І не дурак!
Ми потисли один одному руки, і я цілком наївно подумав: нарешті хоч з одним чоловіком у цьому величезному місті став на цаль ближчий. А наївно я думав тому, що з цим Колею у мене складуться трохи засвоє-рідні стосунки.
Телефона Степана Вітличного по 09 мені відразу ж сказали,— і я тримав клаптика паперу, на якому його записав, у нагрудній кишені — він мене грів. Принаймні, здорово було відчувати, що можеш зняти телефонну рурку й тобі відповість приязний голос. Але якийсь час робити це не зважувався.
Тим часом сталася ще одна невелика подія: на роботі до мене підійшов батьків приятель, інженер, люб'язно зі мною побалакав і запросив заходити1 до нього, бо розумів, що мені у незнайомому місці може бути незатишно. Говорив досить доброю українською мовою, і саме це спокусило мене згодитися. Пішли до нього разом після роботи, підійшли до найстандартнішого будинку з так званих "хрущовок", піднялися сходами з подряпаними стінами і найнеймовірнішою сумішшю кухонних запахів, а коли батьків знайомий, звався він Іван Маркіянович, відчинив власні, оббиті дермантином двері, з них полило духом смаженої картоплі з цибулею. До нас вийшла кругла, огрядна, добродушна жінка; Побачивши мене, очка її засяяли, а вуста чемно всміхнулися.
— О! — сказала вона.— Це хто такой красівий молодой человек?
Іван Маркіянович пояснив, але не українською, а чомусь російською мовою.
— О! — сказала жінка, і її очі ще більше засяяли.— Дєвочкі будуть ради познакоміться. Січас будем ужінать... Замічатільно!
— Січас предупрежу дєвочок,— сказав Іван Маркіянович і сховався за дверима, в які було вправлено гофроване скло.
— Подождітє мінуточку і раздівайтєся,— сказала жінка й сховалася за другими, такими ж дверима — саме звідти й долинав той запах картоплі з цибулею. Я опинився сам у тісному коридор ці, в якому стояла шафа на одежу, холодильник, підставка для взуття, прохід був вузенький, стеля низька, бо зменшена антресолями, тут-так и висіла зимова одежа, в основному жіноча, а на підлозі валялося пар з десять жіночого взуття, досить безладно розкиненого. Мені було незручно тут стовбичити, але й піти не випадало, і я терпляче чекав, вдихаючи харчові запахи, якими по вінця був наповнений цей коридо-рець. Зрештою, а минуло досить часу, вийшов Іван— Маркіянович.
— Вибач, що примусив чекати,— сказав він.— Тут У мене жіноче царство.
Усміхнувся трохи зніяковіло, а тоді додав:
— Потеревень трохи. з дівчатами, поки вечеря доспіє.
Дівчатка виявилися близнятами. Можливо, вони були й миловиді, але їхня абсолютна подібність убивала цю миловидість. Дивилися на мене цікавлющими очима, здається, були моїми ровесниками, всадили мене на стільця навпроти телевізора, котрий щось там показував, самі сіли на канапку й дружно схопили в руки в'язання. Розмова в нас текла абияк, вони щось запитували, а я відповідав — для них Житомир був щось ніби село, і вони туманно уявляли, де він розташований. Говорили, звісно, по-російському, я ж відповідав їм українською — можливо, тому вони й уявляли, що Житомир — село. Звали їх Люда і Ніна, але хто з них Люда, а хто Ніна розібрати було важко. При розмові вони в'язали й дивилися телевізора — отакі дві спадкоємиці Юлія Цезаря. Вряди-годи коментували те, що показували, а загалом піддали мене перехресному допитові, ніби слідчі, я ж при тому був ніби підсудний. Єдиною моєю розвагою було те, що я кидав очима на їхні абсолютно однакові оголені коліна, вони миттю цей мій позир фіксували й дружно натягували на ті коліна подоли спідничок очевидно, поки я стовбичив у їхньому коридорці, спішно перевдяглися. Блузки в них були відкриті, я переводив очі з колін на виріз, де проглядали западинки між грудьми, і дівчатка миттю починали поправляти верх блузок, затуляючи ті западинки. І тут я помітив між ними різницю: на лобі у ближчої до мене був шрамик. Мали вони й по родинці, але в одної на лівій, а в другої на правій щоці — той, що їх сотворював однаких у материній утробі, тут щось поплутав.
— Давайте, дівчатка, буду розрізняти, хто з вас Люда, а хто Ніна,— сказав я, бо мусив щось говорити.
— Ану! — дружно мовили вони і звели обличчя.
— Ви Ніна, а ви Люда! — показав я. Дівчата засміялися.
— Как раз наоборот,— мовили вони.
— Гаразд,— мовив я.— Ви Люда, а ви Ніна!
— І січас наоборот,— сказали дівчатка й захлинулися сміхом.
— Так не годиться,— сказав я.— От ви,— спитав я у тієї, що була ліворуч,— Ніна чи Люда?
— Ніна,— сказала дівчина.
— А ви Люда?
— Люда! — згодилася та.
— Ну, давайте так, я відвернуся, а ви поміняйтеся місцями, як хочете. І я вгадаю.
