Одверто поговоримо, правда? — допитувала Кіра. Саме одвертої розмови з дочкою і боялася Ганна Дмитрівна. Може, вже Кіра знає про її гірке життя з Бубирем? Похапцем поцілувавши дочку, Ганна Дмитрівна поспішила вийти.
Кіра побігла назад у свою кімнату, не відповідаючи навіть бабі на запрошення поснідати. Приголомшена Кіра спинилася, переступивши поріг. Застигла перелякана, не могла ворухнутись...
А Вова, не звертаючи на неї уваги, роздирав на клапті Маринку. Обидві руки ляльчині вже валялися окремо. Сіпнувши з усієї сили за ноги, Вова розідрав надвоє тулуб. Зсередини посипалися тирса і клоччя. Тоді Вова нещадним рухом жорстокого ката одкрутив милу голівку Маринки і все це шмаття кинув у куток.
Повільно Кіра пішла до дивана. Щоки її зблідли, губи ворушилися, але слів не було чути.
— Піонерка, голова загону, бавиться з лялькою! Цим займаються тільки буржуазні елементи! За це ж галстук з тебе треба негайно зняти! Я поставлю питання на раді загону! Ми тебе проробимо на зборах! — одрубав невмолимо Вова.
Кіра важко опустилася на диван і закрила долонями обличчя. Руки її затремтіли і плечі здригались. Кіра беззвучно, гірко плакала... їй так шкода нещасну Маринку!.. Тепер і Вова розгубився. Наблизився до Кіри і повторював над її головою ті самі слова, тільки іншим тоном.
Йому стало шкода Кіру, але... лялька! Це ж ганьба! Треба бути міцним до краю!
Скільки завгодно доказів є в Кіри, що Вовка дурень, але вона не може підняти заплаканого обличчя. Крізь сльози і розчепірені пальці Кіра закричала, задихаючись від гніву:
— Хіба я забавлялася? Хіба я маленька? Це — пам'ять від мами, подарунок і дуже хороша лялька, моя Маринка! Піонери мають право любити матір і подарунки, про це нічого не написано в обіцянках піонера. Спробуй мене зачепити! Злякалася я тебе! Буржуазні елементи!.. Дурень чортів, щоб ти здох!
В розпачі Вова сів біля Кіри і ніяково мовчав.
Дивився на тоненьку шкіру шиї, де волосся симетрично поділено косами.
Звичайно, жаль Кіру, але який жах!.. У піонерки в кімнаті вільно знаходить собі місце лялька!.. "Так, але ж я знищив її, значить, Кіра виправиться. Крім того, вона завжди була зразковою піонеркою, навіть маючи цю прокляту ляльку... Мабуть, можна на цей раз пробачити, все ж таки дівчина..." Здається, справу вияснено... Вова запинаючись промовив:
— Розумієш, я думаю, що можна питання не ставити, раз ляльки вже в тебе немає. Ти ж не злісна порушниця піонерської честі, Кіро, я зайшов до тебе, бо не міг сидіти дома. У нас таке робиться. Вночі одержали телеграму з Далекого Сходу, що мій брат Василь тяжко поранений під час якоїсь сутички з японцями... Тяжко поранений в бою...
Враз Кіра забула про своє облите слізьми обличчя, підхопилася й сіла. Руки впали на коліна. Зчервонілі, ще повні сліз очі вона здивовано наблизила до Вови.
— Василь? Поранений? В бою? Хіба там війна, як же так!.. Червоний командир!..
Все це ствердив Вова, тільки про війну напевне нічого не міг сказати. Може, так побилися,,. Але як шкода брата! Дома всі журяться, бояться, що помре. Послали вже дві телеграми, а відповіді немає. І не знають, чи писати Павлові? Миколі невідомо як переказать... Просто нещастя!..
Забулася трагедія з Маринкою. Кіра вже втішала Вову, і вони в запалі обмірковували подію, доки годинник не нагадав, що треба йти в школу.
