Коване слово Тараса, чаклунські вірші та поеми Пушкіна відкривали для юної душі світи надійні, фундаментальні, світи духовної незламності й віри у нетлінність ідеалів добра й краси. Ясна річ, моя свідомість зовсім не так витворювала формулу порятунку, як оце нині вона вимальовується, проте суть процесу була тотожна тому, що я відчуваю тепер, згадуючи майже легендарні дні катастрофи й нового на-родження.
Навіть "Исповедь" Толстого, що її юнацька думка не могла повністю переварити, вплинула чомусь дуже позитивно на тодішній стан. Душа на прикладі грандіозної трансформації великого письменника втямила не-сподівану істину, що головне в людині не випадкові нагромадження й втрати, а формування понад плином історичного сміття таких нетлінних вартостей, що їх не соромно показати людям при будь-якій ситуації.
Люди причаїлися, чекали. Що ж тепер? Якої халепи чекати? Де фронти, де німці? Канонада гриміла десь поза Борисполем, долинали чутки про масштабні, небувалі оточення військ під Остром, за Яготином, під Хар-ковом; німці обійшли Київ десь північніше, південніше, фронти розпалися на клапті, ніхто нічого не знав, багато підрозділів самотужки пробивалося на схід. На наше подвір’я завітало кілька льотчиків, один з них мав на петлицях три ромби — молодий, красивий генерал з високим чолом, прорізаним глибокою зморшкою. Ми якраз пекли у печі гарбузи з нового врожаю, льотчики жадібно їли те пригощення, майже нічого не відповідаючи на запитання тітки Ганни й моєї матері. Генерал попросив убрання — перевдягтися. Жінки нашукали гостям під-жаків, штанів, Що лишалися від мого батька та дядька Грицька. Форму льотчики спалили, подякували за гос-тинність, попросили провести на лісову дорогу до села Старого. Я з сестрою показував їм стежку у молодій посадці, намагаючись допитатися в генерала, чого ж нам ждати, на кого сподіватися.
— Голубчику, — зітхнувши, відповів льотчик, — такі дні, як ось тепер, випробовують нас. Хто на що здатний.
— Як це? — не розумів я.
— А так. Знаєш, є таке російське прислів’я: "На миру й смерть красна!" В гурті, на фронті, коли поруч товариші, коли на тебе дивляться, оцінюють, — легше навіть життям ризикувати, відчуваєш підтримку товари-ша, друга… а ось так… коли все в тумані, коли фронти невідомо де, коли ось я — вищий офіцер — стаю просто обірваним бродягою… тут має прорости з душі справжня твоя сутність. Збагнув?
— Не зовсім, — розгубився я.
— Ти читав Робінзона?
— Читав…
— Ну от… Людина самотня на пустельному острові. Легко збожеволіти, втратити людську подобу. Ма-буть, пересічна людина так і дичавіє, потрапляючи в подібні умови. А Робінзон, як пригадуєш, витримав, крис-талізував свою людськість, не дав самотності знищити глибинну сутність…
— Тепер починаю розуміти…
— Ну й добре. Вірити треба в те, що ми читали в мудрих книгах, що нам заповіли батьки, чого чекає зе-мля рідна і народ. Гадаєш, я не помічав, як дивилися на нас твоя матінка і господиня хати? Думаєш, легко нам кидати вас напризволяще перед ворожою навалою? Боляче, хлопчику! Боляче так, що легше вмерти, аніж диви-тися людям в очі…
— Чому ж так сталося? Ми ж були найсильніші!
— Мовчи. Не треба порожніх слів. Життя покаже, чому відбулася оця катастрофа. Головне — не втрача-ти віру…
— То вернуться наші? Ви знову повернетеся назад?
— Я — не знаю, — печально сказав генерал. — А наші вернуться. В цьому нема ніякого сумніву. Чуєш? Вір сам і товаришам кажи про це!..
Ми попрощалися з льотчиками на краю села. Наступав вечір, вони розтанули в хащах, ніби їх і не було.
Сестра чомусь заплакала — гірко, невтішно.
— Чого ти? — здивувався я.
— Не знаю. Мені здалося, що цей красивий генерал незабаром помре…
— Звідки ти взяла?
— Побачила. Мені показалося, що він лежить горілиць на дубовому листі, а його товариші копають мо-гилу… а на скроні — рана.
— Таке приверзеться!..
Не знаю, чи було якесь зерно в інтуїтивному передбаченні Олі, проте із Старого долинула чутка, що гру-па радянських офіцерів, переодягнених в цивільне, потрапила в засідку до групи німецьких мотоциклістів. В короткому бою фашистів перестріляли, але й найстаршого в групі втратили. Його поховали в лісі. Що трапило-ся далі з втікачами — невідомо…
За кілька днів до Кілова в’їхала автомашина — чотиримісний кабріолет. Дверцята відчинилися, на землю ступив словацький офіцер. У супроводі трьох солдатів він відвідав приміщення сільради, звелів супутникам зірвати червоний прапор, проте іншого не почепили. Гурт людей з найближчих хат зібрався біля церкви, приготувався слухати промову нової "власті". Офіцер — випещений, вродливий, стрункий — дивився на жителів доброзичливо й дружньо (у всякому разі, мені так здавалося). Він звелів затямити, що "жидо-большевики" вже ніколи не повернуться, що треба зникати до влади "великого рейху", що всі розпорядження військового командування, а згодом — новопризначеної цивільної влади рекомендується виконувати хутко й безвідмовно, бо за законами військового часу непослух карається смертю. Офіцер розмовляв химерним суржиком, мішаючи словацькі слова з українськими, проте все було зрозуміло.
— Ясно те, що я сказав? — запитав офіцер.
