Сміх і гріх! Увесь Світлоярськ реготав, коли Щусь робив свій урочистий виїзд на парі рябих кобил, за якими бігли рябі лошата, а все це супроводя"ували три величезні рябі собацюри. Чи чоловік здурів, чи йому в очах рябів? А Щусь покурював та посміювався, різав бпчків, обдирав, вичинював рябі шкури, собачі стриг теж під телячі, складав собі, чогось ждав. І, справді, дочекався. Повалили до пього в лісництво мало пе з самої столиці новими "Волгами" модні дами, платили за шкури дурні гроші, бо з закордонів, виявляється, прискочила шалена мода на жіночі шуби з рябих лошат і з рябих телят. Про собак у моді не було чутно, але хто там розбере? Світлоярівці тільки руками розводили: "Як міг довідатися чоловік про таку дурничку? Не інакше — його циганка Олеля. А тепер гроші гребе чорної"
Ну, а коли в батька є гроші, то яка дочка в нього виросте? Котя налилася соком, сплою, красою, була туга, як комбайновий скат — хлопці од неї так і відскакували, хоч незримі сили дівочого магнетизму й тягнули їх до лісникової доньки непереборно й постійно. Грпша до часу тримався на безпечній відстані, мабуть, ще й досі пам'ятаючи оте "відчепись" з тракторпого гуртка, але рано чи пізно мав поповнити ряди невдалих Котиних залицяльників, і безсоромна Роксоляна тільки прискорила неминучий процес, поклала кінець хлопцевим ваганням і побоюванням.
Жнива для механізатора — це мовби вогонь для того казкового нтаха фенікса, що згоряє, а тоді відроджується з попелу. На жнивах або згориш без остачі, або візьмешся попелом, і ніякі баєчки про фенікса тебе пе порятують. Тут людина працює ніби за все своє життя — минуле й майбутнє,— тут беруть но силою, а витривалістю, вмінням, найвищим артистизмом у роботі, самозреченням і самовідданістю.
Грпша косив пшеницю, маііже три доби не злазячи з комбайна, і косив би далі, та Педап зігпав ного з містка і відправив поспати.
— Хоч часину передрімай! — гримав віп па свого молодого комбайнера.— Всього не скосиш. Пшениця — це така штука: ти її скоси цього літа, а на той год знов паросте! І кінця-краю пемае.
Гриша пасилу доплентав до вагончика, впав на ЛІЯЇКО, заснув умить, хоч дерев'яний вагончик аж курів од спеки і чоловік у ньому почувався, мов варений рак. Але ж три доби неспання!
Вчені давно вже сперечаються, коли чоловік кращо відпочивав вві сні: чп як бачить сни, чи як не бачить. Велике діло — наука! А тут надаєш на вузепьку залізпу коєчку — і боз ніякісінької цікавості до проблеми, чи тобі щось снитиметься, чи не енптиметься. Але, мабуть, саме тоді, коли ти до чогось цілковито байдужий, воно й летить тобі просто в руки. Не встиг Гриша провалитися в
свій комбайнерський блаженно-тихий після гуркоту й ревіння СК сон, як був безжально вирваний, викрадений з країни тиші й спочинку і кинутий навіщось у Прядивку, яка залишилася в залитому водою Карповому Яру і не знати як могла опинитися тепер у степу. Гришу мочили в Прядивці, мов горстку конопель, невідомі злі сили тішилися з його безпомічності іі безсилля, його мало не втопили, а тоді кинули до берега на мілке, і щось біле, липке й важке навалилося на нього і стало лоскотати. "Русалка! — перелякано подумав хлопець.— Залоскоче до смерті!" Хотів прокинутися, але від лоскоту його вже почав розбирати сміх, хлопець спер-Ігау стримувався, тоді нирснув, залився реготом, сам не впізнавав і свого голосу, дивувався й лякався, але реготав ще дуяече, поки й прокинувся, знову пе знав, чи спить, чи пе спить, бо реготало далі — в ньому чи на ньому — якесь чортовиння, мана і мара! Він розплющив очі, махнув руками, натрапив на м'яке, гаряче, чуже! Нічого не бачив, не розумів, був облитий потом, ніби скупаний, і геть сп'янілий від утоми й від невдалого, так безжально перерваного сну.