Дорогою товариші або мовчали, або раптом повертались до тієї ж теми. Вова розповів усі передбачення, висловлені дома старшими. По секрету виклав і свої таємні думки — коли б він міг помститись за брата, поїхав би сам на Далекий Схід...
У вестибюлі школи Микола чекав на Вову. Микола мав звичку іноді несподівано провідати найменшого брата і розпитати про батьків. Побачивши Миколу, Вова кинувся до нього з новиною. Та Микола спокійно посміхнувся і здалеку ще звернувся до Вови, побачивши його в дверях:
— Не чекав, герой? А я скучив за тобою, все не було часу зайти. Я, брате, начальник над цілою бригадою слюсарів... Трудимось, місто будуємо... Бачиш, причепурився, щоб родичам не соромно було. Ну, як там наші?
Насилу дочекався Вова, доки Микола закінчив цей вступ, і, не витягаючи руки з теплої, шорсткої, сильної руки брата, нервовою скоромовкою сказав:
— Дома таке робиться!.. Добре, що ти зайшов. Сьогодні вночі одержали телеграму...
Одним духом Вова розповів тяжку новину Миколі і запросив обов'язково прийти. Обов'язково сьогодні...
— Поранено Василя? В бою? Ах, вони ж падлюки! Сутичка, говориш? Хороша сутичка, коли наших командирів підстрелюють!
Ніколи Вові не доводилось бачити Миколу таким лютим, ніколи так раптом не суворіли добрі, дитячі очі брата... Рідкі брови вирівнялися над очима в одну лінію, і глибокий рівчак прорізав міжбрів'я:
— Значить, там серйозна справа заварюється,— процідив Микола і бадьоро додав, ляснувши Вову по плечу: — Ну, біжи в клас! Скажи дома, що я ввечері прийду. Може, пізненько навідаюсь, бо в мене друга зміна... Діла заварюються! Живи здоровий, браток, та не забудь сказати, що прийду.
Але Вова не встиг попередити батьків, що прийде Микола. Сам повернувся пізно — затримався в школі... Дома зібралася майже вся родина, коли зайшов Вова і спитав з порога, чи не було звісток про Василя.
— Не було, а ти мені ото розхристаний добігаєшся! — незадоволено відповів батько. Вова поволі роздягнувся, одмахнувшись від батькового зауваження. З жалем глянув на матір, що застигла біля вікна, прислухаючись до завірюхи.
Несподівано зайшов Микола. Не привітавшись, мовчки струснув з шапки сніг, довго роздягався. Теж затримав погляд на матері, на секунду примружив очі перед різким світлом електрики і спитав:
— Немає нічого нового про Василя?
Стримано, покірним тоном, коротко відповів батько — немає, чекають... Микола пройшов по хаті, потер червоні руки і звернувся до Карпа Гнатовича:
— Ну, тату, мабуть, таки ми з вами помиримось. Я знайшов собі місце, де мене прикріплять надовго.
Карпо Гнатович здивовано підняв рідкі брови... Поводження Миколи сьогодні якесь незвичайне. Видно, його, як і всіх, тяжко вразила звістка про Василя. Марія Петрівна підійшла ближче.
— Записався я, Карпе Гнатовичу, сьогодні добровольцем на Далекий Схід... і головне, що прийняли. Значить, десь там знадоблюся!
Старий підхопився на ноги і закліпав незрозуміло очима, як дитя. Але Микола продовжував без жарту, та й хіба з такими справами жартують?
— Так, так, мамо... Спочатку одмахнулися, розпитавши, для чемності, хто я. Коли сказав, що брата поранено, уважно вислухали. А тут нагодився помічник начальника мобілізаційного відділу... Знаєте хто? Ванька Сокіл... Я в нього в дивізіоні служив. Побачив, зрадів! От і все... Прийняли, позавтра оформляюсь, і готуйте, мамо, сумку червоноармійцеві!
— Правда, Миколо? — зовсім дивним голосом перепитав ще раз Карпо Гнатович.
— А що ж я до вас у такий час жартувати прийшов? Боронити кордони піду! Ви ж знаєте, воювати я вмію...
