Яблука з райського саду (збірка)

Чи не тому, що світові політичні репресивні режими свого часу намагалися "перевиховати" й тих і тих, ув'язнюю­чи їх до спільних камер. Мотивуючи це тим, що перебу­вання педераста в чоловічій тюрмі (а лесбійки в жіночій) аж ніяк не створює для них ефекту покарання, а радше навпаки – дозволяє еротично розповсюджуватися, нечувано збільшуючи сексуальні можливості.

Величезна кількість католицького педофільного духо­венства, опинившись в чоловічих зонах ув'язнення тут же порушила вселенський релігійний порядок, тому що вже не вони сповідали парафіян, а парафіяни почали сповідати їх, в такий спосіб караючи за неусталені нелегітимні стосунки з дітьми. Й тут слід добряче замислитися Ватикану, аби ви­користав свій міжнародний авторитет і відсунув віковий ценз неповноліття для карної підсудності за так зване зля­гання з дітьми. Адже в епоху тотальної акселерації молоді іноді важко визначити нижчий рівень межі вікової осуд­ності. Такі б нововведення значно би посилили авторитет церкви, який саме за цих причин дуже похитнувся.

Недарма ж ортодокси-віряни вимагають од Папи Римського засудити т. зв. педофілію й гомосексуалізм ксьондзів, у той час коли інша частина глибоко релігійних людей вимагає, аби Папа публічно покаявся й замінив церковні тези, котрі таврують одностатеве кохання на діаметрально протилежні. Тому що прості люди самі по собі не спроможні щось редагувати в Святому пи­санії, створеному ще тоді, коли навіть стосунки між орто­доксальним чоловіцтвом та жіноцтвом не набули ще до­статнього розвитку (нагадаємо, що Біблія визнає лише одну сексуальну позицію між чоловіком та жінкою – це коли вона на спині, а він згори. Що натепер є цілковитим символом жіночого упослідження, де їй надається підрядна роль, і вже аж ніяк не паритетна).

Можна, зрештою, скликати новітній Всесвітній Нікейський собор, який перегляне ці постулати так само, як колишній Нікейський собор кардинально переглянув тодішні, й тим самим дозволить радикально розпідерити суспільство.

До речі, ні в Біблії, ні в Євангелії ніде й слова не ска­зано про целібат – заборону брати шлюб церковникам. То звідкіля ж виник такий дивний звичай? Там заборо­нено гріх содомський, і гріх гоморський, однак про педофілію Святе Письмо мовчить, – то чи не причина це такого масового його розповсюдження серед ксьондзів?

Додати, якщо суворо карають за педофілію священ­ників, то чому законодавство ніколи не карає за це саме двох малолітніх, котрі вдаються між собою до злягання? А чи це – не подвійна педофілія? Облудні законники вип­равдовують тут свою бездіяльність тим, що, мовляв, це ж недозрілі діти, які не підпадають під дорослу юрисдикцію, однак таким слід зауважити, що коли вони вдаються до коїтусу, то тим самим дорослість їхня беззаперечна!

Тобто коли дітям вигідно – то вони діти, а коли не вигідно, то вони, бач, дорослі, що кожного разу заганяє правочинство в глухий кут. А страждають внаслідок па­тери, котрі, замість того, щоби нести слово Боже до про­стих людей, часто-густо позбавляються такої можли­вості, бо їм по всіх тюремних зонах затикають рота в буквальному сенсі цього слова, й страх навіть подумати, чим саме затикають.

Таке неузгоджене з потребами життя законодавство до нагальних потреб (беззаконня) свого часу породило масові міграції зоофілів аж до африканських висо­когірних джунглів, де вони могли спокійно вдаватися до любощів із зеленими мавпами. Результат цього відомий – виникнення СНІДу... (Сексуальних Наслідків Інтер­національного Сексу).

