1638 рік – страта у лютому, у Варшаві, Пав-люка, Томиленка і чотирьох інших ватажків повстання".
Гадаю, що не варто аналізувати ці відомості, суть не в інформативних тонкощах, а в тому, що сучасні Кульчиці па-м'ятають свого земляка і всіляко вшановують його. Як вшановує – історичними розвідками та народними піснями і вся Україна:
Повернувсь Павлюк додому,
У Січ низовую,
Та й задумав Павлюк знову
Бить шляхту гнилую.
Знайшов Павлюк побратима –
Орла Остряницю,
Що не раз пускав із ляхів
Шляхетську кровицю…
Минають віки, змінюються покоління, але, скільки існуватиме Україна, скільки народ український зберігатиме свою національну пам'ять, — стільки в цій пам'яті, в самій душі нації нашої, зберігатимуться образи народних месників, славетних витязів козацтва, його талановитих полководців Сагайдачного, Жмайла, Сулими, Павлюка…
КАВА ПО-КОЗАЦЬКИ
ЮРІЙ КУЛЬЧИЦЬКИЙ
УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАК,
ГЕРОЙ ОБОРОНИ ВІДНЯ ТА ЙОГО РЯТІВНИК,
ПЕРЕКЛАДАЧ, РОЗВІДНИК, ЗАСНОВНИК
КАВОВОГО БІЗНЕСУ В ЄВРОПІ
1
Якщо це правда, що життєвий шлях кожного з нас Не-беса формують ще в тому проміжку існування, котрий вміщується між зачаттям і народженням, то слід визнати, що долю галичанина Юрія Кульчицького (1640-1694) вони ви-творювали за якимось карколомним пригодницьким сценарієм, герой якого самим буттям своїм розмивав грані між етносами і мовами, країнами і континентами; між ликами воїна, дипломата і коммерсанта.
Народжений у селі Кульчиці, у тій його частині, що колись вважалася окремішнім поселенням Кульчиці Шляхет-ські (Шляхотські), цей, християнського сповідування дворя-нин, належав до знаного відгалудження роду Кульчицьких, гербу "Сас", яке причисляло себе до сімейства Кульчицьких-Шелестовичів. Свого часу парох села отець Дмитро Гор-динський чимало попрацював, досліджуючи і спогади та пе-рекази своїх односельців, і документи й матеріали з церков-них, приватних і державних архівів.
Так ось, нашому священнику та його послідовникам якраз і вдалося не лише підтвердити, що герой оборони Відня справді належав до роду Кульчицьких-Сасів, але й з'ясувати, що давні предки його, ще за часів великого князя Галицького Лева I, сина короля Данила Галицького, прийшли на Самбір-щину з землі племені ятв'ягів. І що відбувалося це пересе-лення у проміжку між 1264 і 1289 роками.
Відомо також, що макрорід, як би я назвав його, Куль-чицьких поступово — задля кращого громадського та юридич-ного вирізнення – дробився на мініроди: Цмайлів, Гутів, Да-шковичів, Шелестовичів, Тулюк-Тарасовичів, Густів, Колод-чаків, Окіпських…
Ці відомості важливі ще й тому, що одні дослідники, зокрема, польські, вперто доводять: Юрій Кульчицький, без-сумнівно, був етнічним поляком, оскільки ніким іншим бути просто не міг. Чимало зарубіжних видань і справді визнають його поляком, але тільки на тій підставі, що він був підданим польської корони; інші ж намагаються довести, що за похо-дженням він нібито був сербом, ще інші – валахом, угорцем чи молдаванином. А відтак час від часу зринало питання: чи справді він належав до гербу "Сасів"?
Річ у тім, що писемна згадка датує село Кульчиці 1264 роком, а, згідно з досить переконливими даними польського історика Людвіка Виростека, оприлюдненими ним 1932 року в Кракові, в праці "Руд Драгув-Сасув на Венгжех і Русі Галі-цкой", перші документально відомі представники роду Дра-го-Сасів з'явилися в Україні лише в 1365 році. Їх привів мол-давський воєвода Сас, син воєводи Драги; разом із своїм си-ном Стефаном Сасовичем. А першими геральдично відомими Сасами-Кульчицькими стали шляхтичі Андрій та Григорій із родини Сметанків.
Й ось тут виникає колізія: польські дослідники майже одностайні в тому, що герой оборони Відня справді належить до гербу Сасів, і до тих Кульчицьких, рід яких започаткову-вався на галицькій Самбірщині, в Кульчицях Шляхетських, але саме тому його слід вважати етнічним поляком. Це, мов-ляв, підтверджується і його другим іменем – Франц, яке мог-ло з'явитися тільки в католика. На що прихильники право-славної віри Кульчицьких помірковано погоджуються: так, схоже на те, що батько Юрія, за певних життєвих обставин, перейшов із православ'я в католицтво, але нічого дивного в цьому немає: родин, які переходили з православ'я в католиц-тво, або в уніатство, і знову поверталися в православ'я, у ті часи в Україні з'являлося тисячі.
Й оскільки насправді так воно й було, то ми з вами не будемо шматувати образ цього лицаря між трьома конфесія-ми, а сприйматимемо його, як й належить християнам сприй-мати християнина. Тим паче, що більшу частину свого життя він присвятив протистоянню з мусульманським світом, об-стоюючи віру Христову.
Ще навчаючись у Самбірській церковній школі, Куль-чицький почав виявляти хист до вивчення мов, у тому числі і до тюркської. За однією з версій, інтерес до філологічних пізнань, як і до комерційної діяльності, зародився у Юрія, завдяки спілкуванню з перекладачем зі східних мов, зокрема, арабської і турецької, при варшавському дворі шляхтичем Держком, який доводився йому родичем по материнській лінії.
