— Не збагну тільки, чого це випадок з останками косміянина, що зазнав аварії, покриває зловісна таємниця, а символ цієї істоти демонструється в музеї?
Антон Кузьмович мав рацію. Могло бути тільки два пояснення: перше — на шахті не лишилося комахолюдей і "блочок" нікому було вилучити; друге — його виставили навмисне. Щоб інформація про нього відклалася в свідомості людей. Чому саме на шахті, а не в центральному природничому музеї? А яка різниця? Факт такий вражаючий, що кола по воді підуть, де б він не знаходився. Мета демонстрації комахоморфного символа — привчити людей до думки, що в далеку минувшину на Землі мешкали істоти, схожі на комаху. Це потрібно для того, щоб коли з’являться ці істоти, їх приймали не як чужинців, а як братів по спільній колисці. А що знак "цвіркуна" виплавлено на камені в печері, має свідчити також, що вони покинули Землю не так уже й давно...
Ці мої міркування Михайлюк прокоментував так:
— Перша версія малоймовірна. Місце, де зазнав аварію прибулець, у них під наглядом. З часом там буде споруджено пам’ятник, — пожартував він, — а шахту називатимуть імені "Цвіркуна". Хе-хе... — Обличчя Михайлюка знову стало серйозним. — Що ж до другої версії... У ній є зерно. Якщо поставити тавро на крупі худоби, всі кинуться шукати, хто її власник. І рано чи пізно довідаються, що то злодієва мітка. Якщо ж тавро сховати десь під пахвою, а "вічну худобу" пастиме не одне покоління людей, то з часом неможливо буде довести, чиє тавро... Гадаю, в світі немало місць, де вибито зловісний знак "цвіркуна".
— Знати б усі ті місця... — зауважив я.
— Це нічого б нам не додало, — відказав колега. — Ну, хай цей знак вибито десь в Андах, Гімалаях чи Карпатах... І навіть не так важливо, щоб про них люди знали тепер. Головне, аби про них знали істоти з прикметами комах. А вже вони зуміють зосередити увагу людей на мітці тоді, коли в тому виникне потреба.
Михайлюк спинився між двох синіх полотнищ і задивився на клумби перед інститутом. По колу того живого острівця серед асфальту пломеніли яскраво-червоні флокси, а в центрі було щось синє-синє, схоже на волошки. Він довго не озивався. Тим часом мені подумалося, що нашу логічну споруду, при бажанні, можна легко завалити. Адже вона трималася лише на припущенні, що знак "цвіркуна" — це символ комахоморфної істоти. А головною підставою для такого припущення є те, що і косміянин, і "блочок" знайдено на тому самому місці. Правда, їх відділяє відстань у багато мільйонів років... Все це я виклав Михайлюкові.
— Повторюю: я бачив останки косміянина в академічному музеї, — сказав колега. — Те, що намальований вами коник є його схематичним зображенням — факт.
— Ви кажете, що зображення схоже на коника. Мені ж воно більше нагадує чорного цвіркуна... Де гарантія, що це не "портрет" цих комах?
— Саме в цьому й гарантія. У коника, як і в цвіркуна, суглоби на великих кінцівках згинаються назад. У істоти ж, яку я бачив в академічному музеї, ноги хоч і нагадували комашині, проте згинаються, як і в людини, колінами наперед. Це абсолютно точно. На вашому малюнку нижні кінцівки також мають коліна, схожі на людські. До того ж на вашому малюнку верхніх кінцівок дві. В той час, як у цвіркуна їх чотири. Отже, маємо зображення не комахи, а саме комахоморфної істоти. Якщо тільки в зображеному вами символі немає помилки.
— Це легко перевірити. Білокінь ще не встиг замінити ватман. Та якби й не було того малюнка на столі, я все одно не міг би помилитись. Події, що передували відвідинам шахтного музею, як і інформація з історії шахти, що я її отримав під час того відрядження, напружили мою свідомість до краю. Я пам’ятаю не тільки малюнок на блочку, а й глибокий паз в його торцях, як і те, що кути блочка заокруглені. Це тавро, — я ткнув пальцем в малюнок, — навічно вкарбувалося в пам’ять.
Михайлюк кинув погляд на мою голову, зауважив:
— Так, ви були тоді в жахливому стані. Вам слід було відпочити. А ви майнули у відрядження. До речі, готуючись до міністерської комісії, я занедбав польоти. Отже, приєднуєтесь ви чи ні, а в суботу я їду на Маринину гору.
Мені не хотілося засмучувати Михайлюка відмовою і я подумав, що краще змовчати. Натомість зауважив:
— Тепер, коли ми знаємо одного з авторів гіпермовної бесіди, не важко буде віднайти, хто другий.
Антон Кузьмович зрозумів мій маневр, подивився пильно і, як мені здалося, співчутливо.
— Гадаю, що так, — відказав рівним голосом, у якому проте вгадувалося розчарування. — Виявити другого буде простіше.
Я пішов від нього з гризотою в душі. Мені було соромно за свою, по суті, відмову супроводжувати його на Маринину гору. Втім, він не міг би закинути мені й боягузтво. Літати-бо на новому дельтаплані була його черга і мені особисто нічого не загрожувало. Насправді ж я не дав згоди супроводжувати Михайлюка з двох причин. По-перше, сподівався, що без мене він не поїде, отже, не ризикуватиме. По-друге, останній політ над "міражем" асоціювався в мені з чимось страхітливим, таким страхітливим, що навіть згадка про нього робила мене хворим. Це після того польоту мене почав переслідувати паскудний сон — голі молодики з кажанячими крилами в лелечому гнізді. Чи не щоночі я проходжу повз високу колону (чи просто товсту металеву трубу) і чую над головою дерев’яне (чого саме дерев’яне?) лопотіння їхніх перетинчастих крил, бачу симпатичні рум’яні лиця і рожеві сідниці й ноги, що звисають з колеса-гнізда... Після останнього польоту над цвинтарем я став зовсім іншим, ніби прожив кілька важких життів.
