Ось гірський масив раптово обірвався. Від нього півколом розіслалася до обрію рівнина. Вся вона була всіяна рівним шаром зеленкуватого інею. Буревій взяв у жменю кристалики, помилувався їхніми ди-вними гранями. Треба буде розглянути в кораблі, з чого вони? Може, вода?
Він висипав їх. Кристалики, блискаючи холодними іскорками, знову лягли на віковічний покрив Плуто-на. Буревій постояв, прислухався, ввімкнувши зовнішні мікрофони. На планеті панувала тиша, абсолютна тиша. Ба ні! Щось вирує. Глухо, бунтівливо. А-а, то кров. Його власна кров мчить по всіх закутках тіла, виконуючи свою щоденну, безперервну роботу. Треба вчитися в неї, в кожної своєї клітини. Чи то голод, чи холод, чи будь-який життєвий іспит — вони не знижують ритму життя, вони віддано служать своєму тілу. Так і він. Навколо пустеля, навколо тиша і морок смерті, а він все одно думає, живе, творить.
Буревій вибрався трохи вище, зупинився на скелястому виступі. З-за обрію блиснула яскрава зоря, загра-ла на шоломі. Космонавт радісно засміявся: Сонце. Воно маленьке, майже не відрізняється від далеких зірок, але серце відчуває його животворне тепло, його рідні промені. Десь там і Земля. Зовсім поряд з світилом. На-віть у телескоп не побачиш її в променях Сонця.
"Земля! Оселя моя! Вітчизна моя!.. Тільки ось так, серед пустелі інших світів, ми пізнаємо глибину своєї любові. Ми пориваємось за променем розуму свого в Безмежність, а серце наше, ніби пуповиною, зв’язане нит-тю любові з твоїм серцем, люба плането.
Я не повернуся до тебе. Моє тіло сховають у собі сніги Плутона. Ну то й що! Хай буде. А я вже нині з тобою. Я бачу думкою твої небесно-сині озера, твої бурхливі і спокійні моря, твої таємничі гори і пісенні ліси та гаї. Моє серце з тобою. Візьми його, збережи і передай новим синам своїм, які теж підуть шляхом Безмежжя. І хай теж бережуть непорушною любов до тебе, до Матері, бо цією любов’ю створено життя, світ, без неї нема пі минулого, ні майбуття".
Буревій заплющив очі. Стишив розбурхані думки. Перед його внутрішнім зором пропливли поля золотих хлібів, квітучі сади, голуба стрічка Дніпра. По ній пливуть білосніжні швидкі кораблі, хвиля гойдає човники рибалок — такі ж смішні, милі, як і тисячоліття тому. Сонце золотить бані древніх церков, вітер хитає в садах білі, рожеві суцвіття каштанів… Так було. Так було в юності, в дитинстві. Так буде для нових, сміливих його спадкоємців тепер і завжди. Вони думають, мріють, радіють, і піхто, ніхто не знатиме, що він самотньо блукає в снігах Плутона. Тільки коли-небудь у майбутньому, якщо його знайдуть нові космонавти, — вони зрозуміють його останні думки, його прагнення.
Буревій розплющив очі, похитав головою, ніби відганяючи милі, дорогі видіння. Досить сентиментів. Пора працювати. Треба подумати, як поставити знак, щоб його помітили люди, щоб зрозуміли, хто був тут.
Космонавт повернувся, щоб рушати назад, до корабля. Та раптом йому здалося, що поряд хтось є. Хтось живий, розумний. Ніби невідступний погляд відчув Буревій на собі, ніби невидимі руки торкнулися його тіла. Що таке? Звідки?
Він озирнувся. Скелі, урвища, нагромадження кристалів. Але що це? Поряд з ним на кам’яному майдан-чику височіє щось дивне. То не скеля, ні… Невже утвір розумних істот? Тут, серед криги і мертвого мороку?
