Створювалося враження, що між ними хтось стояв, і цим третім, без сумніву, був я! Але не зайвим! Я спостерігав за тією сценою з острахом і потайною радістю. Те, що побачив, з одного боку полегшувало моє завдання, а з іншого — надзвичайно ускладнювало. Відчував, що в разі мого найменшого натиску вона з легкістю відсуне вбік зайвого. Але цього не хотів я, бо той зайвий для мене був рятівною соломинкою. Коли джип щез із поля зору, я поволі рушив до її під'їзду. Підніматися чи ні? Можна було цього не робити. Зник би з її життя так само раптово, як з'явився, та й по всьому. Та я все одно йшов, ніби під дулом автомата. Двері її квартири були напівпрочинені. Вона лежала вдягнена на ліжку і скляними очима щось шукала на стелі.
— Ти все бачив? — запитала мене тихо.
— Так, — ледве видушив я із себе.
— Це мій наречений, Джорж. Через два місяці у нас весілля.
— Ну, а як же оте, що було між нами, — спробував вдати з себе ображеного, обдуреного і покинутого, і в мене це вийшло не гірше, ніж у професійного актора, бо я був...щирим. Я страждав, мене била пропасниця, я не міг уявити, що більше її не побачу.
Вона ж, навпаки, спробувала зіграти роль такої собі світської левиці, для якої переспати з першим стрічним — ніби викурити цигарку чи випити міцного бренді. Проте з неї акторка була ніяка. А тому замість цинічної посмішки її губи скривилися в жалібній гримасі.
— Це була психологічна допомога. Я ж професійний психолог, розумієш...
Її слабкість додала мені сили. Тож опанував себе першим. Підхопив її гру в удавану байдужість.
— Але ж ти не можеш покинути пацієнта напризволяще. Я ще потребую допомоги, — моя посмішка і справді була цинічною.
— Ми обоє її потребуємо, — сказала вона, стягуючи свої чорні колготки.
Все виявилося простішим і складнішим водночас, ніж я собі уявляв. Сцена скидалася на прощання з елементами глибинної психологічної допомоги, а може, навпаки, на психологічний аналіз із вкрапленнями сентиментальності. Смак цієї процедури нагадував каву з цукром. Мабуть, так і має відбуватися між людьми, що заледве знають одне одного. Що й казати, вона була талановитим психологом. Тільки людина, яка досконала проштудіювала Фрейда, могла вгамувати пристрасть, що виникла з нічого, та перетворити її на легкий флірт...
За годину ми з хлопцями зустрілися в Гідропарку за пивом. Їхні червоні цеглини пик світилися щастям, проте очі дивилися врізнобіч, панічно шукаючи опори.
— Ну, коліться, — кажу їм.
Вони навперебій стали розповідати свої історії, які нагадували мою.
— Бахнуло так, ніби підірвався на фугасі, — розкинув руки Данило Жало, наша бас-гітара.
Хіба я не розповідав, що всі учасники нашого гурту пішли разом на фронт. Ми не могли не піти. Це стало логічним продовженням наших пристрасних пісень про Майдан, волю та кращу долю. Ким би ми виявились, якби, полум'яно закликаючи до боротьби, самі сховалися під спідниці своїх наречених?
— Це було — як політ у космос, щось на межі двох світів, — аж захлинався від хвилювання Гриша Дудка, наш барабанщик.
— Можна подумати, що ти туди літав, — показав я пальцем у небо.
— Вже літав, — буркнув Гриша.
— Та ні, це було, наче вільне падіння з парашутом, — розчепірив пальці, зображуючи літак, Костя.
Йому ми повірили, бо на рахунку нашого "ритма— ча" було декілька стрибків з парашутом, коли він служив у десантних військах.
— Добре, — кажу, — а що далі?
— Що минулося, те забулося, — по-філософському мовив Данило.
Костя на це обурено замотав головою, наче норовливий кінь, якого намагаються загнуздати проти його волі. Але зрештою і він покірно опустив плечі.
Того ж вечора ми опинилися в обіймах наших наречених. Моя Альона жартома відзначила мою замороженість і звинуватила в цьому війну.
— Нічого, я тебе швидко розігрію. Включаю режим швидкого розморожування, — грайливо всміхнулася моя дівчина-мікрохвильовка.
Через день ми мали взяти участь у великому концерті з нагоди Дня міста на площі Свободи. Змахнули пилюку з наших інструментів, вдарили по струнах... Але побиті розпухлі пальці не слухалися, тож замість музики гітари видавали якесь кволе, старече плямкання. Костя й Данило теж не змогли добути жодного путнього акорду. І лише Гриша гатив у барабани, ніби нічого не трапилося. Стало зрозуміло, що концерту не буде.
Від надокучливої уваги земляків та нудотно-солодкого кохання наречених нас могла порятувати тільки втеча. З вечора добряче посиділи у Гриші вдома, а вранці вскочили у його "четвірку" і помчали світ за очі. Лісовими пісками поміж височенних сосон дісталися до затопленого села Гусинці, звідки було видно нашу Гору, яку відкрили вісім років тому, коли ще були школярами. Як побачили її вперше, нас аж затрусило, ми ніби почули чийсь владний гіпнотичний голос: "Я вас давно чекаю..." І ми пішли на нього, точніше, попливли човном Микити Терена, якого попервах охрестили Хіроном. Він садовив нас за весла, а сам брався за стерно. Здавалося, він був старший за Дніпро, обличчя у зморшках, наче у хвильках, що здіймаються легким річковим вітром. Але це був вітер часу. Вочевидь, дід бачив усе наскрізь: нас, воду, навколишні ліси і гори, роки і віки. Він знав кожну яму, мілину, коли і де нерестяться всі види риб, де хто коли потонув. "Отут наших багато на дно пішло у 1943-му..." — показував на велику темну пляму на поверхні, над якою жалібно скиглили чайки. Дід розповідав нам, яким був Славутич у давнину і як мучилася велика ріка, коли її загнуздували дамбами електростанцій, і як вона страждає сьогодні, коли їй на груди понаставляли тисячі палаців та спаскудили її чисті вени горами сміття.
