Тебе підкине спросоння— біль у колінах прищух, та плоть вся наллята густодьогтярним жахом— ти спробуєш повторити давнє, "вище призначення людини— готуватись до смерті"*, та голос уже раніше витік у ніч, і тіло й дух наяву слухались гірше, аніж позбавлені свідомості; від смертоліття нема знеболень; плоть перетворювалась на пісок, такий ж зибучий, сліпий, пустельний, як і здовкола масиву— ти, ніби навмисне тут оселивсь, щоб швидше тебе не стало; на ніколи; назавжди; не стало; спати, завтра подивишся в сонник— тигр: це великий недруг? підгнилі ягоди— гнилі твої справи? байдуже; спати; згадай щось справжнє; згадай абрикосову па-хощ садів і літо в Білій Калитві, розпечені огорожі з плаского каменю, повз які ви ішли до річки, земля пашіла крізь підошви і пахла дощем біля водогінної колонки; згадай яструбиню висоту серпня, все чисте жадання молодості, жіночий сміх, викупану тугу засмагу; згадай світле й гідне; не можу; це так далеко вже; згадай, скільки ти приїздив туди! годі; згадай останній закрут дороги до міста— і настрій безсмертя, і зустрічі попереду; згадай перший лист, написаний в сіробетонній автобусній посеред степу, заходила ніч, гроза, і щасливішим і щирішим ти не був з того вечора; згадай, скільки світлих і стопритульних околиць ти звідав; скільки всіма забутих хутірських і прирічних доріг— ти ж пам’ятав їх усі, до найменшого, найчіпкішого куща глоду в скелі— згадай; не можу; все спохаблює втраченість; не згадати насправжньо; згадай щось ближче, недавнє, чого зазнав ти тут доброго; до лампи! хіба геть нічого? не варте звіданого там, тоді, в золотому жаданні молодості; згадай, як тобі писалось там! ти знов за своє? згадай щось просте і впевнене, щось мисливче: як одної зими ви брали вовка окладом; згадай: ти тягнув мотузка з прапорцями, розмотуючи його з котушки; сніг лежав недоторкано й чисто; ти намагався розмотувати так, щоб скрипом не сполохати звіра в хащах; перед цим ви об’їхали квартал лісу на бортовому "уазику"— слід пірнув у ялинник, великі, вдвоє більші собачих відпечатки— навислі гілляки лунко хльостали й шкребли кабіну, колеса храпотіли льодом насухо вимерзлих калюж, водій пригазовував і велика ялинова лапа била в потилицю; ти встигав підхопити шапку; повз засніженим багном виїхали на попередню дорогу— і зупинились; мисливцезнавець, розпорядник полювання, відчинив кабіну і запитав упівголоса "не бачили?", й очі його палахнули завзяттям, "і я не бачив; вихідного сліду нема; він днює тут; почув нас, але не страшно: якщо він ситий— пережидатиме; треба вспіти обфлажити", він уникав слова вовк, ніби той міг почути себе по імені і стрепенутись, мов припухлий старослужбовець на розводі, міг, козирнувши, гиркнути "я!", і ледачим перевальцем вийти з шеренги: за валізу й на дембель; він, розпорядник, оглянув бригаду новачків, присватаних одною думкою про полювання на знатного хижарюгу, "так, хлопці; не курити, не кашляти, не балакати голосно; накидаєм кільце; двоє стають на номерах, а всі решта в загонку", над капотом машини тремтіло маревце, пахло вистояним морозним повітрям і трохи бензином; мисливцезнавець закинув на плече карабіна з оптикою, махнув— і вся ватага рушила на просіку; був він поважний мисливець, брав вовків на вабу— на підвивання тобто— брав цілі виводки, тижнями ночував на мисливській вежі, вслухався в кожен шелест між молодого підросту на галявині; він підвивав голосом вовчиці і вовченята дзявоніли на узліссі в тумані, що густішав і густішав, аж геть укутував вежу; "ти б посидів там