— Що це? — промимри" хлопець.
— То ти не бачиш? — проіноіипіло коло його вуха і <"биллі ■;> таким гарячим, що навіть Гришин піт видався холодним.
— Хто? Що за дурниці! —вже сердито крикнув хлопець.
— Таж то я — Роксоляна,— спокійно сказала мара і мовби відсунулася ображено від Гриші, бо враз стало легше дихати.
— Чого ти тут? — Вже остаточно прокинувшись, віп сів на коечці, тер очі, дивився й пе дивпвся на клятущу молодичку, що світила перед ним голими ногами.
— Л від грози сховалася.
— Видумала! Де та гроза?
— Поглянь-по.
Він визирнув но так з бажаніш перекопатися, як щоб по мати в себе перед очима чортячої спокуси. Небо чорніло тупою, яка наповзала з Дніпра швидко й похмуро.
— Справді! — крикнув Гриша ніби аж зраділо.— Спасибі, що розбудила!
— Пхп! — встигнув він ще почути в себе за спиною, але далі не слухав, стрибнув з вагончика, побіг до комбайна.
Механізатора менша б зрівняти з міністром або з народним артистом: усі тебе знають, завжди тебе видно, нічого не сховаєш і не і приховаєш. Усі знають, де ти з комбайном чи трактором. Поїдеш ' мотоциклом — бачать куди. Вип'єш чарку — відомо, чим закусю-I ьав. Така плата за популярність.
Але є в цьому становищі й переваги. Скажімо, піхто не зможе підступити до тебе непоміченим, а це набуває особливої ціни, коли стосується людей небажаних. Гриша не то що не бажав зустрічатися з Роксоляною наодинці — віп панічно боявся цих зустрічей після випадку коло топила. Але проклятуща молодичка мовби заповзялася довести свою підступність і робила неможливе: влучала хвилипи, коли можна застукати хлопця на самоті. Після вагончика вона недовго и ждала. Гриша возив трактором сйлоспу' масу з кукурудзяного поля, на силосному комбайні був сам Бсзкоровай-ний, тільки встигай підставляти порожні причепи, Левенець ганяв між лісопосадкою і чорпо-зеленою стіною кукурудзи, розминався з Самусем, якого теж поставили па возіння, бо попсував би з своїми швидкісними темпами половину кукурудзи, коли б дали йому комбайн. День минав без пригод, весь у розмірепості й несамовитому темпі роботи. Але тій розміреності поклала край витка жіноча постать, яка вистрибнула з височенної кукурудзи мало пе під колеса трактора, і Гриша, клянучи гібридну кукурудзу, яка вибех-кує до самого неба, тітку Лисичку, що домагається небаченої густоти посівів, і, звичайно ж, розпроклятущу Роксоляну, яка заповзялася зганьбити його перед усім Світлоярськом,— ледве встиг загальмувати.
— Якого чорта! — крикпув він, хоч і знав, що Роксоляпа за клекотом мотора нічого не почує. Але не станеш же глушити мотор, щоб вона почула твої пе вельми лестиві слова. Та Роксоляна не дуя"е й прислухалася. Хапаючись за що попало, вона вже задирала безсоромну свою ногу, шукала приступку, поровила до Гриші в кабінку. Він замахав на неї руками, показуючи, що місця немає, кабінка для одного, для тракториста, але з таким самим успіхом віп міг би махати перод клубком перекотиполя, який з підстрибом летить па тобе, гнаний вітром. Роксоляна знайшла точку опори, вміло видряпалася вгору, без Гришиної помочі відчипила дверцята кабінки, вмостилася поруч 8 ним на жорсткому, не особливо чистому, треба визнати, сидінні, штовхнула Гришу гарячим стегном.