8
Синоптики обіцяли сонячний, безвітряний день. Але зранку стелився туман. Вночі він, мабуть, був густий, бо хідники, дерева, все довкруж було вогке, як після дощу. Михайлюк уже очікував на мене. Двері гаража було навстіж відчинено, сам він протирав віхтем лобове скло. Хоча в тому й не було потреби — машина, як завжди, поблискувала хромом і лаком.
— Бачили таке паскудство, — кивнув він на туман. — Правду кажуть, як бідному женитись... Втім, може, поки доїдемо, його не стане...
Я завважив, що обидва мішки з дельтапланами вже лежали на задньому сидінні. При цьому в душі моїй піднялося щось важке-важке...
Коли ми виїхали за ворота гаражного кооперативу, Михайлюк озвався:
— Вчора ж був на стадіоні...
Я здивувався: він ніколи не виявляв цікавості до футболу.
— ...Якийсь масовий психоз, — провадив він тим часом. — Це ж треба — стільки почуттів! І з якої нагоди?!
— Більше вам нічого було робити?
— Ну, сам я не пішов би, — відказав Михайлюк, — вмикаючи правий поворот і вирулюючи на трасу. — Ми там були з міністром.
"Он воно що..." — подумалось мені.
— Щоправда, на стадіон запросив не він, а я, пам’ятаючи його давнє захоплення футболом... Точніше, попрохав по телефону дістати квитки. Мовляв, без цього матчу мені життя не буде. Я колись вам казав, що ми з ним в одній групі навчались... Він також не забув моєї патологічної відрази до футболу. Але подиву не висловив. І, справді, роздобув два квитки — мені й собі. Хоч міг би запросити й в урядову ложу. Уже цей факт настроїв мене на відвертість. Міністр біснувався під час матчу не згірше останнього гультіпаки: вигукував образливі слова, свистів, махав руками. В короткі часи затишшя я підкинув йому кілька запитань, на які отримав точні відповіді. Ось вони: об’єкти, проти побудови яких він виступає, це боро-силікатні виробництва. І хоч виготовлятиметься там лише безневинний матеріал для спеціального скла, побічно на них проектуються установки для продукування елементу стратегічного призначення. Він не назвав той елемент, але сказав, що технологія його дуже шкідлива й ненадійна. До того ж чиясь лиха рука збирається спорудити їх у густо заселених районах. Як показала практика, стічні води вже діючих підприємств, попри замкнений їх цикл, проникають у водоносні горизонти і псують питну воду. Підприємства нанесені на карту так, щоб їхніми відходами охопити всю Україну. А відходи ті не просто шкідливі для здоров’я, а й спроможні порушувати генетичний код спадковості. Це відповідь на перше питання. Друге: ідея спорудження нових об’єктів іде з Центру. Але хто конкретно є її носієм — невідомо. Її — ідею — вже пропустили через планові органи, держбюджет... Під неї виділені величезні кошти. Вже навіть розподілена і включена до виробничих планів заводів боро-силікатна продукція підприємств, що їх тільки збираються будувати. Все зав’язано в тугий вузол. До того ж так вправно, що крім учених-винахідників тієї технології, нічий профіль навіть не проглядається. А мусить то бути профіль самого диявола. Третє: хто конкретно в Міністерстві геології виступає проти позиції міністра? Ніхто. Якраз навпаки — всі проти спорудження об’єктів... Ну, може, хоч одна людина за будівництво? Жодної. Всі проти, всі підтримують міністра... Та от дивина — міністерство ніхто не запитує про доцільність боро-силікатних виробництв, від нього лише вимагають геологічної експертизи місць, де їх буде зведено. До речі, документи на експертизу вже двічі їм повертали, як такі, що викликають сумнів.
Михайлюк замовк. Машина наближалась до міської розвилини, де обіч дороги стояла скляна вежа автоінспектора. Туман стелився прозорим шаром, не торкаючись вогкого асфальту. На трасі видимість була краща, ніж у місті. Проте Михайлюк вів машину зі швидкістю, менше дозволеної.
— А чим ви пояснили йому зацікавленість об’єктом? Та й свою поінформованість? — озвався я.
— А нічим. Міністр не поставив мені жодного запитання. Так, ніби я цікавився його старою болячкою — він одвіку хибував на нирки. І про це всі знали... Вже коли йшли зі стадіону, я очікував, що він ось-ось запитає, але так і не діждався. Насамкінець він сказав, правда, що знає про мій прозвучувач і що в міністерстві на нього покладають великі надії. Ото й усе. Попрощалися на зупинці тролейбуса.
— І це вас не дивує?
— Ще й як... Як і те, що відповіді на мої запитання були чіткими, немов би заздалегідь підготовленими. Враження таке, ніби він навмисне вибовкував інформацію. Дивився футбол, а в паузах ділився клопотом по роботі з колишнім однокашником. Не більше, не менше.
— А може, все й справді так було? — висловив я припущення.
— Е, ні, — заперечив Михайлюк.