, що ти думаєш. Він здогадався, звичайно, що я не сам, і пожартував: "Cherches la femme?" Сказав: "Значить, твій великий піст скінчився, і ти розговляєшся на Великдень?"
— Значить, був "великий піст"?
— Невже ти можеш припустити, щоб я був з ким-небудь після зустрічі з тобою в монастирі? Борис знав, що я тримався дуже відлюдно, а для мене по телефону це так грубо пролунало. Я тільки тебе зустрів і ще не вірив своєму щастю. Я не хотів, щоб ти чула такі чоловічі розмови. Чортів Борька, а взагалі він дуже делікатний.
— Не сердься на Бориса, він же не знав, який у нас насправді великдень, — заспокійливо мовила Літа, — і я ж знаю, не просто через "піст" ми так зраділи, адже у нас були всі можливості не "поститися"! — вона погладила його по голові, по чорному волоссю, що вже відросло, було підстрижене, звичайно, не фасонно, але робило його ще кращим.
— Я злякався, що ти подумаєш...
Літа поклала йому руку на губи.
— Не кажи зайвого — "я подумав", "ти подумала"... Хіба нам було коли думати? — всміхнулася вона своєю живою, ніжною усмішкою, яку він так любив! — Ми ж обоє щасливі і раді, що вдвох! Оце головне!
— Ти справді моє щастя, бо все розумієш. І я подумки завжди все розповідав тобі, все, що діялося перед очима, що маю робити, в чому сперечаюсь з товаришами і з начальством, і завжди думав, як би ти поставилась до цього. Але справді, нам же було ніколи, — засміявся він і потягнувся зовсім по-домашньому, наче жінка, яка лежала поряд, була давно його безмежно люба і вірна дружина. — Я хочу, щоб ти знала все-все про мене, всю правду, — мовив він.
— Я теж хочу, щоб ти любив мене такою, як я є, без прикрас, — роздумливо сказала вона. — Хіба ти не помітив, не відчув, що я з тобою навіть не кокетувала, коли ми познайомились.
— Хіба ти й тоді хотіла, щоб я любив тебе? — здивувався Гарик.
— Що ти! Я про це й не думала. І ти ж не думав? Це ж було напередодні твого весілля...
— Сказати тобі правду? Я наче задихнувся, побачивши тебе.
— Та ти ж не дивився навіть, ти дивився в інший бік і насвистував "Прощання слов’янки". Я все добре пам’ятаю!
— Я просто злякався за себе. Але ж хіба ти не пам’ятаєш, я весь час просив тебе не йти, ще побути, погуляти, прийти раніше. Ти зникала, і весь світ затьмарювався. Я відчував, що не можу дихати без тебе. Мені вже було байдуже до всіх і до всього. Я тільки стримував себе, щоб поводитись пристойно при Аді, її матері, тьоті Соні. Я знав, що без тебе не зможу жити. Оте падіння врятувало мене. Але яке щастя — ти хочеш, щоб я тебе любив! Що мені ще треба в житті? — І раптом мовив, так жалісливо, іншим тоном, зовсім по-дитячому: — Мені так не хочеться вставати!
— А втім, треба, — з жалем мовила і Літа.
Та зараз вони ще не думали, що їм лишилося тільки кілька годин бути разом. Вони були ще разом.
— Я не можу від тебе відірватися, — зітхнув він, — хоч би швидше кінчалась війна...
J’ai lu, je ne sals oú,
Que les plus doux instans pour deux amants heureux.
Ce sont les enteriens d’une nuit d’insomnie,
Pendant l’envirment qui succéde au plaisir,
Quand les sens apaisés sont morts pour le désir;
Quand la main á la main, et l’áme a l’ame unie,
On ne fait plus qu’un ėtre, et gu’on sent s’elever
Ce parfum de bonheur qui fait longtemps rėver;
Quand l’amie en prenant la place de l’amante,
Laisse son bien-aimė regarder dans son coeur,
Comme une fraiche source, oủ l’onde est confiante,
Laisse sa puretė trahir sa profondeur;
C’est alors qu’on connait le prix de ce qu’on aime,
Et que du choix qu’on a fait on s’estime soi-mėme,
Et que dans un doux songe on peut fermer les yeux!