— Либонь, підвезеш?
Він зозла хотів рвонути з місця, але педаль муфти зчеплення конструктор вмістив чомусь далеко лівобіч от тракториста, саме там, де тепер сиділа Роксоляна. Хлопець наосліп, завченим рухом послав ногу до педалі, але натрапив на Роксолянипу литку.
— Ти мені заважаєш! — крикнув він.
— То ж чому? — засміялася Роксоляна.
— Ноги твої. Там педаль муфти! — намагався він пояснити.
— То що я мушу? Прибрати ноги?
От життя: селекціонери виводять гібридну кукурудзу, в якій може сховатися жирафа — не те що хтива жіночка, конструктори втуляють педаль саме в той закуток кабіни, до може опинитися кохана дівчина або ж така причеплива молодиця, і тоді спробуй туди прорватися!
— Посунься! — звелів сердито Гриша. Але Роксоляна витлумачила його веління в свій спосіб: не відсунулася далі, а присунулася ще ближче. От що таке неточність термінології!
Вискочити з кабіни й утекти Гриша не міг, бо це було однаково, що полишити зброю на полі бою. Пригортатися з цією окаянною молодицею теж ніяк пе випадало.
Хоч з шапки вбийся!
Зціпивши зуби, червоний від сорому й злості, віп усе ж витиснув зчеплення, увімкнув передачу і погнав чимдуж до силосних траншей.
! "Ну, більше ж ти мене не впіймаєш! — мстиво думав Гриша, Імовчки відбиваючись від Роксоляниних штурмів.— Досить з мене! |Нароксолянився по саме нікуди! Ох і нароксолянився ж!.." і Треба сказати, що Гриша не вельми поспішав з справами дорослими, може, несвідомо й далі тяжіючи серцем до світу дитинства, може, пам'ятаючи давню хліборобську істину, що раппя веера — безплідне літо, а може, сподіваючись зустріти дівчину, та-Іку ж добру й лагідну, як він. Коли б Роксоляна не була заміжньою і не відзначалася безсоромністю, то, може, й заспокоїлося б чисте [Гришине серце від близькості з нею? Але вопа тільки налякала Хлопця і кипула його туди, де ніякого добра для нього не було. Наткнувся одразу на довготривалу вогневу точку, на фортецю з круговиді обстрілом, на чорта в спідниці. Гриша иеминуче мав потрапити в той необмежений розряд чоловіків, який визначається словом "жертви", бо перед жіночими чарами ще не зміг вистояти жоден з представників цієї мужньої половини людства, починаючи від Адама і мудрого царя Соломона, кінчаючи дядьком Обеліском і Самусевим Давидком, який па свою голову привіз Рок-соляну аж з-під Карпат.
Котя не належала до сучасних дівчат жодною рисочкою! Коли Гриша все ж наважився (вже пізньої осені, коли закінчили копати буряк і техніку затягли на механізаторський стан) зазирнути до дитсадка, Котя зустріла його по те що без захвату, а мало не вороже:
— Чого це ти?
, — Зайшов поглянути, як ти виховуєш підростаюче.
— Роксоляни мало — дивитися?
— Та що ти, Котюі Це ж плітки!
Він почервонів, пе радий був, що прийшов сюди, боявся звести очі—чи не чує хтось Котинпх слів про клятущу Роксоляпу. І хоч би ж тобі що було!
— Порозставляй он стульчаки! — звеліла Котя, так ніби Гриша був тут нянею.
В кутку кімнати безладно звалені були різнобарвні емалеві стульчаки. Мабуть, з півсотні.
— Навіщо їх розставляти? — подивувався хлопець.
— Дітей після обіду садовимо. Перед сном.
— Усіх садовите?
— Усіх.
— Не коли хто захоче, а отак — організовано?
— Жди, поки хто захоче! Розставляй!
Ну виховання! Гриша, ясна річ, не знав ні дитячого садка, ні емалевого стульчака, пі примусового сидіння й надимання.