"Поміг йому Бог не зазнати сибірської висилки, а шкода... шкода, товариші, бо вовка завжди до лісу тягне, його, Бережана, хлібом не годуй, а дай реставрувати ікони — патріархальним душком од нього тхне".
Невелика також була радість читати вирізку — газетну рецензію, в якій професор Дудак — "демократичний" сталініст, як він себе називає, розмазує маслом і медом мою картину "Львів із Високого Замку", на якій багато димарів, багато диму, багато дахів, багато антен — прикмет соціалістичного міста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну ніч), і навпаки — майже перекреслює мою серію "Львівські середньовічні подвір'я", що складається з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повітря і багато тісняви, облуплених стін, заґратованих пивничних віконець.
І ще в колекції Подолюка вилежувалися рапорти стукачів, що десь-колись я не так сказав, не так поглянув на бюст Брежнєва, криво посміхнувся пам'ятникові Леніна, не запальне й не щиро плескав у долоні при партійній потребі.
Там, у сейфі з австрійським орлом на дверцях, були зібрані й замкнуті на секретний замок усі наші гріхи й прогрішення, добрі наші справи й можливі політичні помилки, покаяння та очікування вироків.
Над синіми папками "Справ", над нашими долями сидів, схиливши голову на праве плече, товариш Подолюк; сидів і цитував нам Тагорову науку про потребу позбутися страху.
Отож на моє гаряче казання в обороні картин художника Опанаса Завади товариш Подолюк, затаївши лагідну посмішку в кутиках тонких синюватих губ, зауважив:
— Ох, як ви помиляєтесь, Василю Васильовичу. Настане час і народ, і ми, і ви разом із нами, з партією, бо ви — теж партія, збере мазанину Завади і спалить на попіл... спалить, здоб не каламутити чисті душі радянських людей. Так буде... — І він знову посміхнувся й неквапно оглянув притихлий зал.
І ніхто з нас навіть не пискнув на знак протесту.
І ніхто з нас не пішов геть, ніхто... І я в тому числі; я чи не найбільше злякався своєї хоробрості, що виглядала у як каменем придавленій тиші хлоп'ячим донкіхотством.
Ми сиділи, зігнувшись у три погибелі, і свердлили очима підлогу.
Він просто зневажав нас.
Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумів, і не прагнув приголомшити когось знанням східної поезії; Тагорову молитву до Бога, щоб увільнив нас, грішних, від страху, Подолюк призначав для зворотної мети, для того, щоб при потребі й без потреби заради спорту нагадувати нам постійний обов'язок боятися.
Обов'язком мистця є боятися?
Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо, то вліво ("Лєвой, лєвой, лєвой!!!"), а часом ремінною вуздечкою бив нас по очах, і душа наша сліпла.
Уявляєте осліпленого мистця, котрий малює радощі "соціалістичних перетворень"?
Уявляєте глухого музиканта, який вслуховується у клекіт трудового дня?
2
Кожний з нас як умів відганяв від себе страх, віддаляв його чи лише притамовував. Може бути, що ніхто відверто не признавався, що певний пласт його творчості — це старосвітські замовляння від страху: були романи-замовляння, були поеми, були ролі низького рудолисого вождя з борідкою клинцем, який бігав по сцені, заклавши руки в кишені камізельки, й виспівував, що "є такая партія"; були полотна з рожевими свинарями й такими ж поросятами; були люди з орденами, які (нібито ми цього не знали?) їх не заслужили; були на наших полотнах міста, над якими сходили веселки, а в тих веселкових містах, мов на глум, лише по дві-три години подавали людям воду.
Але тихо — ш-ша...
Труднощі на те і є, щоб їх переборювати і йти вперед до світлого майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, стоїть із кляпом у роті, хтось у чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!
Пс-с-с...
Інколи, коли ми випадково збиралися в пивничці "Лис Микита" й попивали каву з коньяком, до нас підступав старий патлатий поет у масивних рогових окулярах, який рідко бував тверезим, а, будучи п'яним, сміливо кожному з нас виговорював ув очі, хто є хто, розпанахував наші виразки і смороди, наші страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе і цілком направду, поклавши палець на губи, просив нічого "такого" при ньому не говорити, бо тоді він змушений буде донести... так, змушений, бо інакше донесе хтось інший.
Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з жалем... і, жаліючи його, наливали повну чарку.
Поета звали Богданом Плетуном.
Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим, правда, аж синім від перепою, то являлася мені цілком інша людина — ласкава, добра, готова позичити приятелеві останнього карбованця, напрочуд увічлива й соромлива; він, .здавалося, соромився самого себе, бо під час розмови червонів і раз-по-раз загулював лице розчепіреною долонею... і тоді з-за розчепірених тремтячих пальців пробивалися, як джерело поміж камінням, його вірші, складені вчора, позавчора чи таки сьогодні вночі. І тоді ми забували про його начебто конфіденство, про пиятику, про брутальні образи, завдані нам, при столі сидів тяжко, як колодою придавлений, згорблений поет, котрий направду тонко відчував світ і бачив його не тільки очима, а своїм єством; бачив руду комаху, то різьбила листочок калини; бачив вітра, що спав у покинутому воронячому гнізді; розмовляв із садовим добрим богом-дідком, що виріс на лікоть, який удень спав у дуплі старої груші, а вночі підливав дерева; і дерева, і люди, і заблуканий поміж травою жовтий квіт заячої крівці, і їжак, що шарудів і порхав ув опалому листі, і біла ласиця, що мала нору під корінням розщепленої громом яблуні, і садовий бог, і сам поет — всі були братами і жили в одному колі, якому нема початку й нема кінця.
