Ніякі перешкоди цього рішення не можуть змінити.
Щоб вступити до вищого учбового закладу (тоді ще казали
ВИШ, вища школа), треба було мати відрядження. Звідки я могла його мати? Чула я, що такі відрядження дає КНС (Комітет незаможних селян), але чи могла я, "Гуменюкова дівчина", з отого самого кодла Гарасима Гуменюка, що в нього революція відібрала сто десятин землі, насіння отого самого Кузьми Гуменюка, що вже записаний в нетрудовий елемент без права голосу, у якого націоналізовано два будинки, — чи могла я йти до комнезаму за відрядженням? Може там сидять ті, що погрожують хуторянам: "Заждіть, заждіть, ми вас викуримо з ваших хуторів, порозганяємо до тла!"?
Хтось мені порадив, може отой самий "посланець опікуна", щоб я пішла до Таращі, до Наросвіти.
* * *
До Таращі, повітового міста, — 45 верстов. Треба йти через Ставища, Плоску, Карапаші, Узин і ще якісь села. От ніяк не пригадую, чи я ночувала в Таращі, але пригадую, як ішла через села, заходила до школи. У кожній школі сподівалась я знайти вчителів і нічліг. Дві сцени з цієї подорожі пам'ятні.
Якесь глухе село, чи не Карапаші. Допиталась я до школи, а то заразом і попівство. Заходжу — запущена попівська хата, не дуже різниться від селянської, але велика. В ній живуть старезний піп і його паніматка та дві дочки, такі самі старі, одна з них учителька. Всі вони курять отакенні цибухи, кручені з Газети, махорку. Бідність, схрещена з неохайністю, хата чорна, закурена, сто років небілена. Духовна затхлість. Оце й мене таке чекає? Відчула я неприсутність Василинину, щоб із нею пережити й пережувати оцей занепад людьских істот та пам'ятати, мати перед очима...
А друга сцена — яв чепурній селянській хаті, а на стінах — портрети Шевченка, Франка. І Леся Українка, моя улюблена, тут. Книжки. Цей молодий вчитель, наче й селянин, дуже уважно мене вислухує, — куди я йду і чого. Я тут знаходжу гарний нічліг, пораду, як знайти в Таращі Наросвіту. Мене вразила повага до мене — як тільки почув про мою мету в Таращі.
У Таращі я довго не барилася, відрядження на вступ до ВИШу видали мені без усяких балачок і я мабуть того ж таки дня й верталася. Більш пам'ятаю, як іду я собі вздовж довжелезного села, простягнутого понад рікою, — як наче одна вулиця. Село зветься Узин, а я навіть не знаю, що слово "узин" означає тюрксьою мовою "довгий".
Іду собі таращанськими селами-дорогами, люблю йти, тільки ще Василини бракує, щоб говорити про все, що на душі. Нікого не боюся, ніхто мене не зачіпає... Це десь тут і Рокитне, десь тут і Олеся живе в лісництві...
з
Третя моя піша дорога була цього ж літа, над осінь, до Києва. Власне, пішки мені треба було дійти до Білої Церкви, а там уже можна сісти на поїзд.
Перед тим були в мене вдома бої. Я кажу, що поїду до Києва вчитися, а мама каже: — Не поїдеш! — Поїду! — Не поїдеш, нема за що! — То я сама піду, як не пускаєте! — Як це ти собі думаєш? — Пішки до Білої, а там на поїзд! — А гроші? — Ті, що я заробила...
Цікаво, що пам'ять зберегла змагання з мамою, а ббразу батька не бачу, наче нема його в хаті. Мабуть, я вибрала такий час, що його не було вдома.
Ця сцена жива: надворі сльота, дорога досить болотяна, я йду з клунком за спиною, я вже на соші, а мама вибігла на вулицю, кричить навздогін: — Явдоню! Вернись! Вернись, кажу! Я не вернулася. Така була сердита, що й не обернулася. Значить, дуже не пускали, і я зібрала в клунок сама, що там мала. А на квиток? То я літом допомагала в кооперативі четвергами, на квиток мала якісь гроші.
