І, мабуть, зараз подумки умовляють татар повірити, що вони — кущики.
Що ж, він теж це робитиме, хоча й не розуміє, чому їм, таким відчайдухам, треба когось умовляти. Чи не простіше накинутися на цих татарчиків з шаблями? Та, на жаль, їхні коні, як і вони самі, лежали на землі. І поки їх піднімеш, поки сядеш на них та розвернешся куди треба — за татарами і слід прохолоне.
Тож Микола, подумки зітхнувши, теж заходився вмовляти татар, що він ніхто інший, як невеличкий, манюсінький такий, кущик.
І на його превелике здивування, татари повірили цьому. Вони зупинилися за розлогим кущем, що ріс кроків за двадцять від спостерігачів і ловко вихопилися з-під кінських животів у сідла. Молодший кинув погляд у їхній бік і перевів його далі: якісь там кущики його не цікавили.
— Нічого підозрілого, — сказав він.
— Ти не назад дивися, — урвав його старший. — Туди й без тебе є кому витріщатися. Ти он туди дивися… — він кивнув головою на плавні. — І лівіше.
Якусь хвилину вони напружено вдивлялися вперед.
Нарешті старший зсутулився у сідлі і відсунув малахая на потилицю.
— Ніби нічого, — сказав він. — А в тебе?
— Теж нічого, — відказав молодший. — Видно, даремно ми ще з ночі вилежуємося на тому пагорбі.
Старший пересмикнув плечем.
— Це ти не мені, а Хакимові скажи! А поки що він наказав нам зачаїтися тут…
Санько перехопив нетерпеливий Грициків погляд. Так, далі вдавати з себе кущики не було рації. Будь-який порух, навіть кліпання, міг розвіяти чари. Тож Санько ледь чутно свиснув — і Куций безшелесно розчинився в траві. Тільки на тому місці, де він щойно був, гойднулося і знову нерухомо завмерло кілька стебел трави.
Молодший стрепенувся.
— Гляди, вовк! — вигукнув він і вихопив з сагайдака стрілу.
— Не руш! — злякано вискнув старший. Навіть звідси було видно, як сполотніло його засмагле обличчя. — Це ж… це ж вовкулака!
У молодшого відвисла щелепа.
— Вовку…
— Ага, вовкулака. Ти ж сам чув, як Махмуд розповідав, що цієї весни неподалік звідсіля, біля річки Конки, їхня стежа бачила такого вовка, як оцей. То його товариш Даган послав стрілу в кущі, куди той вовк щез, а стріла розвернулася там, полетіла назад до Дагана і прохромила йому горлянку. То хто ж то був, як не вовкулака? Сам знаєш, що тільки вовкулаки уміють відкидати стрілу назад.
Очі молодшого татарина нажахано округлилися.
— І ти гадаєш, що оце він зараз…
Старший кивнув головою.
— Еге ж. Мабуть, прибився в наші краї…
— Ой, — вихопилося в молодшого. — Треба наших попередити!
— Треба, — згодився старший. — Бо ще, до лиха, підкрадеться до них зі спини…
Вони дружно цьвохнули нагаями і щодуху помчали назад, раз по раз злякано озираючись. А за кілька хвилин там, де засіли татарські вивідувачі, сполохано здійнялося в повітря з десяток птахів.
— Ага, пройняло, — вдоволено гмикнув Грицик.
— Що пройняло? — здивовано поглянув на нього Микола.
— А ти й досі не здогадався? Ці двоє розповіли про вовкулаку, і тепер їхні друзяки спішать попередити інших спостережників. А самі й місця собі не знаходять. Їм тепер ввижається, що з трави на них от-от накинеться вовкулака!
Грицик ліг горілиць і потягся так, що аж кісточки захрускотіли. Сонце вже зійшло з найвищого місця і в кущів з’явилася тінь. Микола здивовано переводив очі з Санька на Грицика, з Грицика на Телесика та Куцого, який з’явився так само нечутно, як і щез, і тепер лежав на своєму місці, висолопивши язика.
— Хлопці, я так нічого й не второпав! — нетерпеливився Микола. — Що ж там було?
Грицик перевернувся на живіт.
