Але до діла! Що ми будемо їсти?
— Сарделька, бульйон з пиріжком і молочний коктейль.
— Приймається. Тільки я заміняю для, себе молочний коктейль кофейним. Київський винахід — коктейлі з лікерами, яких ніхто не купує в магазинах. Примусовий асортимент.
— Не хочете — не пийте.
— А що ж мені пити?
— Воду.
— І це в той час, як Кукулик з Кошарним дудлять коньяк "Ереван"!
— Звідки ви знаєте?
— Догадуюсь. Від Кукулика завжди пахне шашликом і коньяком.
— Неправда. Лавандою. Василь Васильович — справжній мужчина.
— А Кошарний — джентльмен.
— Кошарного я не люблю.
— Ви не маєте права на антипатії: ви секретарка, втілення нейтралітету.
— Все одно, Кошарного я ненавиджу! Коли хочете...
— Що?
— Я розповім вам про...
— Тільки без такої таємничості в голосі, Таню, бо в мене в горлі застряє серделька.
— Я серйозно.
— І я.
— Я про про...
— Про прохання?
— Не перебивайте! Я про про...
— Про Дніпро?
— Послухайте!
— Я весь — суцільні вуха! Радарна установка! Радіотелескоп!
— Ви хочете, щоб я заплакала?
— Боже, яке варварське припущення!
— То мовчіть, якщо хочете почути про про...
— Все ясно: про промисловість міста Києва, яка достроково виконала місячний план.
— Я вас ненавиджу!
— Таню, повторюю вам всоте: ви мене любите, але я вас, на жаль, ні. Моє серце...
— У вас немає серця.
— Зате в мене два з половиною кілограми мозку!
— У вас немає й мозку!
— Тобто я дурень?
— Майже.
— Дякую. Отже, на чому ми зупинилися?
— Ні на чому. Я хотіла розповісти вам про те, про...
— Про?..
— Не перебивайте! Про що я випадково довідалася про Кошарного, і про ваше жюрі, і про про...
— І про прошарок інтелігенції між робітничим і селянським класом?
— Ви ще пошкодуєте. Я догадуюся про страшні речі.
— Хто ж захоче слухати страшні речі.
— Кошарний — негідник!
— Не будьте жорстокою, Таню. Людей треба любити. Особливо на вашій посаді.
— Не тикайте мені в вічі моєю посадою! У нас немає ганебних посад!
— А хто про це сказав?
— Ви!
— Я? Прокленіть мене, якщо мої уста мовили таку дурницю.
— Ви нічого не знаєте.
— Чого не знаю, дізнаюся.
— Але ж я вам хочу про це сказати! У мене були тільки підозри, а тепер вони переросли в певність! Кошарний навіть і в гадці не має, що я довідалася про його секрет...
— Зараз, Таню, зараз. Отже, вам молочний коктейль. Один чи два? Я п’ю два кофейних. Хоч там і лікер, якого ніхто не хоче купувати в гастрономі, але я вип’ю дві склянки. Стійте тут і дожовуйте свою сардельку, бо я свою проковтнув цілком, як тигр. За коктейлями черга, як бачите...
Він прилаштувався в кінці ланцюжка людей, які чекали, поки механічні руки збовтували в конічних шекерах з нержавіючої сталі каву, морозиво й лікер, стиснув собі голову сплетеними руками, згадав недавній, який же химерний.
ДІАЛОГ ДВОХ ЩІК.
Коли прокидаєшся вранці, перше, що тебе вражає, — це бридота меблів. Вони вицілюють у тебе своїми гострими кутами, вони громадяться в незугарному хаосі, кімната нагадує звалище покидьків; нездарність речей дотикається до залишків нездарності, які ще збереглися в твоїй душі, — і вже посіяно в тобі зерно зневіри у власних силах і здібностях, вже зіпсовано настрій, зіпсовано цілий день.
