— Ані священики, ані чорноризці!..
І знову посипались, як із рогу гойности дати, наймення, цитати…
— Мов на церковному соборі! — мовчки думав Карльос.
Сонце палило як улітку й кидало на підлогу великої, парадної залі замку білі килими проміння…
Василь підтяг вище до паса шаблю-карабелю[402] в сап’янових, зелених піхвах, поправив на плечі гаптований ремінь. І знову почав міряти залю широкими кроками. Дратувався…
— І все — тільки чекай!.. Дашкевич як здох!.. Той — як під лід пішов!.. А тепер — іще дядина!.. Одуріти можна!..
Витяг з-за паса свиставку зі слонової кости.
На посвист з’явився Юсуф, із колишнього Зораїного посагу.
— Меду, чорномазий! — гукнув, не спиняючи своєї ходи.
Кроки Василя, в підкутих срібними підковами зелених сап’янцях, глухо відбивались від майже голих, оббитих блакитним сукном[403] стін залі. Її прикрашували тільки портрети.
Обтягнені визолоченою шкірою стільці з різьбленими, високими спинками та дрімаючі по-під стінами лави, покриті "полавочними" литовськими килимами, ще дужче підкреслювали порожнечу офіційної, замкової "вітальні", де тепер брати чекали на звук ріжка, щоб їхати з дядиною на оглядини весняних посівів.
Хоч надворі й досить пекло сонце, але від грубих, неогрітих, кам’яних стін тягло холодком. Тому у великому ватрані, в меншій частині залі, палахкотів огонь. Біля нього сидів задуманий Адам. За роки свого полону звик до тепла й відчував дома холод.
— Як би ж тільки фізичний! — піймав себе на думці. І ще сумніш подивився на Маріїного Рустема, що лежав біля самого вогню й дихав тяжко, з присвистом, високо підносячи ребра.
Вогкість і сніг побороли могутнього — колись такого гарного! — звіря. Він прудко чах, із кожним новим днем усе дужче втрачаючи сили.
Коли гепард зайшовся кашлем, Адам схилився до нього й почав ніжно гладити суху шерсть цяткованої Рустемової голови, що з неї блищали вогники запалих очей.
Василь став у двох кроках і схрестив руки:
— Дійсно, тебе наче підмінили, брате! — промовив різко. — Панькаєшся з котом, як дівчатко!..
— Та й тебе підмінили, брате! — теж сухо відказав Адам.
— З чого ж це видко?
— Зо всього. Ти на все змінив погляди, починаючи від котів… і до віри…
Увійшов зі срібною коновкою меду бурґрав:
— Трещуло! — круто повернувся до нього Василь. — Чому ти став уніятом[404]?
— Бо люблю й важу обряд і мову батьків. Будуть інші накази світлого пана графа?
— Ні. Іди!
Василь обернувся до Адама:
— Але ж скажи мені нарешті й ти просто: якщо ти так заступаєшся за унію, то чом же — на милість Божу! — досі сам іще не навернувся й не перейшов на цю… нововигадану віру?
Адам, не затримавшись на братовому підкресленню, відповів стримано:
— Тому, що я не відпадав. Тож і не потребую "навертатись" чи "переходити", …як це зробив ти або інші. Я є католик. Це ясне само собою, якої я віри. А може й ти тепер собі пригадаєш, як радив Трещулі "триматись католицької віри?"
— І що ти все, як дядина, на "старі часи" все згадуєш? Чи ж ми носимо одіж, як за князів? Або живемо, як за Аскольда чи Володимира?.. То були "батьки"! А ми — їхні "сини!" Їм було добре одно, а нам ліпше друге!
— Та ж не Аскольд і не Володимир захоплювались кардинальським пурпуром митрополита Ісидора. За що ж ти тепер мажеш його дьогтем?.. Чи ж не ти мені розповідав — у поході ще! що в Римі царгородський патріярх Григорій Мамма висвятив помічника й учня Ісидорового Григорія?
— Чи не я? Я!.. Розповідав? Розповідав! заложив руки за пас Василь. — А тепер тобі — паки і паки — скажу: не поможе твоїй унії ні Папа, ні Мамма!