Річ у тім, що Держко часто виступав у ролі тлумача під час укладання торгівельних угод з підданими турецького султана. Отож розповіді про мандри цих купців, які прибува-ли не лише з самої Туреччини, але й підвладних їй земель Кавказу, Балкан, Північного Причорномор'я, не могли не зваблювати кмітливого, авантюрної вдачі юнака, який від самого дитинства захоплювався романтикою далеких країв та оповідями про тривалі мандри і великих воїтелів.
Не виключено, що саме Держко заклав в освітньому цензі племінника і певні основи знань турецької та угорської мов. Зважаючи на те, що польську, як і українську, юний Куль-чицький знав мало не з колиски, а латинську та німецьку на-певне ж, вивчав у школі. А вже з часом, з того переліку мов, знання яких приписують Юрієві, він опанував сербську та румунську.
Якщо вже зайшлося про цю неординарну постать – Держ-ка, то, згідно з "Історією села Кульчиць і роду Драго-Сасів", до якої ми ще не раз звертатимемося, варто послатись на зна-ного польського історика та геральдиста Бартоша Папроць-кого, який про засновника перекладацької династії Держків повідомляв таке: "Кшиштоф Держко був посланий королем Августом II в юному віці, зразу зі школи, до Туреччини, вивчати мови й арабське письмо. Жив у Стамбулі шість років. Окрім турецької і арабської, вивчив татарську, персь-ку, італійську, французьку і німецьку мови. Враховуючи його здібності, турки різними обіцянками домагалися, аби він за-лишився у них, але юнак вистояв і повернувся додому".
З інших польських джерел дослідники дізнаються, що за короля Зигмунта-Августа Держко переміг в оголошеному конкурсі бажаючих вивчати східні мови, і спочатку він пере-бував у Стамбулі, під опікою секретаря султанової канцелярії, поляка за походженням Ібрагіма Бей Страша, а по його смерті — під опікою писаря султанового двору Селігтура. Повернувшись до Польщі, він постає не лише в іпостасі пе-рекладача, але й дипломатичного представника, який виїжджає з дорученнями до Стамбула та Москви. Згодом він стає воєводою галицьким та подільським, має в своєму володіння зо два десятки сіл і навіть набуває графського ти-тулу.
Та це, повторюю, ішлося про особу, яка, за польськими джерелами, вважається засновником цілої династії Держків-перекладачів. Отож, Юрій Кульчицький, який в 1640 році тільки народився, під його вплив підпадати не міг, інша річ, що він міг виявитися під впливом Держка Другого (історики нумерують членів цієї династії, оскільки не знають їхніх імен), який володів маєтностями у Волинському воєводстві; або ж Держка Третього, засланого 1657 року за якусь прови-ну до Галичини. Та, зрештою, залишмо цю історію на розсуд істориків чи краєзнавців.
Значно важливіше для нас, що в Кульчицях, цьому гніздів'ї гетьманів, гніздів'ї козацького лицарства, в якому, саме в роки юності Юрія, громадська пам'ять живилася розповідями про подвиги їхніх славетних земляків — Петра Сагайдачного, Марка Жмайла та Івана Сулими, просто не-можливо було не захоплюватися козацьким фольклором, а відтак – і козацькою славою та вольницею.
На жаль, дослідникам так і не вдалося з'ясувати, коли са-ме Юрій Кульчицький і собі захотів випробувати козацьку долю; здебільшого посилаються на звістку, що на Січ він по-дався у юнацькому віці. На мій погляд, це, орієнтовно, могло статися в 1659 – 1660 роках, тобто вже по тому, як йому ви-повнився дев'ятнадцятий. Жодних подробиць його козаку-вання до наших часів не дійшло, проте відомо, що під час одного з походів, очевидно, морських, він потрапив у полон до турків. Для когось іншого роки полону стали б лише ро-ками неволі, проте Кульчицький, якому первісне знання мо-ви та звичаїв дозволяло налагоджувати контакти з турками, і ці роки зумів прожити з користю для себе – вдосконалюючи знання турецької мови, глибинніше пізнаючи звичаї і традиції османів і татар, їх бойове мистецтво...
Очевидно, полон його тривав недовго, бо вже за якихось два-три роки Юрій стає перекладачем білгородської філії австрійської "Orientalische Handelskompagnie", тобто "Орієнтальної (східної) торгівельної компанії". Існують відомості, що Кульчицький саме тому й потрапив і до Білгорода, і до колективу співробітників згаданої фірми, що був викуплений з османської неволі білгородськими купця-ми. Та коли в 1678 році розгорівся політичний скандал, пов'язаний зі звинуваченнямпрацівників компанії у шпигунстві на користь Австрійської імперії, Кульчицький тільки тому й не був виселений з Білгорода, що зумів пере-конати турецьких чиновників у своїй підлеглості… польській короні. Проте й далі залишатися в Білгороді він все одно не наважувався; скористався заробленими в компанії грошима і незабаром відкрив у Відні власну торгівельну фірму, що спеціалізувалася на золотих і срібних виробах, килимах та шовкові.
Про те, що це була за "Орієнтальна торгівельна компанія", дізнаємося зі статті віденця українського поход-ження Бориса Ямінського " Герой відня – українець Юрій Франц Кульчицький", опублікованій у збірці " Українець Юрій Кульчицький і козаки", виданій 1983 року, у Філадельфії, США, з нагоди 300-річчя битви за Відень.
" Орієнтальну торгівельну компанію" заснували віденські купці під патронатом цісаря Леопольда I, щоб розвинути торгівлю з південно-східною Європою та Близьким Сходом, з чого очікували великі фанансові здобутки.