І ще в кожній новій Плетуновій книжці постійно ніжно і тужливо звучала струна про білу дівчину, яка явилася йому один раз у житті... один раз чи сто разів поцілувала... одну ніч чи цілий вік він із нею переспав на верховинському сіні, і сіно липневе, рута любовна пахла попід небеса, а щастя мандрувало землею, немов Ісус Христос. Потім дівчина зникла, як лісова повітруля, ні сліду, ні слова, ні життя, ні смерті. Він ціле своє життя її шукає і кличе... кличе й не докличеться. Є у нього жона, яка народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали іскри і сіно під ними димілося, було йому солодко з жоною і з усіма, хто давався любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь тут у гурті людському, вона поміж житами, вона у дрібних хвилях стрімкої води; він її кликав пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози пробивали собі нори поміж пальцями, і сльозами він неначе омивався й очищався від скверни.
Колись я сказав йому про очищення слізьми, поет був тоді напідпитку і був, як завжди в такому стані, злоязикий, гострий і, певно, лютий на цілий світ, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс... і засміявся самими зубами.
— Ти мой знаєш чим оплачую право просльозитися і право, холєра ясна, власним серцем сприймати світ? Ти взагалі, Бережане, уявляєш, чим платить поет за один лише спогад про ту дівчину, яку любив і недолюбив, бо щезала моя Дарка в сибірських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже мені вір, не каже поет правди у своїх віршах, що нібито вона щезла, як повітруля, і стих її голос. Це, брат, лірика... це так тільки у вірші, а в плині крові живуть інші слова з переказів моїх знайомих, що вціліли в сибірах, з фрагментів листів, з кількох куплетів співанки-хроніки, що вилетіли з тайги, як обпалені морозом голуби... слова, чуєш, про те, що Дарка повісилася після того, коли три конвоїри зірвали з неї одежину. Голодні брудні пси смерділи похоттю на увесь Сибір, а вона, Дарка моя, лежала посеред лісу й кликала мене... і кликала... і кликала. І знаєш: живе у моїй крові її крик, такий виразний, аж страшно..А я, скурвий син, з безпоміччя, з безхарактерності заливаю, гашу її крик і мої строфи ненаписані горілкою... в болото свої строфи втоптую, в багно, щоб захлинулися. — Плетун не випускав моїх рамен з своїх рук... а руки його костеніли, бралися тремтінням, дрож передавалася мені, поет немовби влізав у мою душу своїм тремтінням, очима, що сльозилися, чорнотою у двох повздовжних зморшках на лиці, посинілими губами. Я опирався його напорові, мене лякала Плетунова напористість і відкритість (відкритість уявлялася мені, як поле, що потолочене копитами), а може, остерігався підслухача, котрий міг сидіти за сусіднім столиком; а якщо по правді, то в моїй душі не було місця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власній душі, як у теплій хаті, обтуленій зусібіч загатою (вікна були закладені околотами супроти голосів зі світу й супроти вітру з поля), натопленій, осяяній трійцями, що пахли медом; панував у хаті затишок, роїлися думки, як бджоли, милувався з своєю жоною і виношував замисли нових полотен.
Нащо мені була чужа біда?
Плетун помітив мій супротив, бо враз охляв, поклав руки на стіл і згірдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице.
— Боїшся моєї відкритості, правди моєї гіркої боїшся, так! Боїшся, любчику, мене пізнати таким, яким я є насправді? Ліпше тобі зі мною, коли я фальшивий. Безпечніше? А що — резон. Нащо людині у наш небезпечний час знати болі й таємниці, чи, не дай Боже, щастя свого приятеля. Спокійніше жити в невіданні, правда? — Плетун урешті замовк, налігши грудьми на стіл. Дрімав. Ні, згадував щось, морщив лоба. І таки прийшло забуте на ум — добув із кишені пласку пляшку, жадібно припав до неї, аж цокотів зубами. Горілка помогла, бо звів на мене уже повеселілі очі, ніби перед хвииною й не розхлюпувався із них біль і крик, і сказав спокійно:
— Взагалі, старий, усе дуже просто: займаюся літературною проституцією. В січні складаю сумний віршик на смерть Леніна, в лютому друкую в обласній газеті віршований фейлетон, в якому таврую заокеанського українського патріота, який вижебровує у земляків долари на пам'ятник жертвам голоду в Україні 1933 року. О, холера ясна, даю я тому патріотові бобу, бо він збирає центи і долари для того, щоб пропити... бо ніякого голоду не було, ніхто без хліба не вмер. Усе це вигадки куркульські. Ми про це з тобою добре знаємо, — і він по-змовницькому підморгнув. — Ну, а в березні, як належиться, славлю в усіх виданнях радянських жінок.