Але в Гриня такої збадьорливої розмови не відбулося. Ні сьогодні, ні вчора, ні рік тому. Він усе ще стояв посеред трясовини, з якої зневірився вирватись.
— Я спокійний. Просто хочу знати: після всього того, що ви тут почули... ви напишете нарис про Шаблюка? Зважитеся, не побоїтеся?
— Вже пишу.
Гриньо знову глянув на нього з недовірою.
— А якщо Маркіян Маркіянович зуміє переконати редактора, що ваш дід, ну, що обидва десантники були дезертирами? Що тоді? Вас звільнять з редакції? Тільки чесно.
— Не звільнять. Навіть якби він справді виявився дезертиром. Не повинні, — додав Радомир уже не так упевнено.
— Чому ж тоді Марію?.. Ви знаєте, скільки їй довелося пережити?
— Знаю, робінзоне, знаю. — Хотів додати: "Навіть трохи більше, ніж ти", проте стримався. — Вона що, справді допомагає тобі збирати матеріал про десантників і про Шаблюка?
— Допомагає. Але не для того, щоб виправдати свого діда. Вона не боїться правди. А ще — їй дуже жаль тієї Марії, Крижань... Шкодує, що в неї все так нещасливо склалося...
— Але найдивовижніше в цій історії — що мій дід, десантник Оснач, був закоханий в Марію Крижань, — замислено проказав Радомир. — Ти не повіриш: він кохав її до останньої днини свого життя. Це було святе кохання. Я на таке не здатний. Ти — теж. Ми з інших поколінь.
— Не в цьому річ, — стенув плечима Гриньо. — Всі кажуть, що вона була дуже вродливою. Як у таку не закохатися? Навіть легенда існує, що після війни Марія-Погибельниця, — у нас її всі називають Марією-Погибельницею — щоночі ходила плавнями і заманювала в трясовину мисливців, приїжджих рибалок.
— Ну?! Невже існує навіть така легенда? Досі я нічого не чув про неї.
— ... Кажуть, що Марія-Погибельниця іноді плаче, гукає: "Рятуйте!". І деякі мисливці вірять, кидаються рятувати... В трясовину кидаються... А дівчина втікає на острів і там загоряє.
— Загоряє? Може, це не про Марію? Не про Крижань? Не могли вони наговорити про неї такого. Вона ж не відьма. А русалками стають тільки дівчата.
— Ні відьмою, ні русалкою її не називають. Тільки Марією-Погибельницею — і все. Але її, Марію Крижань, кого ж іще? — співчутливо запевнив його хлопчина. — Тому й "Погибельницею" назвали. Іншої тут не було. Правда, я кілька ночей просидів на березі проти острова, але так і не побачив її. Голосу теж не чув.
— Легенду перевіряв?
Гриньо мовчки кивнув.
— Марна це річ — перевіряти легенди. їм треба вірити, як біблійним притчам.
Гриньо знову стоїчно промовчав. І Радомир вважав, що тему вичерпано. Проте хлопчина повернувся до неї в зовсім несподіваному ракурсі.
— Скажіть, а ця Марія, "поліцайша", подобається вам?
— Не називай її так, — враз посерйознішав Радомир. — І до чого тут: подобається — не подобається?
— Значить, подобається. Вона не може не сподобатися. — Невиліковно серйозний Гриньо! Коли він устиг розпрощатися зі своїм дитинством? Він і про це говорив таким тоном, ніби, стоячи біля класної дошки, доводив нудну, погано вивчену теорему. — Чого ви засоромились? Я й сам закоханий у неї.
— Ну?! Он воно що! Тоді в мене з'явився серйозний суперник.
