Саме до таких поетів належить і митець з Іллічівська, що на Одещині, Василь Павленко:
...Все продається, все іде в товар: Мораль і цвяхи, і хрести дубові, Дівоче тіло і таємна сповідь, І президенти, і святинь вівтар...
На відміну від багатьох і багатьох інших початкуючих літераторів, Василь Павленко не зациклюється на темі зрадливого кохання, не пробує вичавлювати з читача сльозу співчуття спогадами юнацького інтиму. Навіть у тих небагатьох віршах, в яких усе ж таки переважає сентиментальна чуттєвість, поет продовжує залишатися виразно сформованою особистістю, збагаченою мудрістю життя і філософією історичних реалій. І якщо вже говорить зі своїм читачем про це святе, духовно піднесене почуття, то й говорить про нього — піднесено, велично, вдаючись до філософського підтексту, до асоціативної образності:
Коли під нами розгортає Бог
Блакитний килим, ніжний, безсоромний, —
В тобі кипить Дніпро п'янкої крові, В тобі вмирає все...Одна любов, Мов стогін хвиль, гріховна і свята, Божественна у спраглих капілярах, Палахкотить... І виростають царства, Де пестощів твоїх шумить ріка...
Відлуння цих, освячених любов'ю, пестощів, цієї гріховної втіхи віднаходимо і в прозовій частині збірки "Ранок", зокрема, в новелах "Зрада", "Листи"... Одначе й там він залишається вірним своєму принципові: почуття тільки тоді стають явищем мистецтва, коли вони обрамлені роздумами героя, його високою метою, його житейською філософією. Тобто коли читач виразно бачить та уособлює його героя, розпізнаючи, хто перед ним, які сентенції спонукають його до дії, і чому, власне, автор розкриває перед ним саме цей образ і саме за цих обставин. А ще зауважу, що в прозі Василь Павленко значно реалістичніший, стриманіший в афористичності й образності своїй. І це наштовхує на думку, що все ж таки в суті свого таланту він... поет, а не прозаїк. Відтак мислення і світосприймання в нього поетичне, образно-інтуїтивне, а не характерно-сюжетне, як це переважає у закоренілих прозаїків.
Василю Павленку як поету можна, звичайно, закинути — і не сумніваюся, закидатимуть, — що й рима в поезіях його подеколи "не та", і ритмика та розмір далекі від ідеалу... Але ці, суто технічні, нюанси щиро і щедро компенсуються образним світобаченням, афористичністю мислення і непідкупністю громадянської позиції, основним постулатом якої завжди залишається вірність Україні, національним традиціям, мистецькому слову, історичній правді.
Входити в літературу водночас і через поезію, і через прозу — надзвичайно складно. Адже це різні ракурси мистецького світосприймання, різні способи мислення і, я сказав би, навіть різні способи і стилі життя.
Так, і способи життя — теж. Тому змудрені досвідом письменники радять початкуючим літераторам зосереджуватись на якомусь одному виді мистецтва, а до суміжних робітень звертатися вже по тому, як утвердишся в чомусь одному — в поезії, прозі, драматургії... І, на загал, порада ця видається переконливою. Я вже сказав, що в поезії Василь Павленко значно природніший, ніж у прозі. Але цим я не став би перекреслювати його, нехай ще й досить скромний, прозовий набуток. Бо, коли знайомимся з оповіданнями його, починаєшрозуміти, що, незважаючи на очевидний брак досвіду, брак професіоналізму, йдеться про той приємний випадок, коли поет і прозаїк не просто співіснують з одній творчій особистості, але й суттєво доповнюють одне одного, формують цю особистість, творять її мистецький образ і мистецький імідж.
Одне слово, перша поетично-прозова збірка початківця відбулася. І це факт. Ну, а далі... Далі все залежатиме від уміння Василя Павленка розвинути, розгорнути свій талант, знайти себе в прозі чи поезії, визначитися в стилі і тематичних обріях; від уміння самопізнаватися і самовдосконалюватися, завжди пам'ятаючи, що істинний митець починається, власне, не з таланту як такого, а... з яскравої неперебугньої особистості. Тож нехай йому святиться на його віщій, долею заповіданій ниві.
НЕЗРАДЛИВИМ СЛОВОМ ПУБЛІЦИСТА
До 50-річчя Бориса Дерев'янка
Є письменники, все творче буття яких визначається тематичним і духовним тяжінням до тільки їм відведеного життєвого материка, отого острівця "малої" батьківщини, що освячує висоти всіх наших мистецьких і громадянських дерзань, заземлюючи їх на моральноетичні і філософські глибини народної мудрості, історичної правди і самосвідомості покоління.
Для Бориса Дерев'янка таким материком став Причорноморський степ, з епіцентром пам'яті в рідному степограді Іванівці, в розмаїтті непересічних характерів своїх нелукаво правдолюбних земляків.
Зверніться ще раз до його художньо-публіцистичних збірок "Червоне вітрило в степу", "Приборкувачі степу", "Біля глибокої криниці" — і ви побачите, що Борису Дерев'янку вистачало мужності й прозірливості визначати прикмети часу та обличчя сучасника за мозолястими долями отих людей від землі, від плуга, що завжди залишалися відданими своєму неперспективному селу, хліборобській обачності предків, неперебутності одвічних морально-етичних цінностей українського народу, які теж уже декому здавалися неперспективними.