ніч— і таку б написав поему", казав тобі цей чорновусий, з носом горбинкою, чоловік і в очах його лагідніло те світло, що в будь-якій справі виказує майстрів, людей обдарованих і захоплених,— влітку по оббитій росі на траві розрізняв слід вовчиці від сліду вовка, знав кількість звіра на кожній ділянці, усіх браконьєрів по околицях; його побоювались і поважали; головною ж його справою було розведення оленів у великій, обтягнутій дротяною сіткою, вольєрі; влітку оленям заготовляли віники, кукурудзу, сіно; декілька оленів були ручні— і бігали за людьми, як собаки; зимою вовки стягувалися туди з усих усюд і хоронилися в поближніх хащах; розмотуючи червоні прапорці з котушки і накидаючи тонкого мотузка на гілляки так, щоб уникнути ламаних кутів на поворотах— потрапивши в залом, звір може вийти— ти розмірковував, що, напевне, цей вовчило заблудлий; один; без зграї; слід до ялинника вів одиночний; правда, вони так навчені ступати слід у слід, що там, де й десяток пройде— на одного спишуть; ти замотував прапористу окидь на кущі і бокував далі; звіддалік, між молодого сосняку, визиркувала просіка: ось завидніє дорога, покинутий скраю вирубки "уазик"— і коло замкнеться; та щось насторожило тебе; ти поклав котушку на розритий дикими свиньми мурашник, відступив назад і роззирнувся: так і є! розмірені вовчі виволоки по глибокому снігу— ніби підліток чвалав, провалюючись на коротких лижах— перетинали квартальну смугу і щезали в хащах; вовк вийшов там, де найменш його ждали; вийшов помалу, з рішучою впевненістю господаря, трудівника, вийшов декілька хвилин тому, добре вистеживши з чагарів тебе, беззбройного дурника з мотком кривавого шмаття; вийшов, здалеку оббігаючи прапористе коло і наткнувшись на прогалину; вийшов з гідністю й зверхництвом, як чимось ображений гість з танцівного, весільного кола; вийшов і поминай як звали; та мисливцезнавцеві ця невдача додала запалу— все в ньому виказувало людину чистої пристрасті й чистого азарту, але людину бувалу, привчену щонайперш покладатися на витривалість і терпіння; він знав вовчі повадки незгірше самого вовка, знав і передбачав місця днювання звіра— але вовк переважав його гостротою зору, гостротою слуху, гостротою всих злютованих в’єдино чуттів і знанням гризучого болю, вкарбованого в живучість вкупі з пам’яттю про людину; а він, чоловік, майже ніхто проти такого витривалого, всечутливого, розумного і нахрапистого звірила, міг опертися тільки на терплячість і везіння— та, навіть, якби пів світу його переконували вернути назад, чисте з’азартнення й чиста пристрасть добувача кинули б його в глухомань, на пошук. Ви хутко змотали прапорці, повантажили котушки на кузов і, щоб дати звірові перепочин— тоді він знову заляже на днівку— вирішили підобідати; дістали з рюкзаків сало, промерзлу цибулю, здерев’янілий на морозі хліб, котлети в целофановій, від жиру молочній, торбині; відкинули задній борт і застелити краєчок кузова зім’ятими газетами; окрасою столу виявились добуті мисливцезнавчцем з армійського речмішка, загорнуті в жовтий папір, шматки смаженої лосятини; ви підобідували, пили з термосних закруток мелісовий чай і слухали припущення свого розпорядника, звідки цей вовчило? чи не той це вожак? виводок позаторішньої осені перебили, а по самому я стріляв біля річки, вже навесні стріляв— і попав; добряче його кинуло, але стелився на махах— я знов приклавсь по лопатках; попав! не смертельно, десь зачепив ногу, бо кров була у слідах; це точно він; другого матьорого тут не повинно