Саме священний келех, що його я тримала на переді човна, повів нас простою дорогою поміж хвилями до цієї землі. Повів, ніби рівною дорогою, хоч обабіч шаліла буря[337].
Брат Лазар ще першого вечора розділив хліб між усіх подорожніх, згадавши останню вечерю Учителеву. Дав нам запити хліб ковтком із келеха. Ми гадали, що ця вечеря буде останньою для нас. Однак ранком угляділи, що келех знову повний, а на ньому лежить свіжий хліб.
Так минули три доби.
Ми не відчули ні голоду, ні спраги, ні втоми, ні найменшого почуття небезпеки. Не почували й потреби в сні, аж поки не стали ногою на берег.
Пливли ми, не обертаючись назад, не питаючи один одного про будучину, не укладаючи жодних планів. Вірили, що веде нас Раббі…
— А тепер залишитесь тут! — промовив Кай. — Усі мої землі й ця Преторія відтепер ваші! Сьогодні я повнолітній муж і можу без дозволу батьків виконати раду Раббі, якої не смів виконати "багатий юнак"!
"Ку-ку-рі-ку!" — кинув здалека з птичого двору півень, немов стверджував фанфарою тріумфу Каєву постанову.
В Магдалининій душі на мить затремтіла усміхом згадка. У пам’яті вже затерта, жевріла ще в куточку серця, лагідна й мила… Витанія!.. Мартине господарство… Поезія праці… І білий півень на цямрині криниці… Клаптик минулого, що вже ніколи не стане цілою тканиною пошматованого життя…
Заслона біля дверей швидко хитнулась, і в покій ускочила мала Гела. Аж сама зніяковіла від свого нестримного руху. Її очі світилися золотими кружальцями з-під темної бронзи повік.
— Що скажеш, маленька? — Магдалина простягла лагідно руку, щоб погладити дитину по голівці. "Вона німа!" — готувався сповістити Кай.
Але його випередив дзвінкий голос дівчинки:
— Я була коло вашого човна… що вас привіз… Мені звелено повідомити вас, що вже час у дорогу! Візьміть і мене з собою[338]!
Кай не здивувався. Хіба ж не бачив він, як Раббі одним рухом руки, єдиним словом відкриває очі сліпим, вуха глухим?..
…………………
Зараз по обіді мандрівники приготовилися до дальшого плавання.
— Спокій з тобою, Каю! — прощалася з молодим Понтієм Магдалина. — Сам Раббі підкаже тобі, що маєш чинити… Не ламай нічого в своєму житті! Залитись удома!
— Візьміть хоч золота! Весло… Їжу…
— Навіщо нам весло чи земні добра! — лагідно відповів Лазар. — Маємо віру!
— Але все-таки чогось попросимо тебе, Каю! — озвалася Магдалина. — Дай нам якусь тканину, щоб загорнути келех, як був він загорнений у Йосифа. Маєш щось відповідне?
— Маю! — зрадів Кай. — Найдорожче, що зберігається в лараріумі роду Понтіїв: дорогоцінний фломеум, наш родинний почесний пурпур!
І пригашеною зорею в руках Магдалини заяснів келех магів, загорнений фломеумом роду Понтіїв[339]…
Сама ж Маріам знову стала з келехом на переді баркаса.
Вузькою стежкою між прибережними скелями вправно й просто поплив човен без вітрил і весел… немов поніс душі у вічність…
Як сон прийшли, як сон відійшли дивовижні гості Преторії Понтіїв, що стояла на землі Іберійській…
Крім фламеуму, не взяли нічого, що пропонував їм Кай. Зате ж йому залишили дивні гості ясний спокій… Якби ж могли забрати спокій посланці Того, хто вітав усіх словами: "Мир вам! Мир тобі!"
Але з Магдалиною, мрією юності, відпливала й пора Каєвого молодечого розквіту, якому немає вороття…
По буйно розквітлій весні життя приходить пора дозрівання, літо, заповнене чином, розростом.
"Для смертельника лише земля може бути тереном чину! — думав Кай. — Земля… І наречена!"[340]
Замислився.
"Чи ж добре сказав те, саме тепер, по проводах своїх гостей?"
Відчув, як ніби теплим подихом обвіяло йому серце. Так! І та, і друга, земля й наречена, чекають на нього.
