— А це наш чоловік, козак.
— А ти думаєш, що поміж інквізиції мало галдовиків? Вони всюди. Кубусь був також із них. А Оникієві хотіли вкоротити віку, бо вважають, що він чи не найсильніший. А головне — нашого духу. Біль кожного відчуває. А ще вони казали — ну, чайковський з Кубусем — про якийсь егрегор, який буцімто накриває Січ. І що той егрегор вони мусили зруйнувати, бо він дуже небезпечний. Якщо не словом, то в інший спосіб. Що воно таке, не відаю, але так вони казали. Від мене не крилися, бо, мабуть, вважали тупаком, який не втямить...
— А як вони до нашого походу ставилися? — запитав Нетудихата.
— Ніяк. Вони не знали, куди націлився Богдан. Гадали, що він хотів зруйнувати Кафу, бо там найбільший невільницький ринок. Ну, помститися за торішній полон...
— Справді, — спохмурнів Нетудихата. — Такої кількості люду нашого ще не виганяли в неволю. Але нападати на Кафу, це змагатися з наслідком. Причина ж — турецьке царство. Ти, мабуть, не знаєш, що Крим платить султанові мито не тільки грошима, табунами коней, а й рабами. П’ятнадцять тисяч люду на рік. Але мова не про те. Ти казав, що вас було вісімнадцятеро. Чому саме стільки і за якими ознаками вас гуртували.
— Чому вісімнадцять — не знаю. Знав Кубусь. А ознака — коритися волі курінного— чайковського, і Буцматого. Як і вони корилися Кубусеві. Чому я опинився в тій компанії? Тому, що навчений був з дитинства не розтуляти зайвого разу писок. Ось вони й думали, що коли я мовчу, то згоден. А головне, вони переконали мене, що Богдан не зугарний керувати військом, мовляв, не бойовий, спокійний надто. А тут треба, щоб був "як вогонь", казав Буцматий. Проте сам він — найперший з охочих узяти в руки булаву — вдачею був на вола схожий — неповороткий думкою, тумакуватий. Хоча й пиху велику мав. З усіма зверхньо балакав. А хто суперечив — стилетом погрожував.
— Так ти ото злякався його стилета?! — озвався підосавул. — А нащо шабля, пістоль, який урівнює будь-кого з будь-ким?
— Якщо один на один, я не боявся. Але ж вони вбили Спиридона з Рівного. Він відмовився бути в їхньому гурті й пригрозив, що якщо не відчепляться, оповість гетьманові. Ну, вони й порішили його.
— Ти бачив те? — запитав Нетудихата.
— Ні. Але я був при їхній сварці зі Спиридоном. За день хлопця не стало. Він просто зник. Вранці я завважив на чоботях Буцматого й підкурінного глину. Вони його десь закопали. Вбили й закопали. Ось тоді я й злякався.
— А, може, Спиридон, наляканий погрозами, просто втік, — висловив здогад підосавул.
— Якби він утік, то забрав би й свої гроші у скарбника.
— У нього були гроші? — знову запитав підосавул.
— Були, — сказав Нетудихата. — І не мала сума, у злотих. А про його зникнення мене повідомив курінний другого куреня.
— От-от, самі вбили, самі й повідомили, — вигукнув Яким. — Мить помовчавши, він провадив: — Розумієш, Мартине, існує якесь древнє пророцтво про наш край. До його збуття буцімто зосталося трохи більше півсотні років. Крові, крові проллється — і нашої, й чужої. Велика зміна потуг відбудеться. Той, хто тепер знесилений, з колін підведеться, сильніший заслабне, а той, про кого ледь чути, у силу вбереться. Спричинить же все те егрегор, що зріє над Січчю. Кубусь про те оповідав. Повторюю, що воно таке — не знаю, і кажу, що чув. До речі, на пам’ять мою можна покластися. Ага, на сторожі того егрегора нібито Оникій стоїть. Про те, що пророцтво збудеться, немає ні в кого сумніву. Річ тільки в тому, якими втратами для Кубусевої потуги.
