Біля воріт затримався й потермосив за вуха рудого приблудного пса, щось гукнув сторожу,— той довго всміхався йому вслід. Другий собака пробіг двором, хвацько тримаючи піднятий трубою хвіст. "Не підприємство, а звіринець",— подумав Джиглюк, зачиняючи вікно. Ще трохи постояв перед ним, спостерігаючи, як над асфальтом котяться муарові хвилі повітря, потім для чогось опустив штору. В кабінеті від того стало по-хатньому затишно.
Лист із міністерства, де просять уточнити попередні плани на останній квартал, відомчі записки, пропозиція підготуватись до науково-практичної конференції, план доповіді... Колись кожен конверт свідчив про те, що їх помічають, визнають, ними цікавляться, але віднедавна пошта не приносила радості Джиглюку.
До чималої вже та щедро фінансованої організації й вимоги ставали іншими: на планірках Джиглюк не помічав, як зривався на знервований тон, закликаючи всіх думати, думати й ще раз думати — їхня лабораторія наукова, тож повинна розгортати перед виробництвом широку перспективу. Красиві ідеї нейтралізували б і прикре враження від суду, який висів над ним немов дамоклів меч, красиві ідеї виправдали б їхнє існування на кілька років наперед...
Таких ідей не було. Надходили дрібні рацпропозиції щодо поліпшення окремих деталей виробництва супертон— кого волокна, але нічого принципово нового вони не являли. Престиж лабораторії в межах об'єднання катастрофічно падав. У міністерстві, главку, в споріднених організаціях за Джиглюком ще ходила слава дуже перспективного керівника, інерція ще несла його вперед, але ж чи довго це триватиме?
Сидячи вечорами в приміщенні, де тільки прибиральниця шерхотіла віником (хоч би для годиться хто склав товариство — колись же було...), Джиглюк часом давав волю уяві. Послати надійну людину на завод, куди повернувся Хвильовий, дипломатично дізнатись, над чим він зараз метикує, можливо, дещо й запозичити... Поштовх, потрібний тільки поштовх, аби вийти з цього непередбаченого піке, маленький поштовх!
Схаменувшись, гнав від себе ці авантюрні плани: ще бракувало осоромитись! Світ клином зійшовся на цьому Хвильовому, чи що?
Тепер Джиглюк майже ненавидів колишнього приятеля й водночас не міг позбутися думок про нього. Це ставало чистим насланням — от і зараз перед ним стояли виразисті очі Ігоря: "А я ж хотів з тобою поговорити... Я до останнього у тебе вірив... Усе могло б бути інакше, коли б інакше склалися наші стосунки, і ми з тобою обоє від того виграли б, а головне, виграло б діло".
Джиглюка аж підкинуло від несподіваного дзвоника. Неохоче простягнув до трубки руку, певний, що це Мар'яна, однак голос був незнайомий.
— Валерію Дмитровичу, це я. Доброго вечора. Не пізнаєте? Равер,
— О, Аллочко, добрий вечір!
Тоненька дівчина з довгим, за плечі, волоссям, що мала звичку згортатись у кріслі в клубочок, підбираючи під себе смагляві ноги, Мар'янина кравчиня й найближча подруга. Принаймні колись...
— Валерію Дмитровичу! Мені потрібно з вами зустрітися.
Здається, не надто строгих моральних норм. Зустрітися? Тон сміливий, навіть зухвалий — може, ця вертихвістка збирається його торпедувати? Ну, а чому б і ні?
— Аллочко, я завжди до ваших послуг.
— Тоді сьогодні. Біля метро на Карла Маркса. О восьмій тридцять п'ять.
— Сьогодні? Гаразд, я вас чекатиму.
Джиглюк почав складати папери. Не був готовий до таких пригод, та дещо вже й одвик від них. То в юності часу вистачає на все, пізніш доводиться вибирати: або ти — ділова людина, або... Ще трохи посидів, дослухаючись до себе, і раптом мстива радість перейняла його.
Та це ж вельми доречно! Останнім часом він ще й жив неправильно: нічого, окрім виробництва й дому, а внаслідок— купа неприємностей в лабораторії й втрата розуміння з дружиною. Сама ж порадила колись підписати заяву Хвильового: "До того часу ти будеш доктором наук, з тобою зовсім інакше розмовлятимуть..." От тобі й настали ті часи, от тобі й розмовляють... Негодна поцінувати навіть його відданості, а відданість такого чоловіка чогось та варта. Хай має!
...Рудий кудлай, що, витягнувшись, спав біля сторожа, звів голову й напружив м'язи: тікати чи не треба? Ледь напружився й сторож, простягуючи до підопічного руку, аби захистити його в разі потреби. Дві пари очей — людські й собачі провели постать чоловіка в сірому костюмі: він так квапився, що забув сказати "до побачення".
— Не журись, горопаха Бровко, це тобі не ворог, йому все байдуже,— пробурмотів сторож, замикаючи двері прохідної.
Здається, на території виробництва не лишилось нікого.
Аллу впізнав одразу: крутилась біля вітрини подарункового магазину в гарно вигаптуваному батистовому платті. Від гнучкої шиї, засмаглих рук війнуло бентежним подихом тих вечорів, коли виходив на вулицю, аби відчути свою приналежність до племені юних, сміливих і привілейованих. Лукавий позирк очей, притамований сміх, букетик квітів, затиснутий в маленькій руці, здавались обіцянкою близького свята.