— Ніякий ви не суперник. Ви їй не підходите, — похитав головою Гриньо, рушаючи вулицею. Оглянувся, уважно придивився до Радомира і знову похитав головою. — їй такі, міські, не впадають в око, я це знаю. Але про те, що ваш дід був закоханий у Марію — ви їй все ж таки скажіть. Вона багато думає про цю жінку. Знаєте, що вона колись сказала мені? Ніколи не повірите. їй здається, нібито вона сама і є тією, спаленою, Марією-Погибельницею. Немовби ота, спалена, відродилася в ній. Якоїсь ночі взяла і відродилася. Чи перевтілилась. Ця, наша Марія. Навіть на Кричинецький ходила. Сама. Як Марія-Поги— бельниця. Каже, що й дорогу "пам'ятала". Дурниці все це, звичайно, як це так, "спалена", може раптом "відродитись" у комусь? І як можна пам'ятати брід через трясовину, яким ти йдеш уперше в житті?
— Давай не повіримо їй, — напівжартома порадив Оснач. — Але на острів вона справді ходила?
— Було таке. Напитала в діда Крижаня шлях і...
— Отже, напитала?
— Ні, він тільки на словах пояснив. А вона пройшла сама.
— Ти не знаєш, о котрій вона поверається з елеватора?
— Рівно через годину, — ні на мить не задумуючись відповів хлопець. — Тільки не чекайте її біля зупинки. Шофер автобуса завжди зупиняється край села, на повороті, спеціально для неї. Він, дивак, теж закоханий. Тут усі в неї закохані, тільки не зізнаються. І те, що вона "поліцайша", їх зовсім не лякає. Кличка — та й годі.
— О, господи! Забудьмо вже про неї.
— Забудьмо! Не дадуть забути, — твердо відповів Гриньо, замислено помовчавши. Завжди знайдеться хтось, кому не хочеться, щоб ми це забули, що вона "поліцайша".
Якусь хвильку вони ще постояли мовчки.
— Ми з Крижанем збираємося на Кричинецький! — гукнув Радомир уже навздогін Грипі. — Хочеш піти з нами?!
— Звичайно, піду!
— Тоді домовились! Ми зайдемо за тобою. Будеш за провідника!
* * *
Майже всю ніч Святослав Оснач ішов степом, але все ще тримався якомога ближче до плавнів. Уже звіддалік, з узвишшя, він бачив, як на хуторі палали машини, і чув, як німці викошували кулями прибережні очерети, щоб убеспечити себе від нового нападу партизанів. Але щойно це видиво зникло, одразу перестав звертати увагу на стрілянину, а все наддавав й наддавав ходи. За шкільною картою, яку Марія показувала йому три дні тому, виходило, що озеро тяглося не з заходу на схід, в напрямі Дністра, а звертало на північ, до кордону з Молдавією. Та все одно зі щемкою радістю усвідомлював, що кожен крок наближає його до лінії фронту.
Невже йому справді судилося повернутись? Одному з усього десанту? В батальйоні його вже, напевне, "поховали". Чи принаймні вважають, що пропав без вісті. І повідомили про це батьків. Погано буде, якщо вони поспішили з похоронкою. Батько як батько, він сам офіцер, сам на фронті. А от мати... Матері пережити це буде важко. Одначе не варто думати про це зараз. Спочатку треба повернутися. "Воскреснути" і повернутися..
Очерети попереду обривалися, і в надсвітанковій імлі перед Осна— чем відкривалася розлога долина, посеред якої бовваніли якісь будівлі. Підійшовши ближче, він побачив, що серед них виділяються двоповерховий будинок і гостроверхий шпиль собору. "Невже містечко?! — здивувався він. Хоча, пам'ятаючи карту, добре знав, що неминуче повинен натрапити на нього. — Обійти його степом? Прорватися берегом?" Та ж таки карта запевняла, що за п'ять-шість кілометрів од містечка озеро закінчується. А, готуючи їх до далекої дороги, Марія ще й розповіла, що в тому місці в нього впадає невеличка річечка, долина якої теж поросла двома вузькими смугами очерету. Йому треба потрапити в цю долину, перш ніж остаточно розвидніється.
