Агент і філософ так і розійшлися б, якби Явтушок не згадав про благеньку Фабіянову хату на Татарських валах, одну чи не з найдавніших халупин Вавилона.
— Ось що ми застрахуємо для початку, — зрадів Явтушок. — Застрахуємо, Фабіяне, вашу хату.
— Хату? А навіщо? Яка в тому потреба? Вже сто п'ятдесят років стоїть, іще стільки простоїть без штраховки. Вона в мене з мореного дуба (хата була глиняна), на вид непоказна, але ні вогонь її не бере, ні час. Як залізна.
— Ганьба, щоб великий вавилонський філософ жив у такій халупі. Разом з цапом, без комори, без світлиці, без вікон справжніх на шість шибок. Ви ж, Фабіяне, і світу з неї не бачите.
— Прицьке бачу. І весь суходіл перед Прицьким. А якого іще мені світу? Вітряки завмерли, і дивитись на них сумно. Бачу, як іде череда в степ і як повертає додому. Дуже мені зручна моя хата, я б її і на ваш "палац" не проміняв, Явтуше.
— У мене теж чорті–що, ото й тільки, що ґанка прибудував, та свою хату застрахувати не можу через те, що я тут, а вашу хоч зараз. Ось беріть бланк, — дістав з шухляди аркуш, поклав перед Фабіяном, подав ручку, а до неї і чорнильницю–невиливайку (приніс із дому), — заповнюйте, хочете — на дві, а хочете — на три тисячі, зробіть мінімальний внесок, копійки там якісь для початку, а далі я вже про вашу хату сам подумаю. — Він підійшов до Фабіяна, нагнувся до вузлуватого вуха в білих чагарниках: — Через якийсь місяць–другий спалимо її ненароком…
Фабіян перечитав друкований текст бланка з пропусками для заповнення, взяв ручку, але перш ніж умокнути перо, почухав потилицю:
— Чому саме ви обрали мою хату?
— Хе! Що користі, коли я застрахую хату якогось Тимка Швайки чи Хомки Лисого? Невідомі, маленькі люди. Грошей казенних шкода для таких. Ніякого ефекту. А ось ви — величина, мудрість, знаменитість, можна сказати. Коли я виплачу вам страховку — тут відразу черги стоятимуть, як за молоком до молочарні.
— А хто ж палитиме? Не можу–бо я сам спалити свою рідну хату.
— Грім спалить… Інших палив? Палив. І вашу спалить. Природні сили, якими я не можу управляти. Небесні сили, значицця…
— Верстака шкода…
— Винесіть верстака. Хіба конче палити верстака? Цього добродія, — кивнув Явтушок на цапа, — можна залишити для більшого доказу в хаті. Верстака поставте собі під чорносливом, у холодку. Заздалегідь. А цапа спалити — це штука, це резон. Не зовсім спалити, а так, щоб м'ясо залишилось: щось–бо треба вечеряти після пожежі…
— Що ви говорите, Явтуше? Я й за сто тисяч не міг би спалити цапа. Живу істоту…
— Господь з вами. Я ж і кажу. Не конче того цапа спалювати. Краще вирятувати з палаючої хати. Дубровський–бо міг кинутись рятувати кота. Бачили кіно? То чому ви не можете врятувати цапа? Пишіть: Я, Левко Євлампійович Хоробрий…
— А так не вийде, що я залишусь без хати… і без грошей?
— За кого ви мене маєте? З вами говорить сам страховий агент. Ось документ, підписаний Швабським. Ви знаєте, скільки я отримую за цей пост чистими? А вашу халупу пора б давно пустити з димом, аби не ганьбила Вавилона, а ви ще вагаєтесь, наче йдеться про палац чи богвість про що.
