ли ви що, Ілашу?
— От! — махнув брат рукою.
— Заждіть! Я зараз!
— Ти куди?
— Та йду купити що їсти.
— Де ж тут купиш?
— Вже я найду. Гроші маю.
Родина не перечилася; очевидно, примирала з голоду.
Микула забрав мішок з одежі і вийшов під замок, де колись сиділи перекупки. Тепер тут не було нікого. Пійшов вище у горб, розглянувся — нігде не видко нікого, що продавав би харч. Усе, що було на продаж, уже продано; військо доїдало з возів.
— Де тут можна би купити що їсти? — спитався в одного чури, що ніс солому.
— Коло моста дістанеш.
Треба було вертатися через замок над Дністер на міст. Микула пійшов. Перед мостом застав якогось чоловіка з возом, саме над рікою, в тім місці, де колись із стіни замку скидали нещасних волохів на землю. Чоловік сей привіз хліб, солонину, ву-джеиицю, сіль і продавав тепер так дорого — вдесятеро дорожче, як у спокійний час Щоб голодні вояки не розхопили даром його добра, він посадив на возі чотирьох кріпких чоловіків, котрі тілько
про те й дбали, що пильнували маєтку. Віз був прикритий плахтами і перев'язаний міцно мотузами, і тілько спереду виймав хазяїн те, що хто потребував. Найбільше було таких купців, що не мали гроша, і вони любісінько під добру хвилину були би спрятали цілий віз разом з продавцями так, що ніхто б їх уже не віднайшов.
Микула ледви діпхався до воза. Гроші вже мав відложені в кишені. Казав собі подати всего на п'ять душ на кілька день.
— Перше гроші дай! — сказав продавець.— Покажи, скілько маєш.
— Не журись! вистане! Давай лише!
— Давай сюди мішок, нехай наложу, бо вирвуть тобі з рук.
Микула подав. По правді ж сам продавець лякався, щоб Микула не втік йому з повним мішком, і віддав йому харчі тілько тоді, коли заплатив.
Свідки такого великого купна харчу дивилися з завистю на Микулу — і коли б се не білий день, були б йому радо помогли нести; а так тілько обійшлися смаком. Микула обійшов західну башту замку і небавом був уже в рові.
Принесені харчі родина вхопила між себе так лакомо, що Микулі аж серце краялося з жалю. Він то у козаків добував дечого їсти, то у Чамчана, а вони... Згадав Чамчана:
— Знаєш що, Роксандо, твій тато є недалеко від нас. Міст будував для турків.
Роксанда так і задеревіла з куснем хліба і солонини в руках.
— Не бійся, їж! тато здоров. Заробив у турків добре.
— Таж я переходила сим мостом!
— А батько тебе не бачив!
— Як же було бачити,— сказав Ілаш,— коли нас переганяли вночі і стілько тисяч відразу? І ми так недалеко були від нього!.. Хто ж міг знати?
Поки родина їла, оповідав їй Микула і свої, і батькові пригоди, як він шукав родини і чого зазнав.
— І ти не найшов нашої криївки в дуброві? — питався Ілаш.
— Бачив я всякі там.
— Нашої ти, певно, не найшов. Яма була по дубі, що його викопали з коренем, а я ту яму так прикрив з усіх боків, що нікому б і на гадку не прийшло нас там шукати... Корчі та й корчі...
— Так виходжу я тоді з дуброви, біжу за козаками, дивлюся, якийсь турок тілько смик попри мене в ліс, а його білий халат на корчах зачепився. Я до халата, чи що се було...
— Так се ти був, Микуло? Так близько були ми вже коло себе! Ти знаєш, що се за халат? Я тобі зараз його покажу, тілько щоби хто чужий не побачив. Та се тобі шуба з якогось баші, золотом шита, соболями підбита... дорога така!
— Певно, Усейн-баша загубив, утікаючи. Дай спокій, Ілашу! Не показуй, бо хтось іде горою. Потім покажеш.
— Се наша добича! Жінки погубиил свої кацавейки, а я їм за те — шубу з баші. Коли вже татари, так нехай будуть татари,— зажартував собі якось смутно Ілаш.