Та ні ж бо, не впадай в оману! Привілейованими юнаки та дівчата здаються в очах старшого покоління, самі ж вони того не відчувають, бо для них цілий світ молодий і в ньому точиться прихована та жорстока конкуренція — за авторитет серед собі подібних, за перспективу, за жіноче або ж чоловіче серце. Врода, енергія, розум — гарантії успіху, а тих, хто зупинився у боротьбі за нього, центрифуга часу відкидає на край життя: вони безглуздо одружуються, обкладаються дітьми, придумують для себе дурнуваті хобі й розчиняються в буднях, стаючи всього-на— всього тлом для нечисленних обранців. Молодість дана людині на те, щоб у розповні сил досягти становища,— звідтоді, як Валерій дійшов такого висновку, жінки перестали бути для нього небезпечними. І найвродливіші з них — не більше, як заквітчані зелені гілки, що маскують пастку буденності... Він туди не збирався потрапляти!
Алла вгледіла його й пішла назустріч, красиво ступаючи довгими ногами. Зупинившись, Валерій прихилився плечем до телефонної будки.
Йому не довелося імітувати захват: справді милувався молодою жінкою, перейнятий несподіваним смутком, який збудило це знайоме й водночас якесь оновлене обличчя. Небезпечний симптом. Чи не страждатиме він у майбутньо-
му від жалю за тим, що не зазнав сміливого життя почуттів у відпущений на те самою природою час? "Квапся, квапся,— сказав собі Валерій.— Ти ще вродливий і сповнений сил. Надолужуй упущене!"
— Ну, як живете, Валерію Дмитровичу? — Алла простягнула вузьку й несподівано жорстку долоньку, Джиглюк зворушено поцілував її.
— Вже буде легше. Побачив вас...
Він раптом засоромився цієї фрази, яку говорив багатьом жінкам, і поквапився її замаскувати:
— Вибачте, що вчасно не привітав вас, дізнався надто пізно. Було весілля?
— Яка потреба? — засміялась Алла.— Власне, той шлюб здійснився так давно...
— Мені не віриться, що у вас був коханець. Для мене ви завжди залишитесь юною дівчиною — мрійливою, романтичною і такою чистою, що до вас страшно було при— ступитися.
Алла 'пирхнула — і мала на те підстави: це знову ж таки був банальний м'ячик, перекинутий через стінку, яка розділяє двох людей. За правилами гри його належало повернути, однак партнерка мовчала, незворушно ступаючи поряд, ще й ледь насупилась. Аж тепер він помітив у її руці важку господарську сумку.
— Який же я неуважний! Дайте-но сюди.
Нарешті відчуття фальшивості власної поведінки полишило Валерія, й він весело підкинув та спіймав чималеньку торбу з грубого полотна.
— Однак! Оце такі вериги накладає подружнє життя на гарненьких жінок? Несправедливо. Здається, ваш чоловік аж надто любить поїсти. Він не боїться втратити форму?
Алла зробила крок уперед і раптом заступила йому дорогу.
Якісь дивні одблиски перебігали по обличчю молодої жінки: глянувши вгору, Валерій побачив рекламу, що пли— ла над багатоповерховими будинками, надто бліда в світлі далекої заграви, мов перетліла. З літер ніби аж осипався білястий попіл. "Незрозуміла якась актриса. Сама ж призначила побачення".
— Та не будьте такою страшенно серйозною,— сказав Валерій.— Я так стомився від усіляких проблем — не створюйте бодай ви мені їх. Ходімо краще кудись посидимо!
Ось такий тон, мабуть, найдоречніший: щирість і гранична одвертість. Спільне ж минуле!
— А доведеться,— зітхнула Алла.— Доведеться й мені б+у2*
вам створити проблему, принаймні повідомити про неї. Мар'яна дуже хвора, не обійтись без операції.
— Що?
Він коротко видихнув це запитання, й Алла подивилась йому в очі.
— Мар'яна хвора. І ви маєте бути до неї уважним. Вона, звичайно, сильна, але сильні люди й найсамотніші. їй зараз дуже важко.
Валерій знов глянув угору: літери реклами за кілька секунд ніби ввібрали в себе палахкотіння затуленого будинками неба, й тепер можна було прочитати, що йдеться про віталакт незамінну поживу для немовлят.
— ...І ви будьте мужні. Можете в усьому покластися на мене. Я — давній Мар'янин друг, і тепер вона мені особливо дорога.
— Спасибі,— сказав Валерій.— Велике вам спасибі.
— Лихі часи треба переживати з гідністю і спокоєм у душі. Втім, не мені вас повчати. Певна — все буде гаразд. Щасти вам!
— До побачення!
Джиглюк стояв, доки тоненька Аллина постать щезла в натовпі, потім повільно рушив до найближчого кафе. "Добре хоч обійшлося. Ще трохи — й почав би їй освідчуватись у давньому коханні..." Відчував у собі тоскну порожнечу: раптом подумав, що те сміливе життя почуттів, по якому зненацька затужив, йому вже не суджене. Буде щось інше — короткі, заховані від сторонніх очей гріховні втіхи: зійшлись і розбіглись, зійшлись і розбіглись. Яка серйозна людина проміняє солідне становище на роман? Головне — обачно вибрати партнерку... втім, обачні — то вже, мабуть, не проблема, обачні партнерки самі тебе знайдуть.
Валерій взяв кави й сто грамів коньяку. Випивши, повторив замовлення. "Мар'яна хвора. Шкода її... І шкода, що я не знав цього раніш — мав би підстави інакше розмовляти з Клюєвим. Мужик він у цілому непоганий і, щоб зайве не травмувати мене, погодився б виправити помилку з Хвильовим. Іще один життєвий прокол..."
Починалася смуга невдач — тільки й лишалося, що мужньо її витерпіти, як радила Алла.
На площі Аллу зустрів Петро Гресь — за два роки вже трохи присивілий, але, як завжди, статечний і з обличчям людини розумної та позитивної у всіх відношеннях.