Підтюпцем підійшов Карпо Гнатович до сина, якось ніби соромливо обняв Миколу за шию і притиснув свою м'яку бороду до його щоки. Ледве чутно на вухо щось промовив, навіть Микола не почув.
Марія Петрівна чекала своєї черги доторкнутись близенько до свого сина і вже наготувалася заплакати.
"А Віктор Мартинов сказиться від заздрощів, коли я йому розкажу, що Микола на Далекий Схід їде!" — подумав Вова і сам теж позаздрив Миколі...
10
Кіра не біжить, а летить стрімголов. Хіба ж то зветься бігти, коли вона стрибає відразу через чотири східці, ледве до них торкаючись. Піонерський галстук на матроській кофті в'ється на грудях. Один кінець галстука падає на обличчя і заплутується. Коси з червоними бантиками підстрибують, ніби женуться за дівчиною.
Це все значить, що Кіра з другого поверху побачила Руфу, а за Руфою вона скучила. Правду сказати, ніколи такого не було, щоб Кіра не скучала за Руфою, і навпаки.
— Руфко! — кинулася Кіра прямо в холодні обійми.
— Кірко, коза золота! — впіймала Руфа подругу і чмокнула її в гарячу щоку.
— Ви, дівчата, цілуватись негігієнічно! — робленим басом гукнув Вова і сіпнув, звичайно, Кіру за косу.
— Не в'язни! — одмахнулась Кіра і потягла Руфу до вішалки, розповідаючи головніші новини.
— Руфко, у нас нова вожата, звуть Катя. Комсомолка, гарнесенька, і така хороша, що вмерти можна! Вона всюди встигає, все оглядає, навіть на горищі була, каже Мартин Іванович. З усіма ще не встигла поговорити, а зі мною трохи розмовляла. Її привела до нас Валечка, це її подруга, сьогодні будуть збори.
Іншого прізвиська не могли придумати діти для Валентини Сидорівни — назвали її Валечкою і давно забули про її перший день в сьомому "А" класі. Полюбили її учні за те, що вміє цікаво розповідати уроки, допомагає всім, як товариш, дуже строго питає і весела. Тепер природознавство стало улюбленим предметом, а біологічний кабінет переповнений звірами, птахами та рослинами.
Юннатам, на чолі з Басею-зоологом, роботи дуже багато. Сама Бася метушиться — заклопотана і стурбована ще більше. Бася працює і в зоологічному саду в гуртку юних дослідників природи. Туди її влаштувала теж Валечка. Зате з "головною завідувачкою" біологічного кабінету — безтурботною калікою сорокою Рябкою — трапилася страшна трагедія. Перш за все у неї виріс новий, як складене віяло, хвіст, а по-друге — їй доводилось порядкувати серед значної кількості живих істот. І ось вчора з'явився новий гість — червоногрудий похмурий снігур, придбаний десь Сашком Мостовим. Треба ж було сороці примудритись якось і засунути голову між дротини клітки, щоб подратувати снігура! А назад витягти голову Рябка вже не змогла. На ранок Бася знайшла свою "завідувачку" мертвою. Бася щиро заплакала і ухвалила зробити чучело з птиці, що стала жертвою власної допитливості.
Руфа з Кірою в кутку розмовляли. До них підбігла Бася і сумно розповіла про передчасну смерть Рябки. Дівчата поспівчували Басі... Але Кіра знала значнішу новину: вчора, після дивної події в їдальні, коли лікар відправив Руфу додому, школярі влаштували справжній бунт. Вова, Аркадій і Кіра вирішили написати в ЦК партії і Народному комісару освіти. Написати не тільки про те, що погані сніданки і вчора шестеро учнів мало не потруїлися, а про все і про всіх. Що Василь Петрович на уроках провадить зайві розмови і незаконно ставить "нз"; про виключення Аркадія з піонерів; про те, що кращі вчителі не в пошані, наприклад, Ольга Карлівна, Валечка, Іван Семенович та інші; про те, що не вистачає підручників — про все...