Цей епізод став основою новельки "Сосна чекає чуда", кілька років згодом. Та ще — Юхимова смерть від злиднів студентства.
Ночувала я в Ставищах у тітки Наталки, бо це було по дорозі до Білої Церкви. Ну, а другого дня я повинна увійти 50 верстов. Від Жашкова до Білої 65 верстов. Вийшла із Ставищ удосвіта.
Ой, як важко було йти! Як заважав клумак на спині! Як узялися пухирами ноги! Ще добре, що дощ не лляв зверху. Які довгі ці 50 верстов! І таки ввечорі смерком була вже в Білій Церкві на залізничній станції. Поки до поїзду, то ще й на підлозі сиділа у станції, серед купи таких самих із клунками, там і спала. Десь удосвіта сіла в вагон. А їхати було лише чотири години, і, як пригадую, по дорозі все всідали та всідали перекупки з городиною, набілом, службовці на роботу... Всі вони знали, куди їдуть, тільки я не знала, що то мене чекає у тім чужім, незнанім місті. І я всім їм заздрила.
Але не такий страшний чорт, як його малюють. Вовків боятися — в ліс не ходити. А мені треба! Із станції в Києві прийшла я до Фузіків. Ще не забулося їх жашківське проживання у нас, вони мене гарно зустріли. Тільки я й далі говорила українською мовою, Соф'я ж Ніколаєвна і Галя — російською. Аж не витерпіла Соф'я Ніколаєвна і питає: — Явдоня, почєму ви нє ґаварітє па-русскі? Вєдь ви же в ґородє! — Я їй відповіла, що Київ — Україна, і ми зосталися кожна при своїй мові.
Жили Фузіки на Великій Підвальній, на п'ятому поверсі. Мешкання велике й шикарне, але там вперше у житті довідалась я, що є на світі такі звірі, як блощині. Ну, й кусали ж, кровопивці! Як це Фузіки, такі рафіновані, могли витримувати цих упирів? А так плекають Галю, справді янголятну красуню. Блакитні очі, русява голівка, вся в золотих довгих льоконах.
А ще придбала я у Фузіків поклонника, та не кого, а самого "крестніка вєлікаво князя Ніколая Ніколаєвіча", з царського дому Романових, не жартуйте! Це був вузькогрудий, білявий хлопчина років 17-х з такої, бачте, близької до трону родини. От, у якому колі оберталися Фузіки, а ми й не знали! Відразу він мене перехрестив на аристократичний лад — і стала я з-французька Евдоксі. І так, придбала я ще одне ім'я, крім уже відомих: Євдокія, Явдоня, Явденцл, Явдуна, Дуся, Докія...
Але яким духом ці люди живуть? Які старорежимні цінності ще тут у ходу!
"Крєстнік Ніколая Ніколаєвіча" узявся показувати мені Київ. Золоті Ворота, Володимирську Гірку... Ще тоді там була панорама Голгота. Це ж я вперше у Києві, якщо не лічити дитинства, коли я йшла Басарабкою та хапнула з "кошолки" морелю.
4
Чомусь мені дали в Таращі відрядження до КІНГу (Київського Інституту народного господарства). За кілька днів після мого приїзду вже й відбувся вступний іспит. Письмовий — написати про творчість Івана Франка. Усний — з політграмоти. Що таке двохзполовинний Інтернаціонал? Хто були його творці? Про Плеханова чула я вперше, невтямки було мені, що є такий на світі. А як я могла знати щось про двохзполовинний Інтернаціонал, коли й перших двох не уявляю собі? Ще й третій Інтернаціонал є? Ой, біда! Провалилася! Напевно! Ніяких по-літграмот у Ставищах не було. Замість неї, ми співали "Не пора, не пора, не пора..."
