Не встиг прикурити, як почув збоку:
– От ви, юначе, Даманським не цікаветеся?
Він отетерів, доки сірник не обпік пальці.
"Даманський, – подумав він, – це сорт тютюну?"
– Зря, – сказав дідок, – а, між іншим, там люди кров проливали.
"Наркодилери?" – мало не бовкнув хлопець.
– Це сталося 1967 року, коли китайські ревізіоністи напали на СРСР, – не вгавав дідок, так що Валя з тугою глянув на омріяну лавочку. Він ніяк не міг повірити – невже все відбулося тут, невже таке могло статися, невже зі старостою?
– Уже й тоді були злі язики, – голос старого посуворішав, – які називали ту війну "першою соціалістичною".
– Е, ні, – сказав хлопець, – першою соціалістичною був напад соціалістичної Росії на соціалістичну Україну в 1918 році.
Дідок на мить умовк, пильно оглянувши хлопця:
– Пробачте, у вас яка ідеологія?
"У мене ідеологія Світлана – староста з нашого курсу", – подумав він, а вголос сказав:
– А другою соціалістичною можна назвати, коли вона потім напала на соціалістичний Татарстан.
– Де? – знову не збагнув дідок.
– У Криму, – пояснив хлопець і нарешті прикурив цигарку.
"Хоч бери та тікай", – з докукою подумав він. І не даремно.
– Так от, – провадив старий, – про ті бої, де ми відстояли Батьківщину, всі забули, не складено жодної пісні, уявляєте? Про Афганістан усі знають і співають, а Китай – то була значно більша загроза, і ні гу‑гу.
Він сів поруч на заповітну лавочку, відсунув куртку так, щоби під нею було видно бойову медаль, і подав руку:
– Семенюк Петро Сергійович.
Хлопець потиснув і теж назвався; долонька виявилася сухою і напрочуд гладенькою, що він був подумав: "ідеальна долоня для онаніста".
– Між іншим, учасник тих бойових подій, – він дужче випнув медалю. – Між іншим, то була перша війна, де біла раса зіткнулася з жовтою. І ми – не дали, не дозволили, ми відстояли мир на планеті Земля.
Валентин докурив цигарку. Весь цей час дідок пильно намагався зазирнути йому в очі, вимагаючи реакції, але вогник угас. Валентин встав, кивнув і подався; він ішов, рахував роки й дати, хотів вичислити, чи міг старий брати участь у тих боях?
Той також докурив, запхнув бичок у сірникову коробку, пошукав очима, знайшов валентинового недопалка й тицьнув туди ж.
– Молодьож, – гучно прошепотів.
Удома він почепив куртку, зняв із сорочки медаль і поклав до шухлядки, натомість вийняв з неї чималий морський бінокль. На столі в нього лежав стос подушок; він поклав згори прилад, припав до нього і його вкотре подивувала оптична сила, а також нечувана чіткість зображення, яке він посунув, аж доки вперся в широкий балкон квартиронаймачки Тетяни.
– Ну, ну, – нетерплячився старий, однак у поле зору потрапила несанкціонована квартирантка Алла, витягла з‑за пазухи пляшку горілки, протерла й урочисто поставила на стіл.
– "Казьонка", – з ненавистю прочитав він. – Дешевшої ти не могла знайти? Молодьож!
Але дівчина зникла з поля зору і старий змушений був повернути бінокль й оглядати порожній двір, щоразу натикаючись на покинуті "бички", чортихаючись на кожному. Однак заповітний балкон був порожній. Петро Сергійович іще раз перерахував недопалки, проклинаючи на кожному мешканців.
Єдиного, кого він тут поважав, це був двірник Федір, і не тому, що підмітав ті беники, а тому що був оригінал, носив справжні армійські чоботи.
У дверях балкона з'явилася омріяна постать – Тетяна, одвернувшись, із чимось маніпулювала за пазухою. Колись старий наштовхнувся на неї випадково – бінокль тоді явив чудо: жінка геть не опиралася, коли Федір спускав з неї труси, проте гнівно брикалася, коли намагався зняти ліфчик.
"Подвійні стандарти", – подумав дід, тобто не встиг подумати, як зненацька здобув міцне збудження, якого не спізнавав із часів вступу в пенсійний вік... Бо коли жінка скидала через голову шовкову комбінацію, з волосся їй злетів вихор статичних іскор і бінокль побільшив, як вони затріщали. Додати бурхливий натиск двірника, теж дуже наближеного морськими лінзами, а також повну відсутність власного порнографічного досвіду, до того ж тут надто посиленого окуляром, то ж не диво, що він вдався до давнього армійського перевіреного засобу – ще й досяг фінішу значно раніше, ніж його візаві.
Потім знеможено сидів, оглядаючи заляпаний бінокль, і дивувався, як слабо, виявляється, знає сам себе.
Петра Сергійовича не раз жахали ці спостереження, бо вони тривали чи не щодня; дійшов до того, що почав їх проклинати, а особливо себе, доведеного власноруч до цілковитого виснаження, адже щоразу не був готовий протидіяти побаченому, бо чомусь умить вимикалася логіка, а не інстинкти, було щось таке, з чим старий солдат досі не стикався.
Лише на якийсь час коханці дали йому перепочинок, це коли Тетяна з'явилася за шибками геть перебинтована, чим приголомшила спостерігача. Він злякався, яка ж то може бути тяжка недуга? Однак Федір не припиняв, лише трохи поскромнішав, і то, головним чином ззаду, чого Петро Сергійович, як людина старого гарту, особисто не схвалював.