А от якби б суспільна мораль не трактувала яко збоченців цих сексуальних мучеників, а надавала б їм закон­не право кохатися в наших міських звіринцях (або і в цирках) то, певна річ, такої б всесвітньої катастрофічної хвороби ніколи б і не виникло. А от тепер скоро людство також позеленіє.

... Кожного разу, коли в прогресивних країнах з'їздяться сексменшини на гей-паради, то раптом і виявляється, що їх набагато більше, аніж так званих секс-більшовиків. Додати: ще більша кількість одностатевих за відомих причин зацькованого упередження на цих па­радах не дефілює – отож постає питання про те: а чим же є насправді так звана більшість? Чому ж це натурали ніко­ли не збираються на свої паради чи бодай фестивалі? Та тому що вони по-фарисейському приховуються од загалу, аби той не побачив їхньої ницості, меншовартості й меншокількости! Саме через це їх слід позбавити сегре­гаційної влади. Адже вони ще й досі диктують свої поряд­ки, в той час, коли істинна демократія – це коли суспільством кермує справжня більшість, а не уявна.

Наведемо приклади: в геть усіх клозетах подибуємо лише таблички "Ч" та "Ж"... А куди податися по свої ме­таболічні потреби педерасту? Чи до чоловічої вбиральні, чи до жіночої – а наслідок один: цілковитий дискомфорт в дефекації, коли ти змушений здійснювати її за умов, які геть не співпадають з твоїм тендерним статусом...

В значно ще жахливішій ситуації опиняється кожен транссексуал чи трансвестит, для яких на планеті Земля ще й досі (!) не створено жодного (!) відповідного санітарного закладу. Про яку цивілізованість людства можна взагалі твердити, коли це людство не зідентифікувалося ще й досі, щоб нормально, пробачте, посрать?

Ну, і про найголовніше:

чомусь ніде й ніколи в мас-медіа не піднімалося пи­тання про доволі масивний огром ще однієї специфічної сексуальної статі, котра справедливо також може претен­дувати на більшість.

Йдеться про онаністів.

Ці залякані так званою мораллю індивіди тихенько нидіють по кутках й анонімно вдаються до перелюбу. За них нікому заступитися, нікому заявити про їхнє людське прагнення брати шлюб. Як цього вже натепер домоглися педерасти.

Так-так, йдеться про право кожного онаніста на за­конний шлюб. Із самим собою.

Спиною

(із циклу "Прощавай, суржику!")

Навіть, якщо ти не служив у міліції, то ніколи не при­курюй, стоячи задом до дверей. Ця думка колись може пригодитися кажному, хто не зна, що може за тими две­рима ховатись. Особино коли бугор дає тобі гроші, одщитує чимало з товстої барсетки під розписку й каже:

– Йди, нарешті, й розщитайся, нарешті, з усійма бри­гадами, в перву очередь з кровельщиками.

Бо сам не любив роботяг, особливо знацьця з ними. Сказано, із хама не вийде пана. Він же не сказав, що ті кровельщики усі з Катюжанки. Я, слава Богу, додумав по дорозі в підсобку купить "Наполеона", бо я про нього ще з радянських часів мріяв, но тоді не було грошей. І от тільки ця бутилка мене й спасла тоді, вона як знала, навіщо я її взяв.

Ті прибігають, почав роздавать я гроші, строго слідкую за кишенями, особливо за боковою, де лежить пляшка, все роздав точно по бумажках, і всі страшно задоволені. Але тут вони стали незадоволені, бо побачили, скілько в мене їх ще лишилось і почали права качать, що я їх ощитав. Все їм ма­ло. Ми взяли знову бомажки, все зійшлося, но чоловік, це така людина, коли вона в когось бачить пачку товстійшу, ніж у тебе, вона вважає, що її обдурено. І вона тихцем бере кожен по кровельному молотку і тихцем усі йдуть за тобою, а ти йдеш щасливий з омріяною тридцять років бутилкою "Наполеона" і навіть не хочеш озирнутись назад, бо може ти своїм щастям ображаєш когось, хто вважає себе класово обманутим і твоє щастя вони сприймають, як свій особис­тий грабунок. Вони ж не знають скільки разів ти на того "Наполеона" дивився, бо були такі часи, що в лікьоро-водочном окрім нього місяцями нічого іншого не стояло.