Я прочитав давно, не знаю де...
Що для коханців найсолодша мить
Зринає в час розмов нічних, безсонних,
Коли любовний шал вже не п’янить,
Та м’яко заколисує здійсненне.
І ти вже більш, ніж є, ти понад себе,
В жаданому, омріяному щасті.
Ти поряд із коханою, як з другом,
Нехай вона загляне в твоє серце,
Пречиста хвиля з джерела довір’я
Глибінь його відкриє невідому.
У мить таку і ти спізнаєш серце
Коханої — як свій єдиний вибір,
Та і себе тоді осягнеш глибше,
І в сні солодкому ми зімкнемо повіки...
(Переклала з франц. О. Крижанівська).
Літа швидко розіклала на столі ще й те, що лишилося від нічного бенкету.
— Ти нікуди не спізнишся? — спитала вона дбайливо.
— Ні, у нас ще є час, — і глянув прохально, — ми могли б пообідати разом. Ти нічого не їси і вночі нічого не їла.
— Ти ж чув, я обіцяла сестрі. І тобі ж треба до твого Бориса. Він з тобою буде на вокзалі. Може, це незручно, що я прийду на вокзал?
— Що ти, інакше не може бути! Коли б мені не треба було заходити за паперами, я б і на хвилинку не відпустив би тебе до поїзда. А Борис — це мій найближчий товариш. Може, ще й тому, що ми обидва змалку лишились без батьків. У мене, правда, була тьотя Соня, інші багаті родичі, правда, дальші, та все-таки дбали про мене потроху, а він нікого не мав, усього самотужки добився. Він, між іншим, єдиний знає про моє весілля в монастирі і хто його порушив, — Ігор підвів ліву брову, і Літа розсміялася. — Ти його побачиш і одразу зрозумієш, що це за людина. Він далекий від того кола, в якому я, на жаль, вештався до війни. Та по службі своїй я не міг інакше, але ж отакі стихійні біди, як війна, ставлять багато чого на своє місце і виявляють, хто є хто і що є що. А втім, Борис, я певний, і до війни був зв’язаний з іншими людьми, не тільки з медицини. Він і мені прочистив трохи мозок. Крім усього, він надзвичайний хірург. От уже лікар за покликанням! І, зверни увагу, він такий наче непоказний, сором’язливий, рудий, а руки в нього напрочуд гарні.
— Не може бути гарніших за твої, — ревниво мовила Літа, — я дуже люблю твої руки. — Вона взяла обидві руки Ігоря і притулила до грудей, як дитину, коли її заколисують.
Руки справді були гарні — вузькі, з довгими пальцями, та зовсім не пещені, просто чисті, міцні юнацькі руки, навіть трохи загрубілі та обвітрені.
— Велика різниця його і мої руки, — зітхнув Ігор. — Його повертають до життя людей, а мої мусять вбивати. Що зробиш? Чи дійдуть люди до того часу, коли не буде воєн, ворожнечі між країнами? Поки що це утопія, і треба захищати свою рідну. Знаєш, правду кажучи, по-справжньому рідною я відчув її тепер, на війні. Тепер часто думаю, скільки не сотень, а тисяч людей розумних, освічених, талановитих міркують, віддають свої сили, всю свою енергію на нові вигадки зброї. Убити — якнайбільше і якнайшвидше, перемогти в цьому вчених інших країн, випередити... Не смійся з моїх дурних думок, це ж я тільки з тобою, Літусю, так можу говорити. Навіть з Борисом не так. Він каже, що я надто абстрактно підходжу до всього. Ти не смієшся з мене? Я з тобою, наче сам з собою, розмовляю.
У нього був такий тон, ніби він сам собі хоче щось довести, в чомусь виправдатись, у чомусь звіритись найближчій людині. І наче самому було дивно, що про такі речі він розмовляє з жінкою, з якою тільки-но провів таку палку, незрівнянну ніч.
— Що ти, Гаричку, я рада, що ти зі мною можеш так говорити, що ти хочеш, щоб я знала всі твої думки, що мучить, непокоїть твою душу, мислі, дратує тебе.
— Справді, я волів би мати іншу професію, та про це нема чого говорити.