Вже й готова була до цього. Вже й довідувалась у Кобер-ників, чи є яка підвода з Жашкова. Тоді ж я занесла передачу в Лук'янівську тюрму. Перед тим зустріла я в приймальних коридорах оту довгокосу Ярину і вона мені сказала, що носить передачі Іванові Набекалові у тюрму. Понесла і я. Моя передача дійшла до Івана і я дістала маленьку записочку, писану Івановим бісерним почерком. Довго я її берегла, аж поки в цих безконечних перетрушуваннях та покиданнях вона десь загубилася. Це була остання вістка від Івана. Його розстріляли. Наш пишний цвіт.
Із страхом і тремтінням пішла я довідуватися до КІНГу про свій провал на іспитах. Коли вийшло інакше. У списках, вивішених на стінах КІНГівських коридорів я прочитала, що приймальна комісія на підставі моєї письмової роботи передала мене до університету без іспиту. І так я — гоп! — уже стала студенткою Київського університету. Тільки — основного курсу. Це був такий підготовчий курс, бож молодь перла до вишів з підготовою різного калібру, — сільська, вояки, отакі зелені, як я, ну, і непмани...
Як верталась я до Жашкова? Поїздом? Ні, возом. Ось жива перед очима сценка, наче з часів асирійсько-вавилонських чи троянських. Може колись така й була? Серед білоцерківського ринку сиджу я на возі, тут наша валка стала на попас, тут же й жашків'яни, мабуть, і наш Дмитро. Навколо шейкаються базарні люди. Якийсь дуже рижий, аж червоний, жид років 30-х подивився жадібно на мене і я, ні з сього, ні з того, була охоплена вогнем шаленої еротики. Це від нього на мене передалося. Оце так творяться пари, а може й біблійні епізоди. Якби я була бранка, а цей — ізраїльтянським воїном, то одним поглядом сталось би започаткування нової нації. А так — блискавична зустріч очей, я поїхала далі — і дивувалась: як це я могла так загорітися пекучим і солодким вогнем від огнистої бороди якогось містечкового балагули? Але який примхливий мій потяг — це я не раз потім на собі спостерігала.
5
Не тільки я вернулась додому студенткою, але й удома сталася якась метаморфоза. Оце маємо ми їхати до Києва учитися обидві: я і Льона також. Вона якраз закінчила жашківську двоклясову школу і батько вирішив послати її до фельдшерської школи, що на Лук'янівці. Хоч і дівчата, а освіту якусь треба дати — так, мабуть, міркував батько.
їхали ми возом до Києва, з нами й батько, бо треба ж було повести 14-літню Льону... Вона вступила, але жили ми окремо. Вона — у своєї товаришки, Галі Фузік, а я у Коберників, на Брест-Литовському шосе 48.
Коберники вже кілька разів бували в Жашкові, зупинялися в нас. Дмитро зупинявся щоразу в них, як їздив до Києва. Дуже популярні люди на Шулявці. Цікаві й нецікаві для мене одночасно.
Цікаві своєю барвистою, незвичайною біографією, новиною для мене. Це ж цей Володимир Петрович — вихрест. Родом із Бесітки на Таращанщині. Його жидівські батьки в Бесітці осе-лянилися: орали, сіяли, жили по-селянському, словом, нічим не різнилися від селян. Отож він одружився з дівчиною Яриною, цією самою, що я її тепер знаю, як Ірину Михайлівну. Виїхавши до Києва, як і мій дядько Радійон Кравченко, як Самійло Цим-бал, зробився візником. Тільки коли дядько Радійон і Самійло ніколи не розігналися на більше, як один виїзд, то Володимир Петрович розрісся у велику візницьку біржу, з десятком найманих робітників, виїздами, пишними лівреями тощо. Сам Володимир Петрович, всміхаючись, розповідав про це і додавав: — Причина проста. Я ріс у кредит, а довіряли мені великі суми тому, що я був чесний у сплатах.