— Ти кажеш про Кубусеву віру, церкву? — озвався підосавул.
— Ні. Це щось інше, яке проте на вірі тримається.
— Річ Посполита? — знову підосавул.
— Напевне те, що стоїть над Річчю Посполитою.
— Над нею тільки Бог, — сказав Нетудихата. — Як і над усім у цьому світі.
— Ні. Над нею сила небесна, князь... Ну, так казав курінний-чайковський. А вже над тим — Бог. Згідно пророцтва, князь той почне слабнути, а чи віддалятись, а відтак слабнутиме й потуга, а вже за тим — земне царство. Кубуся у Січ заслали ті, кого бентежить не так могуть війська козацького, як слава, яка про нього розходиться по всьому світу. Через те вони й напосілися звести Богдана, а поставити Буцматого, який ні сказати допуття незугарний, ні глуздом похвалитися. А по гетьману судитимуть і про військо. Чим недолугіший ватажок, тим менше шани для братчиків... Все, що я кажу мені щойно й на думку приходить. Раніше я такого не знав. Ну, тільки окремі уривки, слова, які від заколотників чув. А тепер вони в думки складаються, аж самому чудно...
— Коли ти зомлів і тебе корчі крутили, з тебе немов би щось вийшло, ну, привид якийсь, — сказав Нетудихата. — Ми з Семеном те бачили і самі від страху мало Богові душу не віддали. Ти ж, розклепивши очі, одразу ж запитав, де він — чайковський... Чи не він у тобі сидів і не дозволяв тобі бути тобою?
— Не знаю. Але саме він мене водив у їхній гурт — отих мерців. Усе було таким природним... Я й зараз переконаний, що вони живі, але перебувають в іншому світі.
Осавул потер носа, сказав:
— Так, тут, здається, пеклом запахло. Семене, а погукай-но попа.
Підосавул майнув з каюти і по миті повернувся зі священиком.
Вислухавши всіх трьох, піп закотив рясу і витяг з кишені червоних шароварів срібного хреста зі срібним же ланцюжком і повісив собі на шию. Тоді кивнув на підсвічник і зажадав, аби запалили...
— Авжеж, — мовив він, — схоже, тут побував нечистий. Збігай-но, Семене по мою торбу, там кадило...
Після короткої молитви, прочитаної грецькою мовою, священик ретельно обкурив кадилом кожного, тоді взяв підсвічник і кіптявою від полум’я вивів на одвірках хрестик.
— Очищені, — сказав, задмухуючи свічку.
— ...Очищені, то очищені, — озвався підосавул, проводжаючи поглядом священика, який піднімався на поміст. — Але ж заколотники не поховані належним чином. Якщо вони справді галдовики, то їх слід було спершу запечатати осиковими палями, а вже тоді засипати землею. А так вони не даватимуть спокою живим. Га, як ти міркуєш, Якиме?
— Авжеж, — сказав Яким. — Але з усіх їх справжні галдовики — Кубусь і чайковський другої чайки. Решта, хоч і наділені певними здібностями, проте навряд чи їх можна назвати галдовиками. До мене, а, може, й по мою грішну душу приходив чайковський, а не Кубусь і не хтось інший. Отже Кубуся поховали як слід, а чайковського Господь не приймає. Як довго душа його вештатиметься поміж живими — хтозна. Мать, ще не раз навідається до мене.
— Не навідається, якщо в церкві частіше буватимеш, — сказав Нетудихата, опустивши долу очі. — У воді труп, хай йому грець! У воді... — Він прибрав зі столу нагая й шаблю, натомість витяг каламар з пером та сувій паперу. — А тепер кажи, хто приходив до твоїх зверхників та Буцматого.