— Для недорікуватих пояснюю ще раз, — сказав він. — Схоже, що той Даган постраждав він нашого Швайки.
— Від Швайки?
— Атож. Розумієш, — Грицик повернувся до Санька, — я ніяк не можу втямити, як це в нього виходить. Ніби все ясно: ось його Барвінок змахує хвостом так, щоб той порух помітив хтось із татарів. Швайка ту ж мить жбурляє убік камінець чи ще щось. Татарин думає, що туди гайнув наш сіроманець, і негайно випускає в нього стрілу. І тут таки отримує стрілу від Швайки. А тим, що спостерігають збоку, здається, ніби в горлянку того, хто стріляв, вп’ялася його ж стріла. Тепер уторопав? — звернувся він до Миколи.
— Та… — почав той. — Щось воно дуже закручено. І не зрозуміло, до чого тут вовкулака.
— І справді, вовкулака тут як приший кобилі хвіст. Це інша історія. Правда ж, Телесику?
Телесик кивнув головою і розплився в посмішці. Дуже вже йому подобався пришелепуватий вигляд довготелесого Миколи.
— Хлопці, та не тягніть за душу! — зрештою заблагав той.
Грицик усміхнувся.
— Ну, як би тобі краще пояснити… Допустімо, ти Швайка і за тобою женуться татари. То ти наводиш їх на Барвінка, якому перед цим наказав зачаїтися в гущавині. А коли татарин наближається, Барвінок кидається на нього. Просто, еге ж? Але іншим татарам здається, буцімто сам Швайка перетворився на вовка.
— То воно що виходить… — почав Микола. — Виходить, що ніякого вовкулаки насправді нема?
— Лиш нікому про це не кажи, — Грицик молитовно склав руки на грудях. — А надто татарам. Бо коли вони про це дізнаються, то перестануть нас боятися.
— Та ну тебе! — махнув рукою Микола і… засміявся. — Ну, хлопці, і накрутили ж ви! Я ще ніколи таким телепнем не почувався.
— Нарешті чую розумні слова, — теж усміхнувся Грицик.
А Микола усе ще не міг угамуватися. Він то чухав потилицю, то посміхався невідь до кого, то смикав себе за вуса.
— Хлопці, а чого ж ми тут сидимо! — зненацька підхопився він. — Коли ми такі, то зараз же підкрадемося до тих татарів і винищимо їх до ноги.
— Не дай Боже! — відказав Грицик. — Вони нам ще стануть у пригоді.
— Як то? — уже вкотре за сьогодні дивувався Микола.
— А так. Нехай рознесуть повсюди, що ми не тільки козаки, а ще й вовкулаки, що відбивають стріли, послані у них. Як гадаєш, навіщо нам це потрібно?
— Е… біс його знає, — стенув плечима Микола.
— То ж бо й воно. Бо коли вони виходитимуть проти нас, простих козаків, то битимуться без страху. А коли вийдуть проти нас — козаків, що вміють перекидатися на вовка, то в них жижки тремтітимуть так, що їм уже не до бійки буде. Скумекав?
У Миколи спалахнули очі.
— Хлопці, та це ж… Слухайте, навчіть мене таких штучок!
— Ну, це так зразу не робиться, — зітхнув Грицик. — Кажу ж тобі, що навіть зараз у мене далеко не все виходить, а я вже скільки вчуся!
Коли повен місяць виплив на небо, хлопці дісталися до плавнів. З темряви їм назустріч виступив Вирвизуб з кількома козаками.
— Як Швайка? — запитав Грицик. — Усе гаразд?
— Здається, прослизнув, — відказав Вирвизуб. — Бо наша стежа не помітила, щоб за його слідом звернув бодай один татаряка.
— Ну й слава Богу, — з полегкістю зітхнув Грицик. — Тепер ти доп’яв, чому ми цілий день скніли в тому степу? — звернувся він до Миколи.
— Та ніби доп’яв, — відказав Микола. — Ми відволікали татарську увагу на себе, чи не так?
— А з тебе таки будуть люди! — запевнив його Грицик. — Правда, Телесику?