Карльос відхилив двері, хвилину затримався на порозі, та не ввійшов.
— Скільки слів… і скільки ненависти! — думав у здивуванні.
— Вуйки в залі? — спіткала його в коридорі Тея. — Бабуня й я вже готові. Поїдьте й ви з нами!
— Ні, дитинко, мені сьогодні недобре, — погладив Карльос ясну голівку дівчинки й пішов на вежу будельницю.
Хотів поглянути востаннє на околиці, де так довго перебував на новій землі. Завтра мав уже остаточно покинути гостинну побратимову домівку.
— Але я тебе відучу крутити як єзувита! — вчула Тея голосний покрик вуйка Василя, коли чіплялась за клямку, щоб відчинити важкі двері.
А відчинивши — остовпіла.
Вуйко Василь високо підніс шаблю на вуйка Адама… Вуйко Адам зробив так само. І два леза дзенькнули голосом неназисти й смерти.
В тій хвилі зі стогоном підвівся Рустем і "стрілив собою" на Василя. Блискуче лезо шаблі сховалось між лапами звіря.
— Рустем!.. Рустем!.. — розтяв повітря в залі дитячий зойк і дві маленькі, дитячі ручки вхопились за Василеву шаблю. Адам підхопив дитину й з жахом дивився, як із пальчиків і долоні падали на ясний, соняшний платок підлоги червоні, — мов коралі, — краплини. Притулив Тею до грудей і метнувся зі світлиці. Але на порозі на мить зупинився.
Гострий погляд його блакитних очей пробіг по бездушному вже трупі Рустема: Василева шабля втрапила рівно до серця звіреві…
— Остання жива пам’ятка по Зораї!..
Адамові руки були закривавлені Теїною кров’ю.
— Між нами кров нашого роду! — хрипко промовив Адам. — І бігом поніс закривавлену дитину до дядини…
Василь кілька разів перейшов залю й пішов коридором.
Ще сьогодні виїде він, — як татарин, проти ночі! — з цього батьківського замку, з яким відтепер не в’яже його ніщо…
Погляне з вежі, як далеко можуть його занести коні ще до ночі.
Вузькими сходами вежі помалу йшов додолу Карльос…
Там, нагорі, бачив безконечне руно волинських лісів… А в серці стояв образ еспанських, голих, червоних скель… Що ж подібне між Еспанією й Волинню?
Хіба що той самий вічний бій із невірними!.. Тут — хижаки-номади, там — африканські й берберійські орди…
Ті, — там! — ідуть "по хліб"! А ці, — тут!— "по людей!"
Як еспанські, так і ці країни боронять долю Европи від наїзників…
Та ж голосу й обличчя цього народу, — як і еспанською![405] — Европа собі не уявляє…
А Василь ніс угору свої думки:
— Саме, який він "Дунін"? "данець", "норман"?.. Він — вільний, як степовий вітер, пан, козак!.. Навіщо йому та згадка про таких "чужацьких" батьків чи предків?.. Предків, тим тільки й "славних", що над їх головою висіло прокляття! Що ж: чи не може він сам бути "предком"?.. Лебідь у гербі?.. Досить уже нам "плавати в хвилях католицького фанатизму!"
Ступаючи на твердий ґрунт, може він і свого Лебідя поставити на скелі![406]
Так і звелить перемалювати "свій" герб!
На площинці, слимаком закручених сходів, очі-в-очі зустрінулись обидва.
Стали. Мовчки зміряли один одного поглядом.
— Я знаю, — хрипко промовив Василь по латинському, — ви, це та певна підтримка мого брата, що так міцно в’яже його з папіжництвом[407] і відштовхує від нас!..
Карльос сперся плечем на стіну і недбало поклав руку на ефес шпади:
— Не знаю, графе, чому маю більше дивуватись: вашій витривалості в диспутах, що зводите їх починати навіть на сходах! Чи безодні джерела слів, що в собі носите…
Василь вхопився за шаблю, бо спокійний Карльосів тон шпигнув його, і без того вже на гарт розпеченого, гостріше як явна образа.