Щовечора Діжа лаштував своє кімнатне майно таким чином, щоб ранок приносив радість для ока. Перетягав писемного стола і стільці під ту стіну, де шикувалися шафи з книжками, тулив до книжкових шаф свою розкладушку, ховав одяг у стінній ніші. Тепер це було житло інтелігентного холостяка, який вгачує усю свою зарплату в нові книжки, який не дбає ні про що, окрім книжок, ганяючись за кожною новинкою так само, як мисливець ганяється за дичиною. Чим більше стріляєш, тим більше хочеться стріляти. Це девіз мисливців за дичиною і за книжками. Книжки в Діжі вже не вміщалися в трьох просторих засклених шафах-полицях (виробництва київської фабрики експериментальних меблів, жодного експерименту — просто певні шістдесят карбованців за кожну шафу), він складав їх на шафи, запихав у всі щілини, громадив у коридорчику. Можна було б скласти каталог Діжиної бібліотеки, але з нього ми б довідалися не так про уподобання молодого архітектора, як про діяльність наших і деяких зарубіжних видавництв, тому не станемо зловживати терпінням читачів і візьмемося до розповіді про події, що мають безпосередній зв’язок з нашим романом.
Прокидаючись, Діжа бачив насамперед голі стіни, відчинені на балкон двері, широченне вікно, виповнене сонячним блиском, потім перевертався на другий бік і деякий час милувався різнобарвними корінцями книжок. Книжки були як люди. Всі неоднакові, всі таємничі, всі прекрасні, всі сповнені обіцянки. Якщо кидав погляд на стелю, то натикався на виляпаний чорною тушшю напис: "14 червня — найтрагічніший для мене день. В цей день, двадцять сім років тому, я мав необережність народитися на світ. Щоб виправдати цей необдуманий акт, у мене є тільки єдиний вихід: працювати! В цей сумний для мене день заприсягаюся: працювати тяжко, криваво, мозольно, відчайдушно!
Якщо ж ця присяга не буде виконана, то урочисто зобов’язуюся, не доживши тридцяти років, повіситися (на шворці за шию, а не іншим робом)".
На стелю він не дивився ніколи. Знав про існування того напису, напис тяжів над ним, як міфічний дамоклів меч, напис був безглуздий, зробив його Іван у хвилину легкодухості, але через дивну впертість не стирав, хоч і знав, що це хлоп’яцтво.
Перетягання меблів, прибирання кімнати, сніданок (кава, підсмажений хліб, шмат ковбаси або яйце), тільки тоді — туалет. Голився, одягався, брався трохи до роботи. Зиркав на годинник, вискакував з будинку і мчав на автобусну зупинку.
В той день він перечитав напис і вирішив, що найближчого вихідного зітре. Сів голитися, намилив одну щоку, знов подумав: "Зітру неодмінно. Бо це — піжонство". Бив пензликом по щоці, занурювався в клапті густої білої піни від підборіддя до вилиць. Піна густа і буйна, як на морі. Чи можна з неї видобути якусь істину, а тим паче — мудрість? Греки з піни морської витягли якусь там богиню краси. А тим часом піна — завжди є тільки піна. Хоч на щоках, хоч на морі...
Іван заніс руку, щоб розпочати намилювання другої щоки, як раптом почув шкрябання за дверима. Хтось шукав дзвінка. Це було однаково, що шукати в мильній піні філософських категорій. Всі, хто хотів потрапити до Діжі, просто стукали. Двірник, коли приносив квитанцію на квартплату, поштарка, приносячи листи й газети. Йому стукали тільки ті, хто приносив, і приходили, тільки щоб приносити. Сьогодні за дверима шарудів новак. Наївний, як стародавній грек, бо шукав дзвінка там, де його не було (а греки, не знайшовши в піні морській навіть черепка від амфори, вилускали з неї Афродіту). Окрім того, як видно з усього, не приніс, а прийшов, щоб забрати що-небудь, інакше відразу б загрюкав у двері, а не шукав би несміливо делікатнішого способу заявити про своє прибуття.