А він, неначе перша людина в день свого створення, стоїть на порозі першого ранку, ще в серпанках прийдешнього сяйва, в мерехтінні сліз плідної передранкової роси… В імлі снів і мрій, що відлітають…
По цім ранку вже буде день — діяльне життя!..
Раббі послав йому келеха, бо для чину потрібно сили. Чи ж добрий господар, посилаючи слугу свого на виноградник, не підкріпить його спочатку?
І в Каєвій душі встав образ Раббі… не змучений, зганьблений, оплетений сітями людської злоби та жорстокості. Ні! Добрий Пастир шукає та скликає овечок своїх, прислухаючись до голосу горлиць, що туркотять по виноградниках. Бо минула доба дощів і прийшла доба пісень…
Ось Він! Погідний, подає щирою рукою радість весільним гостям у Кані. І, здалека, немов лунає його бадьоре привітання:
— Рах tibi! Мир тобі!
Думка звернула до ближчого, вчорашнього весілля… Хор дівчат… Руфіла та Психе Іберійської землі…
"Земля і наречена…" — зітхнув Кай. Помітив, що зупинився в посвяченому Абеліонові гаю…
Під темнолистими густими лаврами стояв майже нічний присмерк… Журний, тужливий, він був просякнутий гірким меланхолійно-ніжним ароматом.
"Неначе в день лемуралій[341], коли в прикрашених кипарисовими гірляндами гаях мертвих[342] поминають тіні померлих перед колумбаріями[343], де стоять похоронні урни!" — подумав Кай.
І здивувався. Бо ніколи ще згадка про мерців не приходила йому в голову в цім святім гаю…
Зненацька його погляд упав на жрицю. Сиділа на круглій мармуровій лаві, вся від голови до ніг загорнена в подорожній плащ. Тільки в біле взуті[344] ноги, мов дві білі голубки, готові зірватись до лету, виглядали з-під одежі.
Побачивши Кая, Аполлодора встала. Взяла з лави досить велику посудину, обгорнену тканиною, ще прикрила її фалдами свого рясного плаща і промовила спокійно й поважно:
— Відходжу. Бо "Келех, замість ліри, поставить любов"… так сказав зоряний дух дитини-профантиди…
Кай не міг зрозуміти сенсу цих неясних слів… Хто ж бо, крім жерців та жриць, розуміє оракули? Але звик вірити, що віща діва прочуває майбутнє, іншим невідоме. Вища й таємна сила керує її життям!
Тому й не запитався, куди й чи надовго відходить. Тільки думкою майнуло:
— І вона, певно, як Гела, піде за Магдалиною… тому й згадала про келех!
Аполлодора вже відходила, додавши тихо:
— Будь благословен!
Кай зробив прощальний знак рукою і мовчки подивився їй услід. Завагався хвилинку й увійшов до храму Абеліона.
Перед статуєю-палладіумом вічна лампада[345] була без світла. Не жевріло й вугілля на вівтарі, де палили перед богом пахощі…
Ще вчора Кай напевно захвилювався, коли б сталося таке блюзнірство, думав би, які біди воно віщує в Таррагоні…
Але сьогодні подумав тільки:
"Та ж посвячений Аполлонові вогонь "вічного світла" забрала з собою віща діва Аполлодора!.. Вона ж мусить знати ліпше, куди веде її дух! Вона не могла б так учинити, не діставши якогось наказу!..
Спокій з такою певністю увійшов в Каєву душу, що він цілком без хвилювання глянув ще раз на бронзове обличчя Абеліона, яке ніби ховалося у сутінках мовчазного храму.
Відчув: життя цього храму віднесла жриця у безповоротність… Залишилась тільки згадка…
Але цей спокій дав юнакові міцніше відчути втому останніх днів…
Замкнув храм і вирішив піти на відпочинок. Треба хоч трохи заснути!..
Але при дальших кроках міркував, що незабаром, а, може, й уже чекають його наказів управителі-віллікуси! А він, господар, буде вилежуватись? Із задоволенням здорової, активної людини почув, як обов’язок, мов жива істота, поклав на його плече свою міцну руку: "Чувай! Як я чуваю!"
Кай усміхнувся і попрямував до своєї канцелярії.
Під засвіченою ще бронзовою лампою побачив свій диптихон, а на ньому, як пуп’янок скам’янілого лотосу, зеленаво-блакитне яєчко.