Буревій підійшов схвильовано до незнайомого предмета, освітив його прожектором. У променях вирізь-билось неземне обличчя, висічене з чорної породи, міцно притулені до грудей руки. Вся гігантська постать була уособленням зібраності, зосередженості. Але очі здавалися стрілами, пущеними силою духу в безодні Світобу-дови. Як вдалося невідомому творцеві висловити свій задум через мертву породу? Буревій ще не зустрічав на Землі подібної майстерності. Це свідчило про високий рівень істот, які залишили статую. Хто вони були? При-шельці чи жителі Плутона? Чи, може, мандрівники з інших планет — Юпітера, Урана? Розумні істоти, про яких ми вже знаємо, але яких досі ще не зустріли! А може, вони були корінними жителями і загинули з невідомих причин, залишивши іншим, далеким Братам останнє привітання — прагнення свого розуму в Безмежжя, висло-влене в чорному камені?
Мовчить пустеля. Мовчить простір. Тільки очі. невідомого Брата пронизують Космос, єднаються з вог-нями далеких світів.
Буревій повертався назад схвильований, вражений. Тепер йому буде легше жити серед пустелі Плутона. Він шукатиме на поверхні планети залишки мудрості і творчості Братів і відчуватиме в їхніх твореннях тепло сердець, пломінь думки і безсмертність творчості.
РОЗМОВА З ПРИВИДОМ
Минуло багато годин. Десятки. Сотні. Буревій уже не відзначав їх. Це було ні до чого. Він завзято пра-цював, щоб забути про тіло і час.
Полагодивши трохи каюту — наклавши на розриви пластмасові шви, — він наповнив її повітрям, обігрів атомними батареями. Спочивав у ліжку кілька годин і знову йшов назовні — вивчати планету, шукати знаки чужої культури. Але, окрім статуї, йому не вдалося знайти більше нічого. Плутон ніби насміхався з нього, по-ставивши серед мороку і пустелі прекрасний фантом, щоб роздирати серце його бажанням і сумнівами.
Він повертався втомлений до корабля, похапцем, недбало їв консервовані харчі, спочивав. Інколи сідав до столика і акуратно голився, як на Землі. Так він звик на Землі, так повинно бути й тут. Ритм перш за все! Поки він дотримується ритму життя і праці — доти він людина. Порушить — і хаос покотить його свідомість до байдужості і смерті.
Буревій заглядав у дзеркальце, не помічаючи ні зморщок, які катастрофічно вкривали його чоло, ні густої сивини, що блискавично засіяла за кілька діб його чорне волосся. Яке це має значення? Йому здавалося, що то не він: худе обличчя, пошерхлі вуста, жовтаві щоки. Тільки сині промені заиалих очей його, Буревія.
Космонавт швидко відкладав дзеркальце вбік, припиняв тривожний монолог. Він знову одягав скафандр, щоб продовжити хвилюючі пошуки.
Йому пощастило принести в корабель кілька зразків породи Плутона, набрати у контейнер кристалів. Аналіз показав, що ця порода масивніша від земних у кілька разів. Такої на Землі і на ближчих планетах дослі-дники не зустрічали. Кристалики являли собою замерзлу надважку воду. Буревій був дуже радий. Це буде спра-вжнім сюрпризом для майбутніх поселенців на Плутоні. А вони будуть. Неодмінно.
Людство вивчить рідну систему, об’єднає свої зусилля з Братами і полине до інших зірок. Тут, на Плуто-ні, будуть станції, космодроми, інститути. Енергія ядра дасть тепло, над планетою закружляють штучні сонця. Розтопляться льоди, створиться атмосфера. І зашумлять дерева, трави тут, де нині панує морок і холод. Задзве-нять дитячі голоси. І очі нових, прийдешніх поколінь пронижуть міжгалактичний простір нестримним бажан-ням Знання. Як і очі того, Невідомого, образ якого залишився втіленим у камені.
