Ти прокинешся в темряві і пригадаєш— мисливцезнавця давно нема, його смертельно поранив браконьєр-підліток— пригадаєш його запросини "приїхати й написати поему", і останню зустріч у конторі лісгоспу: там, на підлозі, лежала посеред кімнати довжелезна, сіра, з однією одрубаною по коліно лапою, шкура; це той вовк, якого ми тоді облавили— пояснив він буденно— я на другий день його взяв, став на номер, послав шофера шуганути від річки; той пару раз тільки крикнув, дивлюся, тюпає! тюпає прямо на мене через кущі; але щось запідозрив, хотів вже рвонути вбік, відкрився боком— тут я його і вицілив; підбігаю: давній знайомець; нога по коліно одгнила, а не кульгавив— ти подумай; така силища волі його підтримувала; шкура лежала проти вікна— витягнута, неприродньо довга, сталевиста, з відкинутим на бік хвостякою— ви ще поговорили про полювання, оббалакали деякі плани, зійшли сходами з другого поверху, повз розвішані на стінах трофеї, оленячі роги, гостренні білі ікла сікачів, розкидисті лосині лопати, постояли на порозі, ти закурив, ви попрощалися; і, виявилося, назавжди. І лежачи в хворобливій пітьмі квартири, зненацька побачиш ліс, весь пронизаний лютим буревієм, побачиш сутінки, почуєш злодійкуватий постріл біля солонців, тупіт підраненого оленя, раптовий скрип гальм, стукіт закляцнутої дверцяти в машині і скавчання закритої в кабіні лайки, а сам чоловік з карабіном вже кинувся навперейми; він бачив, як шасьнула постать попереду; біг, послизався, на ходу скидав картуза, скидав бушлата, біг, знову помічав тінь між соснами, біг і, пересилюючи вітер, кричав: стій! стій, кажу! вже доганяв його, вже бачив півобернене до плеча, скосоротіле від переляку обличчя, вже впізнавав мстиву загнаність, яка й пацюка робить всерйоз небезпечним, та вже не міг спинитись— він біг і тоді, коли той, попереду, обернувся з рушницею і жахнув назад: рубані шматки цвяхів відкинули й пропороли тіло; він, осівши, приклавсь по втікаючому— по ногах— і карабін заклинило; дістав пістолета з кобури і ще стріляв, намагаючись міцніше стискати рукоятку; він пригадав цього хлопця, майже підлітка— шмаркни і соплею переб’єш— якось недавно затримував, забирав незареєстровану рушницю; тепер, видно, позичив у когось, вийшов по кусок м’яса, жадно скрадав оленя, злякався, що одберуть ствола і з розвороту впарив, дикарило; миршаве, в кухвайці й затяганій шапці, хлопченя пощезло між соснами, а за якусь хвилю затихнув і тупіт чобіт; поночіло, вітер задер светра на спині, чоловік спробував повзти до машини, згадав, що майже добіг до села— і ще стрелив, ще— там живе єгер, сам приймав його на роботу, зараз порається по хазяйству, почує, прибіжить, самому не доповзти, десь перебило нерва, ніг не чути зовсім, от дикар! от дурне, бо голодне; повиростали в кущах— і подичавіли як звірі; хтось же мусить почути, що не з двостволки пахкають! єгер і справді почув; стоячи коло дровітні, поклав ще одну поліняку на оберемок, подумав чи донесе, щоб не розсипалось, доклав ще одну грабову ковирдяку, аби не рипатись лишній раз, і, притримуючи підборіддям, напівприсядки поволік до хати; вже в сінях, ногою притуляючи двері, почув ще постріл, знов не рушничний, і, кидаючи дровиняки біля груби, вже знав напевно— когось ловить начальник мій; ну, нехай, якшо йому більше всіх треба; на те і ліс, шоб паляли; всього не виб’ють, нє-е, а хоче, хай ганяє їх; прийде, розкаже; такою холодіною йому не седиця, пострілює з пісталєтіка і, вітєлі, всі мусять збігатись до нього і накидати кальцо, переб’ється— він розпалив у грубі, вітер, здавалося, аж усмоктував дрова з полум’ям, і п’янке тепло розливалось по хаті; а в лісі геть споночіло; чоловік, знемагаючи від вогняної внизу живота різачки, слабнув щохвилі, підтискав коліна і пробував повзти— земля холодила лікті і з кожним порухом вгризала за бока, вітер проламувався верхами сосон і шипів по кущах,— від ревиська не так стогоніло в скронях і, знаючи, що ніхто з села за ним не прийде (хіба щоб добити тільки) посовувався п’ядь за п’яддю до машини; повз непритомно довго, так довго, що