Микита хитро усміхнувся і хижо оскалив зуби. А Михайло стукнув кулаком об кулак: "Знай наших!".
Вся родина підійшла до церковних дверей, бо мати з Ільком та дівчатами зачекали, поки підтягнуться чоловіки з дідусем.
Головні, західні, двері прикрашала по кутах і вгорі різьба — крини та виноградні лози. Зліва вгорі, на стику двох брусів луток, дерево було обгоріле. І вибаглива різьба в цьому місці осіла, обсипалась.
— Дідусю! Що ото? — Ілько кивнув на обгорілий кут.
— Ти що — вперше бачиш?
— Та я чогось не звертав уваги.
— То знай: — це трапилось тоді, коли Ізяслав помстився подільському люду та вигнав торжище на Гору до Києва. Казали, що то його вірні пси підпалили Поділ, щоб розорити людей. Між Глибочицею і Хореви-цею все вигоріло. А Параскева наша П'ятниця вистояла. Одвірки трохи підсмажились, і перша баня обгоріла. Але ми верхній обгорілий залом порозбурили і зрубали нові вінця. Тепер і не видно... Тоді була біда в нас на Подолі. Все навколо — тільки чорне вугілля та купи попелу. Як вітер повіє — здіймається курява, наче чорний туман...
Ілько уважніше, ніж перше, подивився на церкву. Здавалося, що вона міцно стулена із трьох бойових веж. Посередині найвища вежа. А по боках притислись нижчі вежі. Церква Параскеви по-старосвітському зрублена — всього в кожному зрубі тільки по одному залому. А тепер навіть у сторожових вежах по два заломи роблять. Зате Параскева була зрубана із товстенних болонків добре вистояного дуба. Зрубали Параскеву П'ятницю ще за часів князя Володимира Красне Сонечко. За сотню років будови стіни потемніли, покрились патиною, наче старе почернене срібло. І гонта на даху — і стара, і нова на першій бані над бабинцем почорніла і де-де із півночі поросла смарагдовим мохом.
Вони з великим зусиллям проштовхались через бабинець і головний нав до самої огорожі вівтаря. Огорожа між вівтарем і головним навом була в церкві Параскеви П'ятниці досить висока. Найвищому з родини, батькові, огорожа сягала по шию. Огорожа трималась рядом різьблених стовпів. Згори на стовпах лежала, теж мережана, перекладина. Посеред огорожі був прохід, закритий запиналом із паволок. Ліворуч від завіси на огорожі стояла велика ікона Матері Божої. Праворуч від проходу — ікона Ісуса Христа. Праворуч же від Спасителя — намісна ікона Параскеви П'ятниці. Ілько тільки на ці три образи й дивився. Бо Матір Божа була така лагідна й осяйна. І мальована найчистішими кольорами. А Спаситель дивився уважно й остерігаючи. І Він був виписаний яскравими, легкими і радісними кольорами. Ікона Параскеви П'ятниці мала розміри точнісінько такі, як Божої Матері і Спасителя. Проте письмо її було зовсім іншої руки. Тільки чотири кольори вирізнялись на дошці — червоний, жовто-вохристий, зелений та чорний. Стояла Параскева П'ятниця на весь зріст, хреста в правиці звівши до плечей, довгий червоний плащ спадає на чорну землю. Сукня зелена на ній довга-довга, і ніг навіть не видно. На подолі жовтою і червоною фарбами візерунок помальовано.