— Чому не їш, Ілашу? — спитався Микула.
— В рот не йде. Потім буду їсти.
— Знаєш, я тебе спершу і не спізнав.
— А я тебе. Мабуть, через те, що бороди у нас повиростали.
— Ти цілком на татарина подобаєш... Може, вже й побісурменився зовсім?
— Ще не зовсім, але що світа побачив — то правда.
— Далеко бував? Мені оповідав Кракалія...
— Що? він тут?
— Повинен тут бути. Утік від турків.
— Славний товариш! Мушу його найти... Ні, братчику, я не потурчився, не побісурменився. Набідувався я, щоправда, та бог милував, здоровля було, не подався. В Царгороді продали мене купцеві, і я їздив з його челяддю верблюдами по всяких Абушерах, Басорах, Ширванах... по різних сторонах. Що я тоді світа побачив і не сказати! До самої смерті буде що розказувати. Потім сей купець вернувся в Царгород і помер. Нас, його слуг, знову продали. Мене купив чи й так дістав — не знаю — отой проклятий потурнак Мехмет, що там, за Дністром, і досі пильнує ясиру. Я вже троха світа побачив, по-всякому балакати навчився, так він мене взяв до всякої прислуги: чи по купецькому ділу, чи по хазяйству, до всього Ілуца Молдован — так мене там прозвали через те, що з Молдови. Взяв він мене і сюди, на війну. Що робити? Мушу йти. Служу так вірно, що і в гадку не приходить йому, що мені аби ближче додому,— втечу. Але ми ідем, ідем, а я що придумаю який спосіб утечі — не йде, страшно. Або по дорозі військо стріну — ми йшли на Степанівці, понад Прут,— не вимішу його, або коли вимину, то вмру з голоду у сій пустині, де йди цілий тиждень і не подиблеш села. Так прийшов я сюди. Дивлюся, а мій Мехмет — начальник над ясиром. Щодень приводять йому громади людей, а він порядкує. Ходжу я раз так поміж бранцями, дивлюся збоку: мати сидить, а коло неї Роксанда і синок — я й не знав, хто се, тілько маму знав. Тут мене серце тягне звітатися, а тут розум каже: "Гов! стій! Сторожа дивиться!" Коли мама в неволі, так ти її визволи! Боявся я, щоб мама не вчинила крику. Була б зараз скричала: "Сину! сину!"—та й Ілуцу Молдована набік, уже б не пустили в ясир. Я відскочив, як від ворога.
— Треба було зараз прийти і шепнути мені,— замітила мати.
— Лга, зттаю я вас! Кажу вам, я добре зробив, що тоді при татарах не признався, що я ваш син. Мені й далі вірили, що я добрий слуга, а я вже раз у заколоті, як перед козаками гнали бранців далі в поле, найшов хвилину, коли міг непомітно признатися до мами. Правда, мамо, який ви тоді крик учинили? Я до вас: "Пізнаєте мене, мамо?" А ви: "Господи!" — та й зараз обіймати мене, аби всі татари бачили.
— Ну, як же ж не обіймати? Стілько літ не бачила,— оправдувалася стара мати.
— А що? не казав я?.. Добре, що у тій метушні і крику ніхто не помітив нічого. Я до мами зараз остро: "Мамо, бійтеся бога, ані пари з уст! Я вас визволю! Не признавайтеся до мепе! Сваріть на мене, я па вас, аби здавалося, що ми чужі!" Так я й робив. Перед сторожею ані в той бік, де мама; тілько коли роздавали харчі — я сам прийнявся розносити,— або вночі, або як зведуть бранці плач і крик, я до мами шепну одно слово, друге і від неї довідаюся дещо і про Роксанду, і про Тодора, і про тебе... Все-все помалу я розвідав.