— Правда, — зблиснув той зубами. — А коли що — я йому допоможу.
— А я візьму й не відмовлюсь, — Микола підкинув Телесика так високо в небо, що той аж заверещав.
На острові ще не спали. Біля кожного куреня горіло багаття і точилися розмови. Чувся голосний сміх. Тільки біля воронівського куреня всі мовчали.
— Що з ними? — стривожився Вирвизуб і повернув коня у той бік.
Воронівський курінь сидів гуртом і, наморщивши лоби, дивився на протилежний від себе кропивнянський курінь. Поруч стояли десятків зо два козаків з інших куренів і, роззявивши рота, стежили, що з цього вийде.
— Що тут коїться… — почав було Вирвизуб, проте на нього закишкали.
— Воронівці наказують кропивнянцям принести їм свіжого сала, — пояснив прибульцям Колотнеча.
— О! — вигукнув Телесик. Він стрімголов скотився з коня, підсів до воронівського гурту і теж втупився поглядом у кропивнянців.
— Свіжого сала? — здивувався Вирвизуб. — Та де ж ти його зараз візьмеш? У нас вже й старого катма, а їм, бач, свіжого закортіло…
Тим часом у кропивнянців зчинилася паніка. Спочатку вони неохоче роззиралися на всі боки, тоді кинулися до куреня, за якусь хвилину вибігли з нього і заходилися нишпорити у траві та кущах. А найпроворніший кинувся до інших куренів. Повернувшись, розвів руками і гукнув воронівцям:
— Ну нема в нас свіжого сала! І в сусідів теж нема!
Колотнеча ляснув долонями об коліна і заволав на ввесь острів:
— Хлопці, біжіть швидше сюди! Ви такого зроду ще не бачили!
ГОСПОДАР ДНІПРА
ПРИХОДИТЬ НА ПОМІЧ
Заскрипіли колеса, почулося кінське іржання. З-за комишів вигулькнуло два вози, в які було впряжено по четвірці коней. Обіч них кружляло чоловік з десять.
— Ви чиї будете, хлопці? — гукнув Грицик.
— Іркліївські ми, — дзвінким голосом відказав рудий хлопчина, майже Грициків ровесник.
Грицик широко заусміхався:
— Отже, земляки! — сказав він.
— А ти ж чий?
— Воронівський. Був колись. А тепер вже й не знаю, чий.
— Чекай, чекай… — Рудий наблизився впритул. — Та це ж Грицик, джура Швайків!
— Колишній, — уточнив Грицик. — Тепер мені самому джура потрібен.
— Ну, джуру нині знайти неважко. Тільки свисни — і з десяток сиріт вродяться, як з-під землі. А ти ж чого тут стовбичиш — мо’, виглядаєш когось?
— Та вас же й виглядаю. Мені велено переправляти всіх на правий берег.
— А лівим що — вже не можна їздити?
— Та можна, але тут за кожним вашим кроком стежитиме татарин. А вони ж не всі до нас приязно ставляться. Ще налетять на вас. Як нещодавно на нас пробували. Тож мене й поставлено, щоб ви переправлялися на правий берег.
— А там що — невже татарів дідько вхопив?
— Та ні, за Чорним лісом трохи ще водяться, — усміхнувся Грицик. — Тільки Колотнеча до Дніпра їх і близько не підпускає. Так що можете їхати без зайвих очей. Та не баріться, бо Вирвизубові ви он як потрібні!
Так, Вирвизубу з товариством незабаром буде чимало роботи. Скидається на те, що татари от-от визирнуть з Криму, аби чимось підживитися. І є гарна нагода скубнути їх під час переправи через Дніпро. А для цього потрібно багато сил. Тому Вирвизуб і розіслав своїх людей по всіх усюдах за поміччю. По правому березі пішли збирати уходників черкаські хлопці, а по лівому — Грицик.
Як він і гадав, подорожувати уздовж Дніпра було не так уже й небезпечно. Замість козаків, що подалися з Вирвизубом у пониззя Дніпра, прийшли нові козаки, які також мріють залити татарам сала за шкуру.
Дивно якось виходить: ще зо п’ять років тому слова "козак" майже ніхто й не чув.