А на голові Параскеви — корона жовта з дрібними самоцвітами, зеленими та червоними. Лик святої мальований вохрою, тіні окреслені тонкими чорними рисками. І хрест також обведено різними рисками. По боках і знизу на підвищеному краю іконної дошки було вимальовано мучеництво Параскеви П'ятниці. І як їй свічками смалять попід пахвами, і як гаками тіло деруть, як кліщами ребра трощать, і як їй голову стинають. Зате внизу, у її підніжжя, показано славу святої — як у труну її покладають достойники, як з мощами труну Параскеви П'ятниці переносять до величного храму. По самому краю дошки, зразу за муками святої, з усіх боків були прибиті посвяти. То були маленькі срібні очі, вуха, п'ясті рук, кілька стоп людської ноги, маленькі срібні серця. Хтось замовив золотарям маленьку срібну лодію з вітрилом і прибив у самому нижньому куті ікони. Певно той чоловік потрапив у бурю на човні та порятувався.
Також було дві чи три давні срібні ногати. І один манюсінький, мов сонечко в тумані, златник Володимира Красне Сонечко. Його хтось прибив у правім куті найвище, де вимальоване хрещення Параскеви П'ятниці. "Ну, що очі, руки, ноги та серце — то це зрозуміло всякому, — думав Ілько, споглядаючи дари на іконі. — Це дякували за одужання, або прохали про одужання. А от за що чи після чого прибили златник Володимира Красне Сонечко?.."
їхня перлина у бармі підносилась ліворуч найвище, якраз проти різдва Параскеви П'ятниці. Перлина тихо світилась на почерненій срібній бармі серед дрібної мерехтливої зерні. Ілько дивився на свою "золоту перлину". І дуже дивувався, що ні жалю за нею немає. І якоїсь особливої радості теж немає. А так було якось дивно і спокійно. Наче як ото щось важке ніс, ніс і ніяк не міг донести. І вже, здавалось, сил не вистачить — от-от впаде! І раптом все скінчилося. Стало зовсім легко і спокійно. І слова такі Ілько не міг підібрати, щоб комусь це пояснити. Звичайно, якби хтось його спитав. Проте так ніхто й не здогадався про це спитати...
А піп Іван, ще молодий, але великобородий і пелехатий, громовим голосом правив службу. Що читав, що напам'ять говорив, Ілько добирав лише окремі слова. Бо та книжна мова аж ніяк не підходила для домашньої бесіди чи вуличної розмови.
Ще хором співали парубки. Сильно, дзвінко і суголосно. Кермував ними Стефан. То підіймав руки, то опускав, то лише стріпував кистями рук. Оце здивувало Ілька. Виходило, що їхній сусіда Стефан усе вмів у церкві — і хором кермувати, і робітників наймати, щоб полагодити дах, і знайти вишивальниць для поновлення плащаниці та вишивання корогов.
Як же Ількові здалося, що відправа буде відбуватись до безконечності, піп Іван завершив літургію. Він і дяк пішли у вівтар за пелени. І люди почали, штовхаючи оДне одного, підступати поближче, до образу Параскеви П'ятниці. Знову з'явився візник Стефан, вже зовсім в іншім образі, ніж керманич хору. Він стояв якось боком, щоб не виходило, що до нього люди хрестяться чи зазирають на нього. І тихо, але твердо, говорив тим, хто довго задивлявся на перлину: "Ходіть далі, дорогі люде, ви ж не одні такі цікаві". Хто його не дослухався, так м'яко і лагідно відсторонював, щоб і інші могли подивитись на "золоту" перлину. Але дивно, що почув Ілько. Одні казали: "Та вона зовсім не золота! Вона — срібна!" інші казали: "Диви! Вона справді золота!", деякі ж казали: "Та вона і не золота, і не срібна. Вона, як світло, світиться"... Ну цього Ілько вже ніяк не міг зрозуміти.
Ні Ілько, ні старші чоловіки не стали підступати під саму ікону. Постояли і подивились. Та як поперли люди і почали їх штовхати та з місця відтісняти, вони пішли на вулицю. Дідуся взяли попід руки і, можна сказати, винесли його на паперть. Бо він упрів і здавалось, ось-ось зімліє. Але на повітрі дідусь швидко оклигав. Батько йому каже:
— Може вас, тату, додому провести? То от нехай Михайло вам пособить...