Люди прогули, що все ясно.
— А оскільки ясно, то вибирайте собі старосту, коменданта, зголошуйтесь добровільно до поліції, щоб оберігати порядок і виловлювати бандитів. До того ж… бачу, що на церкві Божій хреста нема. Як можна жити без служби Божої? Ай-я-яй! — докірливо помахав пальцем офіцер, ніби батько неслухняним дітям. — Негайно поставте хреста на церкві, найдіть священика, розпочинайте жити мирно і слухняно…
Я стояв за церквою, виглядаючи з-за стіни, і здавалося, що все те відбувається ие в справжньому світі, а на сцені театру, під відкритим небом, діється бездарний, дурний спектакль, в якому всі люди і учасники, і гля-дачі. Ось лише режисера не видно, але його присутність відчувалася щохвилини. Ім’я тому постановникові — страх! Він торкався незримими щупальцями кожної душі, кожного серця, і найганебніше було те, що механізми боягузтва, які спрацьовували в присутності окупантів, формувалися в попередньому соціумі — найпередові-шому, найлюдянішому, найкращому в світі…
Наступного ранку в центрі села заторохтів мотоцикл. До Кілова прибуло два німецьких автоматники. Всюди було розклеєно відозви з вимогою здати зброю. За непослух — смерть.
Я захопив нагани, зустрівся з Андрієм Приходьком. Ми чкурнули до гатки, там над річищем, у кущах ло-зи, заховали зброю й набої. Потім повернулися до церкви. Автоматники стояли на перехресті вулиць, курили сигарети, весело регочучи, а мимо них проходила вервечка червоноармійців та матросів у чорних бушлатах. Вони кидали рушниці, револьвери, ПТР (протитанкові рушниці) та кулемети на купу, та гора росла, ширилася. А оспівана армія, похнюпивши голови, отримувала з рук окупантів "перепустки" і прямувала до переправи.
Німці, роздаючи папірці, вигукували:
— До матки! До матки! Війна капут!
Я не вірив своїм очам, не міг збагнути, чому сотні людей покірно вручали свою долю нахабним, зарозу-мілим напасникам, яка гіпнотична сила змушує наших бійців, котрі, безумовно, здатні були на героїчні справи, на мученицьку смерть, покірно складати зброю під ноги ворогам. Пізніше стало відомо, що на Правобережжі, за переправою, обеззброєних бійців відправляли до табору, що дехто з них, збагнувши обман, розривав пелену заціпеніння і виривався з рук окупантів. Відомо всім нам, що пізніше, коли країна знову відновила монолітність духу, кожен з тих упокорених спалахував і повертав собі генетичну мужність. Але ж чому тоді розпався ланцюг єдності, чому тисячні маси героїв перетворилися якоїсь миті в гурт безпомічних ягнят. Хіба пояснили ми це навіть тепер? А що ж міг відчувати я — чотирнадцятилітній підліток, по щоках котрого текли сльози безсилого жалю і розгубленості, бо перед моїм поглядом тріщав, розпадався на частки неповторний космос юної душі?!
СПОГАДИ ПРО БАЙДУ
Народилася дитина в темниці. Там і зросла. Бачила світ крізь заґратоване віконечко: голі скелі, самотнє су-хе деревце, шматочок неба, кілька зірок вночі та хмари в час грози. І здавалося в’язневі, що не існує нічого, окрім того краєвиду, що виднівся за гратами.
Та прокотився могутній смерч над в’язницею. Зруй-нував вікові стіни. Розбіглися геть наглядачі й вартові. В’язень лишився живий. Вибравшись з уламків, він був страшенно вражений.
Його звичний краєвид — деревце, скелі, шматочок неба — губився в неосяжності видноколу. Навкруги сині-ло небо, вдалині іскрилися хвилі моря, золотилися ниви, зеленіли буйні ліси, сяяло сліпуче, ніколи не бачене в’язнем сонце.
— Звідки цей новий світ? — шепотів захоплено й нажахано колишній в’язень. — Адже його не було!
О смішний в’язню! Не світ виник, а стіни твоєї тем-ниці впали. Благослови смерч, що відкрив для тебе все-осяжність!..
У червні місяці літа 1534-го Димитр Вишневецький з Івасем Вогневиком приїхали з Варшави до литов-ського замку князя Корибута, щоб вшанувати покійну пані Стефанію: вона померла після потрясіння, яке пере-жила, побачивши посаджених на кіл литвинів — утікачів з князівських земель. Про теє старий володар княжичу не казав, проте Димитр якось почув страшну вість від охоронців і кілька днів ходив по замку сам не свій, навіть підняти погляд на князя йому було тяжко.
За тиждень Вишневецький звелів готуватися до далекої подорожі на Україну, до Лубен. У прибалтійсь-кому родовому гнізді залишався молодший син Михайло, а Димитрові настала пора передати володіння понад Сулою.
Валка рушила в останні дні червня. Над литовськими землями вирували грози. Шляхи розгасли, коні ледь-ледь тягли важкий ридван Корибута, а хлопці відривалися від охорони і мали можливість говорити відвер-то й досхочу.
Між темно-синіми хмарами блиснуло сонце, праворуч над обрієм запалахкотіла райдуга-веселка, та не одна, а семеро чарівних небесних брам. Димитр захоплено вказав у той бік рукою.
— Поглянь, Івасю! Невже дарма Господь дає такі знаменні знаки? Маємо увійти в ту славу або до смерті топтати багнюку остогидлого життя…
— Я не збагну твоєї поетики, — озвався Вогневик. — Кажи ясніше!
— Чого ж тут пояснювати? — скипів княжич. — Ми завершили освіту в Європі, можемо тримати шаблю в руці.