Але Лясерда лівою рукою притримав бойовий Василів рух:
— Ні вдома, ні в стороні невірних не ставав я ніколи до бою зі зрадниками своєї віри. А тут я ще й гість!
— Добре! — затис у руці шаблю Василь. — Але графе: ми ще зустрінемось на полі бою!
— "Щоб служить Богу й добрим людям!" — злегка вклонився Карльос, відповідаючи формулою, що нею користується еспанець у багатьох випадках. А головне — коли не бажає пускатись у ширшу розмову.
ЕПІЛОГ
Аромат бузку й мокрого, весняного листя вливався відчиненими вікнами в нову "Каза Лясерда". Тільки що пролетіла могутня, нестримана, весняна хуртовина…
З тяжким гуркотом і блиском сотки стріл перекотилась прудкою хвилею. Але якої наробила веремії! Скільки вчинила шкоди й знищення в розцвілому саді!..
Карльос дивився з вікна на розбитий блискавкою стовбур велетенського — може півтисячлітнього! — дуба.
Придивлявся, як тремтіли на ньому листочки, що може ще й не відчували своєї близької, неминучої смерти, хоч стовбур білів смертельною раною.
Бачив, як із сусідніх, жалібно-темних ялин, також пом’ятих і втомлених, падали на дуба прозорі сестерські сльози…
Злісний подих хуртовини, що впала з чистого неба, жмутами поскручував восково-ніжні, весняні галузки кущів.
Он — поломані мальви схилилися над самою землею і б’ють поклони голівками кругленьких, — не розцвілих іще — пуп’янків…
Великий, ясно-жовтий метелик конає під ними, між перлами конвалій…
І Карльос згадує стару, арабську пісню:
— "Що може виразніше показати болість і силу життя,
"Як — із поломаними крилами — конаючий метелик?…"
Дощ перестав, І Карльос вийшов у сад. Це вже третя весна, яку він бачить на Волині! Гарна, сильна, повна життєвих сил…
Вдихує повними грудьми напоєне буйною весняною силою повітря. Немов від Джерела Вічного Життя принесла його буря на своїх могутніх крилах, щоб напоїти землю з вічно-повного безсмертям келиха обнови:
— Святого Граля Божої природи…
Біля липової алеї, де теж лежало кілька зломаних, старих лип, Карльос несподівано вчув на раменах ніжні руки дружини, а юна голівка Ренати притулилась до його обличчя.
— Я знала, що ти тут… Хуртовина, немов зла сила, понівечила наш сад… Ти ще не бачив у частині овочевій?! Стільки великих і малих смертей!.. Але може це тобі дивно, — мені не сумно! Бо я знаю: відживе наш сад! Відродиться знову й нове листя вкриє свіжі сьогоднішні рани… Поглянь: хоч зім’ятий хуртовиною, проте який гарний наш сад!
Карльос бере Ренатину голову обома долонями, як амфору, що з неї втишують спрагу, і довгим поглядом дивиться в її щасливі очі — зелені, як весняний сад — "очі де Кастрового роду!..."
— Так! Відживе знову… і нове листя затулить свіжі рани…
Сам же думає:
— А чи те "нове листя" буде Беатою його юних днів?..
Як же неподібне його спокійне, тихе "щастя" до минулої, жагучої екстази юности, що межувала зі стражданням у хвилинах найвищого захоплення!..
Тепер — в осені віку! — він хоче жити. Але тоді — на весні життя! — тоді частіше хотілося вмерти…
— Що кажеш, Ренато?.. Адамів лист? — розстелив свій короткий плащ на непросохлу ще лавочку. — Сідай, Нато, прочитаємо, що пише побратим…
Багато зложених до купи синіх листочків[408] дебелого паперу вкритих виразним, латинським письмом:
— "Любий мій Побратиме, — ні: єдиний Брате мій, якого тепер тільки я маю на світі…" — читає Рената вголос.
"…бути хрещеним батьком Твоєму синові я не можу.