— Гей, там, за дверима! — гукнув Діжа, розколочуючи в стаканчикові мильну піну. — Стукайте, коли хочете, дзвінка немає!
Тоді там стукнуло раз і вдруге, стукнуло делікатно, кісточками пальців, стукнуло й завмерло. Діжа, хмикаючи, пішов відчиняти. Він виставив до дверей намилену щоку, сподіваючись, що делікатно спровадить пораннього відвідувача, але змушений був відмовитися від свого рішучого наміру і зрадив таємниці свого туалету, відступивши перед прихідцем на крок і підставивши йому вже намилену щоку, мовби хотів, щоб той її поцілував.
Бо за дверима стояв головний інженер їхнього інституту Антон Кузьмич Кошарний.
— Не потурбував? — ввічливо спитав Кошарний, помахуючи м’яким сірим капелюхом, бо добряче, видно, захекався, поки простував на п’ятий поверх.
— Здивував, — сказав Діжа. — А також ощасливив. Бо де це чувано, щоб начальство добиралося ледь світ аж на хутір Нивки тільки для того, щоб дізнатися, як влаштувалися його підлеглі.
— Ну, доброго ранку, — Кошарний простягнув до Діжі руку, але той своєї не дав, тільки помахав перед обличчям Кошарного пензликом.
— Вітаю вас без рукостискань, прошу до келії. Двері можна просто пхнути назад, зачиняються вони автоматично.
Кошарний прилаштував свого капелюха на вішалці, зайшов до кімнати.
— Книжки, — зазначив він трохи враженим голосом.
— Книжки, — згодився з ним Діжа.
Кошарний відбув коротку мандрівку поглядом по стінах, задер голову, вичитав на стелі зобов’язання повіситися, трохи помовчав для годиться, промовив:
— Так.
Очевидно, це мало означати роздумливість.
— Так, — лукаво повторив за ним Іван, щоб не дати порватися тій тонкій нитці роздумливості, яку почав снувати Кошарний.
— Дозволиш сісти?
— Абсолютно.
— Голишся?
— Голюсь.
Ні, таки Діжа не помилився: цей прийшов, щоб узяти, а не приніс! Він вирішив ждати, поки Кошарний розбалакається. Знов став намилювати вже намилену щоку, бо піна за цей час трохи висохла і стала ніби рідшою. Кошарний, не підводячись з стільця, видовжив шию, глянув у вікно.
— У тебе тут чудовий краєвид. Густа стіна лісу, садки, будиночки, мов з книжки казок Андерсена.
— Приватний сектор. Відставні полковники і майори. Окрім того, свідчення куцих умів з міськради. Десять років тому роздавали направо й наліво земельні ділянки, не уявляючи, як розростеться за цей час Київ.
— За генеральним планом він не повинен був так розростатися.
— Діти народжуються, нічого не відаючи про генеральний план, затверджений у прокурених кімнатах.
— Однаково ти живеш у райському місці.
— Особливо це відчуваєш, коли добираєшся від площі Перемоги автобусом, набитим людьми так, що от-от репне.
— Що з того, що я живу в самому центрі? А ти знаєш, що навпроти мого будинку? Міський морг. Тільки й того, що замаскований науковою назвою: кафедра судово-медичної експертизи. А фактично — трупарня. Щоранку, як іду на роботу, бачу труну, а то й кілька. Привозять вантажними машинами якісь байдужі дядьки, байдуже скидають на землю труни, білі стругані або жовті поліровані, з стружками всередині. Стоять собі на машині, позіхають, покурюють, посміхаються, а труни лежать на землі і ждуть. Ти уявляєш? Веселе життя.
— Безголове проектування. Хто ж споруджує житловий будинок коло моргу?
— Проектувався він вище, але нижче був вільний майданчик, в міськраді хтось наполіг, щоб пересунули. Хіба це вперше? Проектуєш рік і два, а твою роботу за п’ять хвилин зведуть нанівець.