Космонавт вирішив збільшити коло досліджень. Він визначив координати корабля, статуї, намітив мар-шрути. Він хотів оглянути всю рівнину, яка пролягла між пасмами гір і скель. Саме в цей час, недалеко від ста-туї Невідомого, з ним трапилося несподіване.
Над зубцями скель зійшла зірка — Сонце. Буревій кілька хвилин з ніжністю дивився на нього, посилаю-чи в той бік серце, думи, найкращі почуття. І раптом — здригнувся.
На тлі зоряного простору майнуло якесь тіло. Одна невловима мить — і вертикальна постать перегоро-дила шлях космонавту. Вона задрижала, колихнулася і рушила назустріч Буревію.
Холод пронизав тіло космонавта. Що це? Невже житель Плутона? Тут, серед снігів і холоду? Правда, вчені передбачали будь-яке життя навіть в холоді космічного простору… Але як він повинен поводитися? Що робити?
Все ближче постать. У світлі далекого Сонця вона здається напівпрозорою. Вона схожа на людину Землі. Острах з’явився в серці космонавта. Може, галюцинація?
Постать була зовсім близько. Це жінка. Обриси її туманні. Але видно великі очі, повні вуста. Вони вору-шаться, чути чіткі, схвильовані слова:
— Друже Буревій! Нарешті! Ми знайшли вас. Ми врятуємо вас…
Космонавт занімів від несподіванки. Все, що відбувалося, здалось йому сном, вигадкою. Ні, ні, це не мо-же бути! Це — гра втомленого розуму!..
А жінка, простягнувши назустріч йому руки, говорила:
— Ми пишаємось вами. Серед пустелі ви зберегли мужність. Ще зовсім небагато — і ви будете на Землі. Ви чуєте мене? Ви розумієте мене?
Буревій проковтнув якийсь клубок, що зупинився в горлі, хрипко сказав:
— Я чую вас. Але хто ви? Тут нема повітря, а ви без скафандра. І як я чую вас?
— Не бійтесь, — усміхнулася жінка. — Я не привид. Але нема коли пояснювати. Майте терпіння. Я му-шу зникати. Скажіть ваші координати. І включіть прожектор через двісті годин. Чуєте — через двісті годин!
Буревій назвав координати. Він хотів щось запитати, але жінка розпливлася туманом, постать її майнула барвистим привидом у просторі, зникла.
І знову нікого. Тиша. Непорушність. Діамантові зірки і мертва планета.
Космонавт озирнувся. В мужньому серці зародився жах, зашкрябав колючими кігтями. Невже він збоже-волів? Але ж чому привид був таким життєвим, земним, рідним? Чому він говорив про порятунок? Координати. Прожектор… Що це — насмішка його підсвідомості? Виверти напруженого розуму?
Буревій намагався вкласти побачене у зрозумілу формулу. В запасах інформації мозку нічого не знахо-дилося. Може, він що-небудь пропустив з наукових досягнень Землі? Що ж саме? Подорож без ракет, без ска-фандрів? Дурниці! Просторове телебачення? Як? І як він чув голос? Може, могутній промінь гравіопередавача спрямованої дії? За шість мільярдів кілометрів? Ні, не може бути. Та й для цього треба, щоб на Землі знали, де він знаходиться. А цього ніхто не міг знати. Ні, ніяка випадковість не пояснить цього.
Буревій рушив вздовж гірського масиву, щоб виконати свій намір — шукати залишки цивілізації. Але навіть це завдання втратило для нього смисл. Він повертався до видіння, він плекав у серці віру, що жінка не приверзлася йому, що вона сказала правду, Що через двісті годин йому треба запалити прожектор.
"Прожектор? Для чого? Невже сюди прибуде корабель. Це може бути лише квантовий корабель "Сонце", про який казав Вогневик! О Земле, рідна пене! Не дай мені збожеволіти.