– Це ж подумать: п'ятдесять чотири рублі! – милува­лися тоді всі в простому гастрономі, як в музеї.

Заходжу я, як дурак в свій парадняк, і що? Виймаю, дурак, цигарку. Ну вона тобі нада? Ти вдома не можеш вийти на балкон і там собі смалити цілу ніч? Ні, треба в парадному придержать хвилювання, бо жінка моя також з тої доісторичної епохи, зна, хто такий "Наполеон" і радісно розділить з тобою радість.

І отут я повернувся спиною до темних тих дверей, бо, може я й не мудак, може просто вітер звідти був сильний, і отак зігнувшись, почав прикурювать, дурак, не зная, що там вже ціла бригада кровельщиків жадібна, і вже пер­ший хтось проштовхнувся з молотком і щосили вдарив тебе ув тім'я. Бач, суки, ножем не б'ють, а тим, до чого привикші їхні робочі руки. З першого ж удару молоток провалився всередину, но їм, сукам, все мало, жадібні, ну й ще раз ввалили мені в голову.

Там було потім море крові і не тіко на підлозі за ніч натекло, а й по стінах, мабуть я бився з ними і не давав молоток вийнять, бо він так і остався в мені. Ну хіба їм до молотка, коли вони гроші в мене разом з внутрішнім карманом вирвали й помчали жадібно ділить. І от одразу після другого удару мені – блись – одкриваю очі од силь­ного холоду і думаю ними, звідкіля це влітку взявся та­кий хххолодюга? І пробую повернути голову вбік щоб побачити ще кількох голих в підвалі. Насилу встав, най­шов виключатель. Но, мабуть, я не зрозумів тоді, що я в підвалі, бо мене тоді дуже сильна образа взяла: на всіх навко­ло такі добрячі покривала. І навіть на пустих столах. А на мені – нічого. Дубак же який, бо підвалу наплювать, що над ним літо, він, гад до кісток вже пройняв. От я встав, і почав чесно накривала ділить між усіма пацієнтами, і шо цікаво, жоден не встав і не запротестував. І так чесно вийшло, що мені хватило ще й на підстилку, не буду ж я, як вони усі, мудаки, тут на голих столах лежать. І так я пробую хорошо укутатись, бо до ранку в цьому підвалі ще проспатись треба, завтра ж на роботу.

– Яка це падла тут світло покинула? – чую я раптом грізний голос.

Це заходять сюди люди в білих халатах і сердиться, мабуть, їхній начальник.

– Це шоб цілу ніч тут нагоряло? І так грошей не на­пасешся, – лаявся главврач. – Бо цим усім тут, якщо хо­рошо подумать, світло вже ніколи не потрібно.

І хоче вимкнути, і хочуть йти геть.

– Як це, баля, непотрібне? – кажу я і встаю. – Як ви на покривала жмотитесь, то хоч світло залиште.

Як вони кинуться в двері, но тут спрацювало, слава Богу те, що вони в дверях затислись усі, я йду до них і тягну покривало.

– Де справедливість? – кажу. – Що одним по два, а другим по одному?

Я ж не знав, що молоток мені з голови ще не вийня­ли, так він там, кровельний такий, з широкою п'яткою, нею застряв.

Ну вони трошки всцялись, хто більше, хто менше.

– Або хоч отоплєніє в палаті включіть, баля, ми ж тут все-таки люди лежимо.

Чи од досади, чи од того, що в мене голова чомусь бо­лить, я сів і заплакав.

Це їх трохи заспокоїло, почали шепотітись.

– То шо, в реанімацію? – шепочуть одні.

– В яку? – каже главврач.