"Чого вона його не відштовхне, безсердечного?" – гнівався він й одкидав свого старого побратима, восьмикратного бінокля. Бо двірникові було приємно, як Тетяна соромиться, навпаки, йому подобався дуже довгий бюст, бо його можна було цілувати, дотягнувшись із будь‑якої позиції.
Страшне було те, що поспілкуватися про побачене ветеран не міг ні з ким...
"Молодьож!"
Не знав чоловік, що саме тут вирішувалася найголовніша проблема нещасної жінки, адже все життя вона не здатна була накопичити коштів на пластичну операцію – йшлося про корекцію грудей, вкоротити які не існувало змоги. Байдужий до цих проблем Федір і так раював, хоча час від часу його, правда, непокоїли спорадичні спроби Тані лишати на собі ліфчика, однак додаткова склянка горілки хутко вгамовувала ці поривання. Та жінку гнітила цілковита естетична байдужість двірника. Так тривало доти, доки вона нарешті висловилася відкритим тестом.
– Така мєлоч? – щиро здивувався Федір. – Так ето, ми її врегуліруєм. Тут один хороший знайомий мент, між іншим, слєдователь, навів мене на халтуру до хорошого хірурга. Ампутіруєм, – тут він перехопив зляканий погляд, – но не до кінця.
Тетяна на це гірко всміхнулася, бо знала добре про двірникові фінансові статки, її не раз дивувала безмірна Федорова наївність. Жінка не здогадувалась, що якось він встановлював сантехніку хірургові, який подивував, виявившись хірургом пластичним.
– Як це можна тратить спеціалістів і дороге обладнання на такі хірургічні глупості, коли в нас тисячі людей страждають на відсутність навхір медичного обслуговування?
І хоч як той професор намагався довести Федорові, що моральні страждання людей через фізичні вади часто бувають набагато дужчі за будь‑які хвороби, той однак не повірив.
– То скільки це треба встановити йому сантехніки, щоб оплатить операцію? – розридалась Тетяна.
– Не знаю, – насупився той, – но поговорить же можна?
Він довгенько чатував на професора, лякаючи медперсонал своїми чобітьми, але розмова таки відбулася.
– Танюхо! – влетів він до так швидко, що Алла ледь встигла прослизнути до криївки. – Тань, зобирайся, ми завтра лягаїм на опирацію!
– Яку таку операцію? – тьохнуло серце.
– Вкорочувать циці будем, – вигукнув він так, наче сам робив це не раз. – Я вговорив професоря.
– А гроші? Такі ж операції безплатно не робляться...
– Так, за гроші, но я його вговорив, що він ще й нам должен буде.
Тетяна сіла, хотіла розлютитись, але Федір був такий переконливий, що не дав. Він тричі їй пояснив, що за його кострубатими словами нарешті збагнула: зайва шкіра з грудей дуже ніжна, а особливо целюліт із них, виявляється, є дуже вартісний матеріал на інші косметичні пересадки, тож продавши його під час операції, вона зможе здійснити свою давню мрію!
– Ще й на тілівізор хвате, – радів Федір, – ти ж давно в мене мічтала!
Алла, почувши про це з антресольки, мало не випала з неї. Того дня вона записала на лінованому папері досі нечувані ритмічні візерунки. А в квартирі навпроти даманський ветеран двічі протирав запітнілий бінокль.
...Федір привіз Таню з лікарні й заніс до квартири на руках.
– Ти здурів, – шепотіла Таня, – нас же сусіди побачать.
– Наплювать.
– Дак я ж тут незаконно проживаю.
– Слухай, – намагався щось пригадати він, утираючи лоба, – слухай, переїжджай до мене. У мене не так красіво, але безплатно. А мою хату ми прикрасимо, – тут він, нарешті, пригадав, чим, знову побіг до таксі й приніс величезного телевізора.
– Чуєш, – сказала Таня, – а якщо... якщо вони знову одростуть?
– Циці? Так ми ще одного телевізора купимо. – А поки поправляйся, – він під'єднав антену, – а потім переїдемо.
– А як же я? – зойкала з антресольки композиторка Алла, бо перед нею поставала ненависна перспектива працювати в кабаку, де й ночувати нічним сторожем.
Але її за скрипом ліжка ніхто не почув.
Згодом молодята переїхали разом із ліжком, квартира спорожніла, морський бінокль теж, Валентин же зі своєю старостою Свєткою зустрічалися в незримій для оптики темній альтанці, бачити їх там могли лише Катька й Надька, підсідаючи на гойдалку.
І нарешті ветеран війни та праці Петро Сергійович зміг назавжди врятувати свої розхитані нерви.
Не вікно
п'єса на двоє актів
Акт І
На сцені стоїть велика шафа з полискованими дверима горіхового оздоблення. Тут же праворуч розташовано стола, радше камода з шістьома шухлядками, дуже зручного для ріжних ужиткових речей.
Гравюра, із заскленим зображенням трищоглового вітрильника. Під ним строго симетрично градусник з аерометром, віденського походження, який показує точну температуру і її тиск.
У кутку, тому що він красний, – ікони Богоматері та Богосина, оповиті рушниками зі щедрими та рясними гуцульськими орнаментами.
Лампадка, ледь жевріє. Під нею телевізор самсунгової роботи, дбайливо застелений мережаною серветкою, на якій стоїть слоник із надбитим хоботком.
Далі по стіні припнуто килимок кролівецького ткання, весь у рослинно‑антропоморфняних візерунках, що символізують древо життя а також Рожаницю з діточками.
Поруч – забитий у стіну цвях, певно, для того, щоб чіпляти на нього жакета, який цього разу висить навіть не на іншому цвяху, забитому для цього в двері, а щільно запнутий усередину вже зазначеної одежняної шафи горіхового оздоблення.