іноді йому вже вчувалось скавчання собаки; лайка й справді, відчувши лихе, дико стрибала по кабіні: вона перегризла повідка і тепер, звискуючи, плигала по важелях, мотлошила двері й сидушку, кидалася грудьми на вікна; сліпнучи від болю, чоловік сильніш затягнув паска— щоб поменшити втрату крові— і помріяв найперш доповзти до бушлата; десь тут недалеко він, а далі картуз, а там і машина, випустити собаку, вона побіжить в село, когось приведе, але десь цей бушлат, аби не збитися тільки; тепер боліло й простягання руки вперед— він хапався за куща і просовувався трохи в темряву; він не думав про смерть, а думав, як добратися до бушлата, накинути, натягнути його на плечі, зігрітися і бокувати далі; там є аптечка в кабіні,— видужимо; штани просякли кров’ю і обліплювали ноги, біль паралітив— хотів ще дотягтись до куща, гребнув пальцями мерзлий бруслинник і глицю, в голові потуманіло, а коли холод у скроні повернув до свідомості, виття вітрища нагадало відголосок вовка, що, приманений на вабу, підійшов майже впритул і завив нутряно, розлючено й хижо; але нікого не було поряд; чоловік роззирнувся, на мить забувши, що трапилось, і подумав, чого він лежить тутай? і вже хтів підвестись бадьоро, звично, різко— кип’ячим болем линуло по спині і він довго ціпився, і впиравсь лобом у землю; і весь цей час собака кидалась по кабіні, шматувала сидушку й обламувала об двері різці: вона чула смерть, мов вовчий запах, що пробивався з вітром; зрідка доносився й запах господаря, вкупі з солодом крові й порохового диму— лайка кидалась на вікно і впізнавала присутність ще когось, падала на підлогу, підтискала хвоста і за мить знову, лютіше лютого вгризалася в двері; дух незримого здиблював шерсть на загривку; смерть не кричала пугачем, не зирила з кущаків старим, скільцьованим, напівдрімотним гадом, не віяла торфом і дохлою рибою з пересохлих боліт— взагалі нічим себе не виказувала й не дозволяла думати про себе, бо інколи сила волі, відштовхуючись від зримого небуття, здатна відкинути її застрахи і наблизити порятунок; смерть чатувала поряд, паралізуючи однією присутністю, тим жахом, що супроводжує її прихід і підмінює тілесну муку болем непоправності, болем прощання— жахом збрякала куца порість чорничнику, трухла, повалена з коріняччям сухостоїна, глухий килим шешітки, торішнє, вже не шельпотливе, притліле листя, кущаги драпахів, чагар ожиннику, відчахнута, шипахувата соснова гілка; жахом наливалося все, здавалось, давно віджиле і давно безстрашне, звічніле, але втепер воно тріпалось і тремтіло сильніше, ніж перший раз, коли насправді гинуло; смерть бачила гідного ворога і не навіювала йому думки, якими зазвичай дурила як простих смертних, так і сильних світу: що нічого не станеться, що якось пронесе, якось перебуду і на цей раз, що я не можу померти так запроста, покинувши стільки справ, що людина не вмре, якщо не зневіриться зовсім, що не може пропасти, доки не виконає великого покликання, що вдячна пам’ять про неї житиме в поколіннях, але все одно рано, рано; кожна з цих побрехеньок по-своєму втішала приречених і загойдувала в сон погибелі; кожен раз вона, смерть, вигадувала щось нове, залежне від обставин, або жаль за родиною, або жадібний смуток за господарством, або сором за безчесні вчинки, або радість за неповернені борги, або світлий шал геройства, або гіркоту зрадливої всемарнотності всього, або чорну тугу за розплатою, або прокльон за прокльоном несправедливості випадку, або прощання з вітчизною, або слізне прощення в рідних,— і кожен, приречений на цей ритуал, сподівався помітити в собі легку й страшну миттєвість вмирання; це єдине, що смерть обіцяла всім,— і не дотримувалась ніколи; не схильна ні милувати, ні шкодувати, вона не була й ненависницею живого, бо не відала часу і навчена була тільки ждати— і з прочитаних спогадів, що роїлися над людьми, вміла визначити, скільки кому ще прощатися: життя вона бачила коротким, мов прощальний помах, і тому рідко брутальніла, обриваючи його на початку; вона все хотіла збудити в собі співчуття і зрозуміти те, що