— Ні, ні я з вами. Я ще хочу на Торжище піти. От із Торжища мені потрібна буде підмога. А Михайло нехай іде. Йому ж кудись треба? Га?
— Авжеж, дідусю! Там до одних вуєвих знайомих.
— То йди, — дозволив йому батько.
І Михайло, який до церкви пішов тільки тому, що він у місті, а не в Пущі з волхвами!.. Михайло щез в одну мить, в'юном прослизнувши межи людьми.
Люди не розходились від церкви, наче чекали чогось. І справді, по якомусь часі, потрібному, щоб усі парафіяни хоч краєм ока подивились на перлину, на паперті стали троє: піп Іван, дяк Лука та староста Стефан.
Не всі спочатку зауважили, що на верхній сходинці стоїть піп Іван і здіймає руки, просячи уваги. Та коли він своїм сильним глибоким голосом виголосив:
— Дорогі мої брати і сестри во Христі! Маю вам щось сказати для покріплення нашого з вами духу! Хочу поділитися з вами радістю! Адже живемо ми в часи лихі. І буває нам усім вряди-годи непереливки! Тому що всі ми — люди грішні. І Всевишній нас за гріхи наші крає. Але любов Його і милість Його завжди з нами! Треба тільки терпляче дочекатися цієї милості. І от так сталося, що одні наші люди дочекались і дива, і милості! Вони в нашій Почайні знайшли золоту перлину. Всі ви сьогодні, а хто й ще вчора, бачили її. Ціна її велика. То ж яка велика ціна перлини, така велика була спокуса для добрих людей. Бо вони, ті люди, не багачі. Бо вони й не бідняки. Бо вони дєлателі і живуть, харчуючися від плодів рук своїх. І стала їм велика спокуса — продати її, золоту перлину, чи багатіям, чи лихварям, чи володарям. Мали б вони великий прибуток! Але от що вони, порадившись ревно між собою, порішили вчинити?! Сказали вони собі — у скринях багатіїв є злато-срібло, і самоцвіти, і паволоки! На шатах образів у Києві, на Горі, по храмах є дивні самоцвіти. А в нашій старій церкві таких скарбів немає. Тож нехай перлина буде скарбом у нашій рідній церкві. У нашій громаді! Бо ми не гірші, хоча живемо не на Горі, а на Подолі внизу!.. І слухайте, браття мої і сестри, слухайте уважно, що вони зробили!.. Вони не тільки віддали нам всім золоту перлину. Вони ще витратили все своє срібло, щоб оздобити перлину! Щоб вона не згубилась і прикрашала наш образ святої великомучениці Параскеви П'ятниці! Я не називаю імен цих людей. А чому? А тому, щоб диявол не навіяв комусь гріховної думки, поганого слова. Щоб не казали одні: "Дурні, що віддали громаді, гурту. Бо гуртове — чортове!". Інші щоб не казали: "Вони віддали такий скарб, щоб пиху свою потішити!". І я хочу подякувати їм отут при всіх вас! Подякувати, не називаючи їхніх імен, але від душі!!!
І піп Іван хитро так зробив. Тричі вклонився на три сторони перед юрбою і тричі голосно подякував, ні на кому не спиняючи погляд. Піп Іван, витримавши якийсь час паузу, виголосив далі.
— Дорогі брати і сестри! Часи, я кажу, не кращі. Багато здирництва, багато брехні і грабіжництва простого люду. Тому просити у вас багато не можу. То був би гріх. Але вже настав час кликати людей до молитви добрим дзвоном, а не дубовим билом! Якщо кожен дасть від себе тільки вивірку, то буде не одна гривня. І нехай ніхто не думає, що коли ми не багатії, то ми не маємо честі. То в багатіїв гординя. А в нас — честь! Тож да не оскудіє рука ваша, подаючи на благо віри Христової і на честь нашій громаді!!!
Після тих слів попа Івана юрба тихо, але швидко зменшилась удвічі.