Все полум'я своєї душі, яка рвалася з–під вишиванки, Явтушок обрушив на ту халупину, і філософ мимоволі замилувався Явтушком у цій новій його ролі. Здався, заповнив форму номер вісім для страхування майна (було названо вид майна — хату), оцінено її й справді як щось путнє — на дві тисячі карбованців, а коли Фабіян поставив свій підпис, який нагадував найвіртуозніші підписи на грошових знаках, то Явтушок вийняв з кишені зібгану строкату шматинку, яка правила йому за хусточку, і втер нею густий піт на скронях (з роками від хвилювання у Явтушка мокріли скроні).
Перший внесок філософ пообіцяв зробити з виручки за труну після якогось похорону, про який не знатиме глинське похоронне бюро. Потім вигнали цапа за двері і тут же ж таки й домовились про все. Явтушок перед тим як палити хату, попередить філософа, щоб той заздалегідь виніс з хати верстак, бекешу та ще деякі речі першої необхідності.
Явтушок міг потай радіти, він вважав, що ошукав великого філософа, а той в свою чергу був цілком певний, що агент Держстраху не збагнув його нехитрої гри. Він побажав Явтушкові щасливої служби у цій заґратованій кімнаті і вийшов з цапом на ґанок. Там, на лавочці, спочивав Савка — в холодку від жасмину, що саме одцвітав. Загледівши філософа, засміявся:
— Що, застрахувались?
— Вговорив, бестія.
— Себе чи цапа?
— Хату застрахував.
— На багато?
— На дві… Продешевив, мабуть.
Савка й зовсім розреготався:
— Ну й диваки у нашому Вавилоні!
Іще того ж дня весь Вавилон дізнався, що Фабіян застрахував свою хату від громів і блискавок та всілякого іншого лиха. Розрахунок Явтушка цілком підтвердився. Наступного дня кілька вавилонян товпилося в кімнаті Держстраху, і Явтушок чи не вперше відчув себе людиною, від якої в цьому світі дещо таки залежить.
За якийсь місяць служби він застрахував чимало життів, двадцять одну хату, сім корів, дві свиноматки похилого віку, потім настала перерва, яка обернулася для агента Держстраху у важку смугу вагань та роздумів.
Потрібен був новий поштовх для справи. І Явтушок знайшов його, як тільки почалися сіножаті й перші громи прогриміли над Вавилоном. Серед білого дня спалахнула халупина Матвія Курія. Трапилось це, коли Вавилон був на сіножаті, хатина згоріла дотла, вдалося вирятувати лише нікельоване ліжко і винести мішечок сала з комори. Курій працював на жатці, то випряг коня й прилетів з поля на згарище. Страховий інспектор уже був тут, складав акта під вишнями і при свідках. Через тиждень Курій одержав усю суму страховки. Річ для Вавилона нечувана. Курій, користуючись пільгами погорільця, звів нову хату, а бажаючих застрахувати свої старенькі оселі виявилось так багато, що Явтушок ледве встигав оформляти їх і приймати перші внески до каси Держстраху.
Про вавилонського інспектора заговорили у Глинську, кілька разів викликали в область поділитися досвідом на нарадах страховиків. А тим часом у Вавилоні та навколишніх селах все частіше спалахували пожежі, найвідчайдушніші Явтушкові клієнти насилали вогонь на старі халупини й отримували страховку у глинському райстраху. І лише філософ, який так прислужився Явтушку напочатку, був при тому забутий. Хатина його стояла собі на Татарських валах, ледь животіла, і Явтушок не давав ніякого знаку про те, що збирається її спалити, а лише час від часу надсилав клієнтові нагадування про необхідність сплатити за неї наступний внесок.
Обурений тим, Фабіян якось завітав до зухвальця, авторитет якого і тут, та й за межами Вавилона, неабияк піднявся. Явтушок зустрів філософа досить приязно, як і належало зустріти одного з перших своїх клієнтів. Зовні Явтушок змінився: пошив собі діагоналеве галіфе, взутий був у добрі ялові чоботи з глянцем на передах, замість сорочки–вишиванки мав щось на зразок френча, а до того і кашкет (висів на цвяшку біля дверей). Так ходили майже всі глинські службовці, то Явтушок перейняв ту моду, він–бо від природи був великий франт, надавав і раніше неабиякого значення одежі. На філософа це справило враження.