— Я знаю імена лише тих, з ким сам товаришував, — відказав Яким. — Це двоє з шостої чайки — Марко й Мусій, до речі, обидва руді. Ворогів гетьмана разом з ними на тому судні — десь з півдюжини. Так вони казали... З іншими чайками зв’язок тримали старшина, Буцматий, ті шестеро, що їх порубали твої люди, і той, що втік. Але я знаю напевне, що заколотників підтримували саме люди рудої масті. Всього ж нас, тих, довкола кого вони гуртувалися, було вісімнадцятеро. Хе-хе, якщо не рахувати собаки Буцматого.
— Якої собаки?
— Ну, сука чорна, що всюди за ним вешталася. Братчики жартували: Буцматий, мовляв, сам закон січовий порушив, взявши тварину жіночої статі в морський похід. Потайна потвора — бува, лежить собі, не звертає на тебе уваги, а тоді за чобота кусь... Давно б викинули за борт, але хазяїна остерігалися. До того ж від нею й користь яка-не-яка... Погоду вміє передбачати — братчики помітили, що вона виє на негоду, ну, на дощ або сніг.. Її привів хтось із козаків з походу на Крим. Але в Січі вона прив’язалася до Буцматого. Це, мабуть, єдина істота, до якої він був серцем повернений; називав її "моя красна!" Вчив по-нашому балакати.
— Це жарт? — усміхнувся підосавул.
— Абижто... Він, бувало, годинами просиджував з нею під вербою, розтуляв і закривав рота, вимовляючи прості слова, і те саме робив з її пащею. Один раз вона його навіть цапнула, але не сильно.
— Ну, і як, навчив? — знову підосавул з усміхом.
— Балакати не навчив. Казав, що тому завадила його власна шепелявість. Але мову нашу вона, схоже, розрізняє. Бувало, два білих, що з литвинів починали між собою по-своєму, так вона прямо кидалася на них.
Осавул якийсь час писав, а тоді відклав перо, підвів очі на Якима, сказав:
— Іди. Ти вільний.
Яким подивився здивовано і вдячно, по тому позадкував. Коли піднімався сходами, його ноги, здавалося, прилипали до дощок і він їх з силою відривав.
Озвався підосавул
— Ти й справді повірив йому, Мартине?
Замість відповіді Нетудихата розстібнув під шиєю гудзик і відкотив комір жупана. На шиї в нього темніли два продовгуваті синці.
— Це коли я тут відсипався після тієї ночі, — пояснив. — Мене душив чайковський другої чайки. Вірніше, те, що по ньому зосталося. І хоч боролися дві безтілесні сутності — його й моя — у сні, але синці на тілі, як бачиш, — справжні.
Раптом долинули тривожні голоси і враз судно зупинилося. Вибігши на поміст, осавул побачив, що очі козаків були прикуті до води з правого борту.
— Утік, — пояснили веслярі, які перестали гребти.
Минуло чимало часу, вже наблизилась друга чайка, а голова Якима так і не з’явилася на поверхні.
— Авжеж, утік, — стиха потвердив Нетудихата. — Від себе втік.
СИЛЬНІШЕ ЗА СТРАХ
На борту галери, крім команди військових матросів, перебувало ще півсотні яничарів для нового сінопського гарнізону. Усі, хто був на кораблі, тіснилися біля лівого борту, намагаючись не пропустити жодної деталі колофортечного простору, який ставав дедалі чіткішим. Скоро дві чорні плями на ньому перетворилися на згарища стапелів, на яких ще недавно стояли готові до спуску на воду галери.
— О, Аллах, високий, великий, за що такі випробування? — журився капітан галери, який стояв поруч з купцем Ібн Джафаром.
"Знав би ти, капудане, що коїться в моїй душі... — подумав купець. — Ти бідкаєшся про кораблі, які належали усьому царству, а я у відчаї, бо побачу скоро зруйнованим своє гніздо. Боже, хіба я лукавив з тобою? Хіба я дозволяв собі здирство чи несправедливість? Я мирив своїх жінок.