Гостре публіцистичне перо його сповідує своєрідний стилістичний почерк, своє світобачення, чітко визначену громадянську позицію. Це виразно проглядається у циклах нарисів і художньо-документальних повістях "Провінціали", "Комсомольські кадри", "П'ять років і все життя" та інших, що видрукувані в журналах "Дніпро", "Вітчизна", "Україна", "Радуга", "Прапор", щедро розсіяні по багатьох колективних збірниках і, звичайно ж, на шпальтах газети "Вечерняя Одесса", яку Борис Дерев'янко редагує від дня її заснування, тобто з липня 1973 року.
Ґрунтовне соціально-мистецьке дослідження сучасника і сучасності в усіх їх неоднозначних вимірах і парадоксах віднаходимо й у створених за його сценаріями телефільмах "Земне тяжіння" та "Вчителю, виховай учня", котрі свого часу були помічені і фахівцями, і критикою, а головне — глядацьким загалом.
Як давній активний автор Агентства друкованих новин, Борис Дерев'янко виступає на сторінках багатьох періодичних видань Болгарії, Угорщини, Польщі, Франції, Фінляндії, Югославії, В'єтнаму... Його громадську і творчу активність, його публіцистичний талант відзначено преміями імені Євгена Петрова (1973), Спілки журналістів СРСР (1988) та орденом "Знак Пошани". Він — заслужений журналіст УРСР. Прислухаються до його принципового слова і тоді, коли він виступає в робітничих і творчих аудиторіях як член виконкому Одеської міської Ради народних депутатів[28].
ВЕЧНАЯ МУДРОСТЬ ЛЮБВИ
Лирика — в ее первозданном виде, основанная на чувственном дыхании любви, — представляется в наш заполитизированный, технократический век невостребованной редкостью. Затерянная где-то между утонченным философствованием, абстрагированной заумью и огрубленным сексом, высокая поэзия любви воспринимается многими нынешними молодыми с той долей иронической снисходительности, которая, в лучшем случае, допускает само ее существование как темы поэтических изысканий, как своеобразного рифмотворческого жанра. И чудные образцы любовной лирики, разбросанные по томикам Тютчева, Есенина, Блока, Ахматовой — не аргумент, а всего лишь ссылка на время, традиции и простительную сентиментальность.
Что же касается современных молодых поэтов, то многие из них опасаются чувственной поэзии еще и в силу "банальности" предмета воспевания, а также в силу того, что слишком уж щедро вспахано это поле истинными мастерами слова. Потому "для себя, для души" — еще куда ни шло. Но чтобы со сборником чистой любовной лирики на люди... И выглядеть при этом более или менее достойно...
Даже Олег Дрямин, уже представавший перед читателем в облике "отчаянного любовно поэта", подступался к такому сборнику с некоторой опаской, ибо его предыдущий сборник "Время любить", как и сборники "Сиреневая роща" и "Цветные зеркала", все еще трудно было относить к собраниям чистой лирики, поскольку все они грешили вторжениями автора в политический патриотизм, философию бытия и всевозможные поэтические экзальтации "по поводу"...
Вот почему новый сборник поэта "Изумрудная луна" с полным основаним можно считать не только его подарком самому себе к сорокалетию (Олег Иосифович родился в 1956 году в городе Сарапуле, в Удмартии), но и первой попыткой безоглядно предаться разудалочувственной лирике, созданной исключительно для души и со всей возможной в этой ситуации задушевностью.
В стихах О. Дрямина, конечно же, можно усмотреть определенное влияние поэзии Сергея Есенина, ибо почти невозможно создавать истинно русскую лирику, не будучи хоть в какой-то степени подверженным этому наитию. Но даже в тех стихах, где это заметно, наш поэт старается уйти от какого бы то ни было прямого подражания:
Травы срезаны ножами, Листья собраны в кули, И заплакали над нами, Улетая, журавли...
Утверждают, что каждому новому поколению лирических стихопоклонников, взращивающих свои произведения на райских лугах любовной лирики, все труднее оставаться сколь-нибудь оригинальным. Слишком уж ограничен естественный набор изобразительных средств, слишком понятна и доступна эмоциональная сторона того чувства, что вечно и неистребимо лежит в основе воспевания. Тем не менее, в лучших своих произведениях Олег Дрямин пытается найти свой поэтический код, сотворять свое образное мышление, передавать обычные чувства обычными словами, сохраняя при этом свое особое видение и только ему присущее мировосприятие. Это предельно хорошо заметно в тех стихах, в которых поэт все же отходит от прямого соприкосновения с любовной тематикой и пытается осмыслить жизнь во всей ее сложности:
Вышиты звезды светом вечерним —
Космос красив...
Церковь до неба наполнена пеньем
чудных молитв.
Поздно старушки бредут восвояси
с верой в святых.
Месяц с небес в бриллиантовой рясе смотрит на них...
Основной мотив, которым пронизана вся поэзия Олега Др ямина: любовь — чувство всепоглощающее, способное сопровождать человека от колыбели до прощания с миром. И главная мудрость бытия заключается в том, чтобы научиться ценить это чувство как высшую данность природы, высшую святость души, невзирая при этом на неудачи, измены, страдания и все прочие атрибуты настоящей любви, без которых эта освященная чувствами и страданиями многих поколений наших предшественников святость попросту невозможна.