— Не вберегли, — тяжко зітхнув старий.
Після цього ми його перехрестили з Хірона на хранителя Дніпра. Уява відразу понесла нас угору і вниз русла, яке віками берегли десятки отаких вічних дідів Теренів.
Після першої зустрічі з ним ми летіли і пливли сюди щоосені, чомусь саме 23 вересня, в день початку форсування Дніпра, як риби на нерест, як журавлі у вирій. І щоразу дід згадував нам про свого друзяку Данила, ветерана боїв на Букринському плацдармі, який уже сюди не приїздить, бо, мабуть, помер. "Тепер ви за нього..."
Вічний дід ніби чекав нашої появи, дрімаючи собі на кормі човна та закутавшись у вицвілу зелену куфайку військового зразка, зі швів якої стирчала жовта вата. На очі насунутий польовий офіцерський кашкет із поламаним козирком. Сонце докотилось до найдальшої гори правого берега, роздаючи навколишнім полям, лісам, водам і всьому
живому свої тепло і силу. Одну з своїх натруджених рук воно поклало на воду, ніби припрошуючи нас стати на неї. Але ми знали, що цю відстань можна подолати лише човном діда Терена. Він продовжував спати навіть тоді, коли ми підтягнули човна за ланцюг до берега і сіли за звичним штатним розрахунком цього судна за весла. Я і Гриша — на двох лівих, Костя і Данило — на правих. Лише коли опустили їх на воду, дід заворушився, розплющив очі, привітався усмішкою з сонцем та з нами. Потім дістав з-за пазухи свою люльку, розкурив її, випустивши хмару запашного диму. Буркнув своє звичне: "Без димової завіси, братця, форсувати річку не можна...". Це означало, що час вирушати в подорож. Ми змахнули веслами, наче крилами, і полетіли по золотій доріжці, назустріч світилу і Горі. Якби хто подивився на нас ізбоку, то побачив би, мабуть, як над поверхнею води повільно пливе різнобарвна хмарка. Це нагадувало сонячну телепортацію крізь пласти віків, у кожному з яких ми були своїми. Повз нас пропливали давньоруські лодії з дружинниками, козацькі чайки, рибальські барки, понтони із радянськими солдатами, повз вуха свистіли стріли і кулі, обабіч бортів здіймалися до неба стовпи води, підняті бомбами та снарядами, на нас із ревом пікірував німецький бомбардувальник, дід наш був отроком із довгим русявим волоссям, що спадало йому на могутні плечі, а ми бачили себе то в грубих полотняних сорочках дніпровиків, то в обладунках витязів, то в козацьких одностроях, то у формі бійців Першого українського фронту. Відчуття реальності ставало настільки гострим і пронизливим, що йшов мороз по шкірі, серця випадали через п'ятки на дно човна, а волосся раз по раз ставало дибки. Такого "шоу" ми ще не бачили.
Отямилися лише тоді, коли ііі(' човна м'яко торкнувся куща лози біля підніжжя Гори. Вхопившись за гілки, ми по черзі вибралися на невеличкий уступок, що нагадував капітанський місточок великого корабля. Трохи потопталися на ньому і стали видиратися на гору стежкою, яку самі ж і протоптали.
— Зайдіть до Іллі, — гукнув нам услід Терен.
Ми здивовано перезирнулися, мовляв, а це ще хто?
— Той, хто береже дніпровські гори. Він на вас давно чекає...
Вилетіли на вершечок гори і навіть не засапалися. Тут усе було, як і тоді, коли побували тут уперше: чотири сосни, кожному по одній, щоправда, кам'яних баб, витесаних місцевим художником, на всіх не вистачало. Мабуть, і сам митець не зміг би пояснити, яким мріям і думкам усміхалися вуста і очі цих кам'яних створінь. Нам було тут так добре і затишно, ніби біля материнських грудей. Гора випромінювала тепло і здавалася живою. Ми поприкладали вуха до місцин, вільних од трави, і слухали її. "Ржи ще...Ол— дар су... Ура-а!", — почулося мені.
Ми, наче по команді, підняли голови й перезирну— лися.
— Там ніби маятник годинника цокає... — поділився враженням Костя.
— Та ні, то б'ється серце, — заперечив Данило.
— А я чув чиєсь дихання... — зізнався Гриша.
— А може, це ми, теє... нанюхалися дідового диму? — опустив я їх на грішну землю.
Хлопці якось приречено всміхнулись. І я відчув, що на цьому дива не скінчилися.
Ми обійшли вершину по колу і знайшли в гущавині кущів стежку, яку раніше не помічали. Вона привела нас до дерев'яної споруди у формі куреня, що тулився до гори. Вхід був затулений очеретяними сосульками. Я обережно їх відхилив і просунув голову всередину. Примружив очі, очікуючи, що в очі вдарить темрява, але там було видно, як удень. Здивувало, що джерелом світла були три невеличких вогнища, між якими сидів казковий дід, що дуже нагадував мого улюбленого письмен— ника-фантаста Олеся Бердника. Але сидів він якось дивно — всупереч законам гравітації, не торкаючись долівки. Себто ніби плавав на хмарці диму.