Упізнав той Магдалинин каллаїсовий амулет, у якому, як казала вона, "спить вогонь віри"…
Вхопив в одну руку яєчко, у другу — таблички:
"Не сумуй, Каю, — писала Маріам. — Згадай, як говорив Раббі: "В домі Отця мого осель багато"… І шляхи до цих осель, як самі оселі, різні. Не для всіх однакові…
Мій шлях до Гори Спасіння, в дорозі до якої сліз не обітре ніхто. Твій шлях — весільний, шлях до Кани…
Хай це яєчко нагадує тобі, що Велика Радість безсмертна, хоч іноді й криється, немов мертва, як життя в яйці…"
…………………
Малі комірки для спання, кубікулуми, не мали інших отворів, крім дверей, що відчинялися на великий внутрішній двір з фонтаном посередині.
Звичайно, в теплі ночі невільники нерадо залазили до своїх лігов.
Сьогодні ж уся фамілія сиділа довкола фонтана. Була тут і стара Бельга, пришов, навіть, і домоправитель Барбатус. Не було лише Беларії, що, власне, могла розповісти найбільше, бо весь вільний час провела біля Сари.
Але на квіткарку Беларію впало несподіване нещастя.
Її батько, Бонус, ще не старий і міцний м’язами, вже третій рік був хворий… не те, щоб тяжко, але нездужав. Та сьогодні, як тільки виїхали ці дивовижні гості, йому так погіршало, як ніколи дотепер.
Бонус, що цілком виправдував своє наймення "Добрий", був справді такий. І всі його щиро любили.
Його тяжкий стан відсунув набік навіть той інтерес до галилеян із Тира, який закрив був собою всі інтереси таррагонської оселі.
— Шкода людини! — зітхнув Баритус. — У такий день… матимемо похоронний стос!
— А може, ще витримає?
— Може б, попрохати жрицю…
— Та й без жриці видко: до ранку не витримає…
— Жриця відійшла… не знать куди!
— І, мабуть, надовго, бо храм замкнено…
— Може б, була порадила та чужа жриця… що дала мову Гелі!..
З Бонусового кубікулуму вийшла заплакана Беларія. Її очі горіли, як свічі.
— Як хворому?
Тільки махнула рукою.
Ішла, як сновида, простісінько до панського дому. А в вухах звучали слова, що їх вчула від Лазара, коли при від’їзді говорив панові:
— Не треба нам весел! Ми маємо віру!
Перед очима пливли образи, викликані Сариними оповіданнями…
Капернаум… так звалося те місто, там, далеко?..
І квіткарчина уява малює собі вулиці того Капернаума, повні гамору, руху… От, як вулиці Таррагони! Перед крамницями розкладено мало не весь крам, щоб заохотити покупців до купівлі.
Чомусь перед очима в неї стають срібні браслети, що запинаються такими гарними баранячими голівками. Бачила такі недавно в Таррагоні. Тоді так задивилась, аж спізнилася…
Ясно: ніколи Беларії не мати такого клейнода! Але якби мала, відразу дала б, аби таткові бодай трохи полегшало!
Очі залило сльозами. Аж спіткнулася на сходинці, що її в потемках вчас не намацала босою ногою.
— А от же, той сотник з Капернаума нічого не мусів давати тому доброму Раббі, казала Сара, тільки попрохав… Прохав за свого слугу… якогось хлопця… А їй, Беларії, вмирає татко!
А той Раббі… Сара просто казала на нього: Божий Син!..
Тож не диво, що центуріон у червоному, як вогонь, плащі… такий пан! — і той говорив:
— Не заслужив я, щоб увійшов ти під мою стріху!..
Що ж має сказати вона? Невільниця! Квіткарка!
А той блискучий центуріон, у золочених шатах, на вулиці капернаумській глибоко схилився… дарма що стільки людей довкола… Й усі бачать…
Але, казала Сара, той "Раббі — Син Божий" жалів усіх… найбільших голодранців… І заочно зціляв… здалеку…
Дівчина прискорила ходи, майже побігла довгими коридорами панського будинку…
Ось покій, де стояв той дивовижний келех святий… Аби ж ще не прибрали кімнати!
Беларія так прудко відчинила двері, аж золотом гаптований обрус, що на ньому стояв келех, звівся від вітру.