люди називають часом, коротким часом, відміряним долею часом або передчасністю; зрозуміти так само вперто, як все живе прагне жити, однак їй, позбавленій чуття часу— як безмежний владар позбавлений спромог поглинути все з собою— їй не вдавалося це так само, як всякій плоті існувати вічно; але вона й притомлювалась, якщо приречений надто жахався і душа його дрібніла так, що годі й помітити, де там гріх, де праведність? для таких призначалася віра в свою недаремність, у береженість долею, у все те, що нашіптує серцю про його обранство й довголіття; нині ж був дикий випадок— і вона цуралася втіхи; невситимо гув вітер, чоловік думав про згортання крові— все буде нормально, коли припиниться кровотеча— і всією силою сухожиль прагнув жити, а не тільки вижити, і в тій безхитрісній спразі пульсувала така найсправжня міць, що смерть відмовилася його дурити; але присутність була її обов’язком; раз викликана з піднебесся, відомим тільки їй, зойком душі, вона не могла забути про нього і відійти геть, як не змогла б просто так піти прикликана вночі повитуха від породіллі; вона не відала часу— і раз покликали, мусіла ждати; смерть недолюблювала слово "смерть", вигадане в прадавнину зсіряченими, забобонним людом, щоб примітивно означити мить, коли тіло дубеніє і стає непридатним для війни і злягання, а насправді усі слова усіх мов були не готові ще передати пронизливих ознак вмирання і всього того, в що перетворюється згодом плоть людини, плоть звіра, плоть дерева, плоть мурашника, плоть раптового земного тепла, кинутого в ніч, мов простерта прощально долоня; присутність була її обов’язком— а всю решту і їй не доводилось знати: сила, безмежно вища від її поводирства, опікувалася духом згаслого; вона ж мусіла присутніти, чекати й бачити: вітер, біль і знесиленість оберталися жахом для людини; чоловік згадав своїх рідних, своїх домашніх, своїх близьких і вперше подумав— до них не дістатись— він спробував заповзти під дерево, в затишок, і берегти сили до ранку; напевне, шукатимуть; вітер скаженів у вершинах сосон, свистів пониззям; ніч проростала болотяним холодом, росла і дибилась корінням пітьми над чоловіком завбільшки з відорану скибу— нудотна мертвота розливалась по тілу— ніч росла, а душа чоловіка маліла, беззахисніючи дитинно; лежав скоцюрблено і пробував зігрітись, надихуючи собі на груди, а коли, здавалось, більшало сил, знову брався повзти, щоб не заковізнути до ранку; і гнав думку, що совається майже на місці, розгублюючи останнє тепло, тоді як вітер і ніч проламуються, протікають крізь нього, мов повінь крізь греблю; за кожним порухом всередині бовталось, біль помалу щезав, ледве чутним ставав і холод— подумки він знаходив при дорозі бушлата, натягував його, зігрівався, знаходив на кущі картуза, передихував, знаючи, що вже близько, підповзав до машини, ліктями опирався на приступку, чув неймовірно радісне скавуління лайки, відчиняв кабіну, пробував завести двигуна і ввімкнути грубку; собака все заважала, лижучи руки й обличчя; а потім дістати аптечку за сидінням, прийняти антибіотики і щось знеболююче; головне, сирої води не пити; може трохи є чаю в термосі? може навіть вдасться їхати? чоловік пробував повзти і все частіше втрачав свідомість, а коли знову чув вітер і лоскіт холоду на лиці, то намагавсь дихати повільніше, тамувати тепло, повзти, дотягнутись хоча б до того виворотня, а там далі й далі, ближче й ближче до машини, а там затягнути себе в кабіну, простягтись на сидушці— і собака гарячим язиком лизне затерплу руку; знайшли його на третій день; скільки живим пролежав— богвість; з радістю запізнілого каяття кинулись шукати вбивцю, перетрусили округу, схопили неповнолітнього доздиху— довго тримали під слідством, на скількись там років засудили; і, лежачи в хворобливій пітьмі кварити ти спробуєш уявити останню передсмертну самоту й покинутість,— і безсилля зарадити й допомогти буде безмежнішим нічного лісу, глибшим пригадувань, буде врівень поминальної молитви і довічного суму за всіма втраченими дочасно, за всіма щирими, за всіма єдиними.