Містечко було розкидане, хати його виднілися далеко в степу, отож обійти його до ранку він не зуміє. А прямо перед ним починалася вулиця, що вела вздовж озера. Зрештою, на ньому німецький мундир, а в містечку, напевне, румуни. Ті навряд чи прискіпуватимуться. Отже, варто ризикнути.
Вже в першому провулку йому трапився румунський патруль. Офіцер ще здалеку щось гукнув й освітив Оснача ліхтариком.
— Я — унтер-офіцер вермахту, — по-німецькому пояснив Святослав. — Погаси ліхтарик!
Невідомо: зрозумів його румунський офіцер чи ні, але німецька мова і шмайсер на грудях подіяли на нього заспокійливо. Пропускаючи повз себе унтер-офіцера, він навіть першим запопадливо віддав честь. "Отже, в містечку є й німецькі частини, — полегшено зітхнув десантник, звертаючи в провулок, що вів до озера. — Якби не було, моя поява здивувала б румунів. Одначе містом ходять і німецькі патрулі. Не попастися одному з них!" Німецькою він загалом володів
непогано. Але не настільки, щоб німці не вловили в його вимові російського акценту. Та й пояснити, як він опинився тут, бозна-де від своєї частини, теж не зуміє.
Берег біля містечка видався крутий, зі слідами зсувів, і тільки йоде — куди глиняні кручі його прорізав природний або прокопаний людьми спуск, чи глибокий, помережаний вирвами яр. Ці спуски Святослав швидко проскакував і далі брався попід кручами, час од часу перебрідаючи невеличкі мілководні затоки та обходячи кладки і міцно прип'яті ланцюгами човни. Вже остаточно світало, а вулиці містечка все тяглися й тяглися вздовж берега, і не видно було їм кінця-краю. Оснач уже серйозно почав побоюватися, що ранок застане його якраз посеред містечка. І якщо тут уже знають про напад партизанів чи десантників на взвод, що розташувався на хуторі, то вирватися в степ йому буде дуже важко.
Попереду з'явився великий причал, обабіч якого погойдувалися на хвилях два катери і ціле гроно човнів. Ще не вирішивши остаточно, як діяти, десантник одчайдушно вирушив до нього. Зачувши гупання чобіт по настилу, вартовий-румун вискочив із будки і, сонно кліпаючи очима, виструнчився перед німецьким унтер-офіцером.
— Мені потрібно на той берег, — схопив його десантник за відліг зіжмаканої шинелі. — Розумієш? Негайно на той берег! Пакет від командування.
— Пакет... Той берег, — промимрив румун, ледве второпавши, чого від нього вимагають.
— Негайно, — наполягав унтер-офіцер. — Будь-який човен. Є хто— небудь на катері?
— Є... катер... — поважно кивав головою румун, пишаючись своїм знанням німецької. — Ідіть за мною
Капітан катера — літній сивоголовий чоловік зі шрамом через усе чоло, побачивши солдатів, виглянув з рубки і по-українському пробурчав:
— Якого дідька? Що сталося?
— Стули пельку, — так само по-українськи відповів йому вартовий, що, очевидно, був мобілізований звідси, з Бесарабії. — Пан офіцер вимагає, щоб ти негайно відвіз його на той берег.
— Він такий офіцер, як я — попаддя, — насмішкувато відповів капітан, застібаючи свій старий, залатаний в кількох місцях кітель. — Але все-таки гукнув у переговорний пристрій: — Охрімчук, запускай свою пухкалку: є робота. Де ти його, в дідько, виловив? — невдоволе— но запитав вартового? — 3 хвилини на хвилину мають надійти рибалки. Риба, он, басує, аж казиться.
— Почекає твоя риба. У нього пакет від командування! — визвірився на капітана вартовий. — Он, бачиш, автомат? Він тебе ним так побасує! Геть страх втратив!
— Та в мене його, правду кажучи, ніколи й не було, — всміхнувся у сиві вуса капітан, пропускаючи повз себе унтер-офіцера.