— Я давно вас не бачив, Явтуше…
— Давненько. Тепер мені накинули ще кілька сіл, то мотаюсь… Мізкую… Той горить, той димить… М–да–а… — Філософ раніше ніколи не чув з уст Явтушка цього багатозначного "м–да–а", що ним Явтушок, напевне, хотів підкреслити і значення своєї особи, і складність служби, яку обіймає.
Цап відчув по запаху чобіт, що перед ним щось достобіса знайоме — Явтушок не Явтушок? — все ж не впізнав агента і тепер дивився на нього з деяким занепокоєнням, побоюючись, напевне, що подібні метаморфози можуть, чого доброго, статися і з зовнішністю Фабіяна, і тоді цап не зможе впізнати свого господаря, а цього рогатому не хотілося б.
— Палимо, Явтуше?.. — запитав Фабіян.
— Бог палить — не я… Я фіксую… Кожне державне діло має кудись рухатись…
— Ну, а коли ж мене?
— Що? — заметався Явтушок.
— Спалите?.. Обіцяли ж…
— Хе–хе–хе! Я оце порадився сам із собою та й подумав: "Не смій, товаришу Голий, займати філософа, бо те можуть витлумачити погано. Як–не–як, а це честь і совість Вавилона. Взірець! Звик жити по правді. Не раджу вам, не раджу, товаришу Голий… Аж хіба грім ударить…" Помізкуйте гарненько, і ви скажете це саме.
Фабіян підвівся, помацав Явтушкові рамена, ніби хотів упевнитись, що це він, той самий Явтушок, який на початку своєї кар'єри співав зовсім іншої.
— Отож не подумайте мене спалити, Явтуше… Хай вас Бог боронить.
— Громи слабшають, а сила їх не залежить від мене…
— Звичайно. Але якби вам спало на думку зробити це, то не робіть. Я прийшов вас попередити…
— Ви про крісло?! — підхопився Явтушок. — Невже готове?
— Ще ні, але вже співає… Такого крісла не мав ніхто.
— Можна послухати? — забігав заінтригований Явтушок, не дочекавшись згоди філософа, надів кашкета, пошитого в Глинську (з синього діагоналю, як і кітель), замкнув агентство і, підморгнувши Савці на ґанку, повів Фабіянів до їхньої ветхої оселі, яку менш поміркований агент, чого доброго, міг би ненароком і спалити.
Фабіян помітив, що кожне нове діло, яке він затівав чи змушений був затівати, врешті–решт оберталося супроти нього хоч напочатку, а хоч згодом. Та, може, в цьому і є найвище покликання філософа: віднайти у буденному мотлосі життя ідею, яку потім підхоплять і освятять інші. Невсипущий Варивон Ткачук не гаючись замовив у районній друкарні листівки з фольгою (рівно сто примірників) і тепер від імені правління сам вітає вавилонян з днем народження, а кращим навіть видає при тому невеличкі премії, чого, звичайно, Фабіян не міг робити, обмежуючись лише казанням красного слова про винуватця учт. Основна думка тих казань зводилась до того, що клопоти та турботи, які покладає земля на кожного з нас, складають смисл нашого життя. Під фольгою красувалися саме ці слова, але без натяку про їх автора, більше того, Варивон відлучив філософа від учт, посилаючись на те, що за ними він забуває про "Червоне та чорне" і дошка тижнями стоїть незаповнена, чим начебто підриваються якісь моральні підвалини Вавилона. А тим часом вавилонський почин перейняли у Глинську, райком прийняв спеціальне рішення про поширення почину, про самого ж зачинателя там ані слова.