бути; і куди йому дітись зараз? неляканий; так, підшуміли трохи; але ж не стріляли— піде в лозняки і заляже десь коло річечки; зараз накидаєм кільце, я стаю на вхідному сліду— він любить вертати своїм лазом— один на просіці, а решта в загонку; поїхали. Ви пострибали на кузов, закрили борт, покидали легкі речмішки на запасне колесо під лавкою; акселератор захухукав, немов бродяга, що хукає на замерзлі долоні, мотор коротко вуркнув, ніби собака спросоння, ще і ще звуркнув невдоволено і, врешті, ревнув щосили, прокинувся— машина здала назад, розвернулася і рвонула в об’їзд, до річечки; двічі "уаз" провалювався в глибокі калюжища, ви розгойдували і випихали його гуртом, мисливцезнавець займав водійське місце і молодий, ще незвичний до лісових доріг, шофер тільки головою гойдав, коли машина на повному газу перелітала небезпечні баюри і розвихрювала сніг на поворотах; вам, на кузові, було чути як глухо— бо в шапках— гупають голови об дах кабіни: всередині сиділо троє; і двоє на кузові; за містком спішились: пахло відлигою і смолистими бруньками з березової чагарноти; тут, на осонні, бруньки відтепліли хутчіш, щоб незабаром тугішати, бубнявіти і обсвічувати ліс м’яким зеленим світлом, одноколірним із хижістю і чеканням тих зеленавих очей, що чаїлися по глухоманинах і кидались вбік, раптово ширшали і раптово тускли, гинули, гасли, нешкодовані ніким, і зливалися з безмежною азартністю лісу; на сей раз ти і без сліду відчував присутність вовчари: десь тутай, десь отамо, в гущавині підліску— присутність того, хто легким розширенням ніздрів, широким, від блиску снігів нітрохи не прищуленим зором, затаєним глибоко, аж обмирав стукіт серця, безтривожним слухом і всіма підсвідомими чуттями перетворювався в одну підозру, і вгадував кожен твій крок, прочитував його напрям і те, що тут зараз може робити людина? чув покахикування в кулак, шерхіт здертої гіллякою, вовняної шапки, легке її погойдування перекинутим кублом, поки людина, згусток смородів і облежаної кволі, відступає назад і дотягується до загубленого— і ще самовпевненіше, скоріше проламується крізь хащаки, агейкає голосно, аж вхрипає, і тоді, відкашлявшись, підбирає дубчака і на ходу стукає об лункі стовбури; звук крилатиться дятлом; що тут робити людині? не лісорубові і не злодієві, бо веде себе виклично,— що? звірові було чути і шоркання сухого, зачіпистого гілля драпахів об рукави куртки, і кожен вистьоб лозини по спині, і гупання об дерево каблуком чобота, коли людина, підтискаючи босу ногу, плечем злігши на молодого дубчака, вистукує із взувачки налиплий сніг, витріпує від бур’янного сміття паруючу гонучу, взувається, натягує холошину на халяву, підбирає дубчака і спішить між деревами далі; стукіт об південні, пригріті сонцем, боки стовбурів різнився від постуку об кору північну так, як звук паруючих, свіжих під зубами кісток щойно задертого лошака від торохтіння старим костомашшям на скотомогильнику; по дзвінкості луни вовк здогадувався, на скільки людина відшкандибала від його ліжбища вглиб промерзлого, малинового, лунко вечірнього лісу; звір лежав, витягнувшись за прикоренем, старий і незворушний, одноколірний з латкою відталого супіску— сірий і непримітний, непомічений навіть синицею, що радісно тенькала над ним вгорі, на гілляці вільхи— лежав збайдужілий, не розлючений ні криком, ні стуком загонщиків (по голосах уявивши всю їхню підкову, тепер він добре розумів, по чию вони припхались шкуру) лежав головою на витягнутих передніх лапах, лежав не мстивий