Потім веду я пасти Мехметові копі, сварю на чурів, що не пильнують, сварю так, аби Мехмет чув, а він мені й каже, таки по-нашому, чортів сип: "Пильнуй мені коней, Ілуцо, бо голова не твоя!" Я й пильную, сам веду у дуброву. Коні пасуться, а я ладжу сховок. Зладив і жду. Роздобув одежу з чоловіків, уночі подав їм. Харчів придбав. Одної почі зважився утечи. Кажу їм: "Переберіться, коли вже інші будуть спати. Хлопця па руки — я вас виведу. Я буду там і там". Усе обдумав я. Жінки плачуть три дні наперед — страшно їм...
— Чи ж не страшно? — замітила Роксанда.
— А в неволю йти не страшніше? Не треба смерті боятися, від пеї не встережешся... Уже не сплю й я, не сплять і вони. Я ніби сторож бранців, ще й викрикую на інших, що дрімають. Жду. Аж тут, як на те, козаки напали. Здається, і не були по тім боці, де ми, а переполох зробився такий! Зігнали ясир з поля; крик, лемент такий! Усі розбігаються. Сторожа б'є нагайками. А я тоді своїх за рукав: гов! не біжіть! Лишаються мої "татари" позаду. Я хлопця на руки, кричу по-турецьки: "Втікайте!" — а їх тягну в інший бік, у дуброву. Кинулися мої жінки в дуброву, як заяці. Ніхто й не помітив. А я просто до сховку — і сховав їх.
— Се коли було? — спитався Микула.
— Вночі на неділю.
— Тоді я вас шукав з тестем. У понеділок були ми у вашім ясирі. Потурнак казав вас шукати — не найшли. Зараз розіслав погоню...
— Так се ти, Микуло, на нас погоню вислав? А бодай же тебе! — скликнула Роксанда.— Я через тебе трохи не вмерла зі страху.
— Та як? — чудувався Микула. Ілаш відповів на те:
— Саме та погоня, що Мехмет вислав з твого приводу, шукала нас у дуброві. Двох кінних отак на кілька кроків переїздили попри нас, та ще й кляли, що не можуть найти. Я став ні окріп ні вода. Тілько дивлюся на жінки, а ті вже от-от скрикнуть, саме тоді, коли треба сидіти тихо. Минулося якось. Ждемо далі доброї хвилини. Вночі я виходжу, розглядаюся; все якесь лихо наднесе як не чуру, то башу, годі висмикнутися. А найгірша біда, як через Дністер дістатися?.. Ждемо ще день. А вночі з вівтірка на середу чуємо: земля дуднить. Я в ліс. Дивлюся: козаки йдуть. Слава богу! Гоню я свої жінки з ями, як борсуків, а хлопця на плечі, в мішок. Роксанда клунок бере, мама так — біжимо почерез козаків. Нам аби чимскорше до берега дістатися. Там уже козаки мають якусь переправу.
— Так тоді ти сю шубу мені з-перед носа взяв?
— Тоді. Роксапда спотикнулася, загубила клунок. Пропало. Біжимо за тими козаками, що вертаються вже з добичею. Нікому з них і на гадку не приходить, що ми не козаки. Жінок між нами мов нема. Ніч темна, я несу також добичу: твого сина, Роксанда — шубу замість клунка... Збігаємо на плоти. Раз-два — та й уже по тім боці. А там потім і в козацький обоз забігли, у якісь корчі. Мама як упали, то вже й до ранку не могли встати, зовсім із сил вибилися.
— А ти, Тодоре, був чемний? не кричав? — питався батько.
— Ні. Я в мішку сидів, тепло було мені.
— Дивно! дивно! — передумував Микула братове оповідання.
— Ей, тож-то була втіха! — кінчив ще Ілаш.— Тут їсти нема що, а тішимося всі, як діти. Уже коли ми в козаків, то так, як дома. А тут, дав бог, ще й ти...
— Тілько тата нема,— згадала Семениха, і знову захмурилися всі обличчя, розвеселені троха оповіданням Ілаша, знову сльози покотилися з очей.
Так у радощах і смутку напереміну минувся їм сей день до вечора. На другий день мали всі пійти на могилу батька, тим часом сей день був один із найтяжчих. Мовби зі страху, що зима може захопити усіх у полі і вбити морозом, турки вдарили на обози з сего і з того боку Дністра. Д