і не безстрашний, лежав понурий, відречений втомлено, немов робітник, котрому нагло ввірвали сон і він стерплює безтурботний галас, тілом ще тут, а подумки вже ладнуючись на каторжну нічну працю; і, поки ти йшов, розсуваючи негнучке мерзле гілля, поки ти клишав захекано, то провалюючись у глибокий мох на багні, то спотикаючись об коріння й пеньки на вирубці, вовк напівсонно лежав за прикоренем і вгадував— хтось же його послав сюди, хто? саме сюди, в лозняк і сухі бур’яни по приріччі; послати міг один чоловік— старший над мисливцями— він один знає звички звірів так, ніби сам побував у звіриній шкурі; чорновусий, середнього зросту, з носом горбинкою, в незатяганому бушлаті і картузі з зеленою опояскою, дещо поблажливий, веселий, розбитний, але готовий до блискавичної дії; цей чоловік міг будь-якої години дня і ночі, в спеку, в грозу, в непогодь з’явитися в найглухіших заклах лісу, на стежках біля непролазних баген, на сутінкових галявинах, де трубно охкають лосі— і його запах, пам’ятний вовкові, запах впевненої рішучості і суворої сили геть різнився від пітної похапливості простих зарізяк, що приходили в ліс злодійськи, шастали, ховались, стріляли; похапцем ділили м’ясило, з важезними рюкзаками по пояс провалювалися в руду, матюжилися і раділи, потрапляючи на правильну стежку додоми; тільки він— він один, знавець і владар всього живого поряд— міг послати цього крикуна саме сюди, до річища, а сам стоїть за просікою, прирісши плечем до дерева; і попробуй впізнай його; ні, перележу тутай; голоси інших загонщиків мало обходили вовка, бо даленіли побіч— і, втішений своєю здогадливістю, звір став обм’якати всим тілом, став подрімувати, а коли окрики стихли геть, ревнув мотор, зашкработіло гілля об кузов і зробилось радісно, безлюдно легко в лісі, тоді тільки вовк заплющився і в очах йому постав той рішучий, чорнявий чоловік у бушлаті: він то приглядавсь до слідів на ранково вільглій після дощу дорозі, то підбирав линьну шерсть на чіпкій ожині, то стояв на бобриній гатці і вслухався в озерну тишу, то їхав на коні повз яскравою від роси сітчастою загорожею, то натягував повід і придивлявсь до погребів на піскові, то пролітав на машині, виставивши лікоть у вікно, гарячою, наллятою смоляним духом просікою; вовк пригадував чоловіка таким, яким бачив його з глибини лісу, коли вітер дозволяв підкрастися ближче і одним своїм духом не сполохати коня, що спинився б, як вкопаний, і застриг вухами; але, навіть якщо той приїздив машиною і йшов до солонців на вирубці, вовк одбігав і ховався з підвітряної сторони, підозрюючи в ньому чуття незгріше кінського; він поважав цього чоловіка за невластиву людям, проникливу силу, за вміння терпляче вистежувати, а потім вже здобувати звірине життя, не покладаючись на одне лиш везіння; поважав і за рану, коли куля пересікла передню лапу й подарувала обачність, здатну вберегти там, де не поможуть ноги й щелепи; поважав за впертість, з якою чоловік винищив вовчий виводок, що відгонив його, старого, від звірових місць і тоді, по ночах, доводилось годуватися сільськими собаками; а тепер, час від часу, вовкові попадали підранки та голови й тельбухи, закопані браконьєрами— і так, пролежуючи сутінки і поволі бадьоріючи в німій і голодній тиші, вовк подумував, куди, до яких кісток треба найперше добратись сьоночі? а вже згодом пускатися в обхід угіддя; і від думки про їжу почував себе молодим, щасливим і сильним, і навіть щасливішим і молодшим, ніж колись, бо вижив сьогодні, обхитрувавши чоловіка.