Відвернувся й почув, як вони, хихикаючи, міняються місцями.
— Можна,— сказали вони.
Я обернувся. Сиділи, як і раніше: Ніна — з лівого, а Люда — з правого боку.
— І січас наоборот,— дівчата залилися сміхом після мого гадання.
У цей час у дверях постала їхня мати з урочистою усмішкою на лиці.
— Пожалуста ужінать,— сказала вона.— Ви тут, віжу, не скучаїте! Оні в міня замі-чатільниє дєвочкі.
По тому ми сиділи за столом у другій мацюпунькій кімнатці, і вже господиня піддала мене докладному опитові, дівчатка ж велись наче ляльки, ледь-ледь копирсались у їжі, вряди-годи щось одна одній шепотіли й коротко сміялися, або ж казали щось таке, чого я не розумів, і значуще одна на одну позирали.
Тоді мати сказала їм:
— Дзєвочкі, ви же за столом!
І вони знову стали неживими ляльками. Іван Маркіянович мовчки і з апетитом їв, і я раптом відчув, що він страшенно самотній у своєму домі, що він тут ніхто, а все — оця жінка й дівчатка. Впереміж між опитом господиня похвалювала дочок, на що вони не реагували ніяк. І здалося, мене запрошено на аукціон, де продавалися ці дівчатка, але годі було зрозуміти, чи обоє разом, чи тільки котрась із них. Було сповіщено, що Ніна на годину старша Люди, але я вже знову забув, котра з них хто. А Іван Маркіянович мовчки їв, в той час коли вони всі троє ледве жували, а коли я мимоволі знову спинився поглядом на смужках їхніх грудей, вони вже й на те не реагували, правда, стріляли в мій бік очками. І мені раптом стало жаль цю родину: самотнього батька, і те, що тут розігрувався аукціон, а може, це мені так здавалося? Але в одному я не помилився: в кімнаті почувалася якась напруга — ми всі були неприродні, всі розділені, окрім дівчаток, бо вони, за проектом, мали бути однією людиною, а вийшло із них дві. Я чемно відповів на всі запитання господині, і за столом зависла тиша. Зрештою, ми випили компот і дівчатка встали.
— Пошлі смотреть тєлік,— сказали вони й пішли у свою кімнату — і зі спини абсолютно однакові, в однаковій одежі і з однаковими зачісками. Одне мене зацікавило в цьому домі: книжкова шафа, ущерть забита книжками. Йдучи повз неї, я побачив там книжки й українські — очевидно, господар недаремне так правильно міг говорити українською, це без сумніву були книжки його.
Дівчатка знову дружно всілися на канапку, оголивши однакові круглі колінця, а коли я спиняв на них очі, хапалися руками за по-долики й смикали за них, а я по-дурному подумав, що коли прийде в цей дім чоловік однієї з дівчат, то йому буде важко їх розрізнити, а може, вони й не захочуть, щоб він їх розрізняв і дружно мінятимуться місцями біля того чоловіка, а той до кінця життя не довідається про те при умові, коли друга не вийде заміж,— весело йому буде з того чи сумно?
Чому я згадую цей епізод? Звісно, не тому, що хочу із тих простих і добрих людей посміятися, тобто оповісти якусь "хохму", а тому, що, зайшовши у той дім, я не просто відвідав малознайомих мені людей, а в дивовижний спосіб увійшов у власне майбутнє. Згодом мені дісталася десь якраз така квартира, як ця, в яку ступив; моя дружина із тоненької стрункої дівчинки (зайве казати, що це була не одна із цих близнят) перетворилася, народивши мені двійнят-дівчаток, у кругленьку, огрядненьку господиню; у мене в квартирі був подібний лад чи нелад, жінка моя тільки на початку намагалася говорити зі мною українською, а потім це легковажно покинула; своїх дочок я назвав не Ніна і Люда, а Лєна і Таня, і вони виросли в точнісінько таких самих дівчаток, як Ніна і Люда, по-українському не говорили навіть зі мною; одне тільки в мене було інакше: не одну книжкову шафу я мав, а стінку, та й антресолі мої були забиті книжками. Та я ніколи не приводив у свій дім юнаків, щоб познайомити їх із дочками — хай беруть собі цей клопіт на плечі самі. Отже, я потрапив у цілком стандартну родину, витворену суспільними обставинами свого часу, і тоді, в юності, то було ніби попередження мені долі моєї, якого я, може, і не збагнув. Злякався того попередження, але у свій спосіб: до дівчаток не виявив хлоп'ячого інтересу, як і бажання залишитися в тому домі. Тоді мені здавалося, що я тікаю від стандартності, ще шукав чогось особливішого, але й не підозрював про помсту собі отієї жорстокої жартівниці-Долі, котра веде нас світом, смикаючи за поворози, як ляльку в ляльковому театрі. Але вона була й мудра, та моя Доля, вона ж мене попередила, увівши мене в майбутнє моє; і то, мабуть, тільки моя вина, що тим попередженням знехтував. З другого боку, це питання: чи сталося б у мене інакше, коли б я того попередження не зневажив? Чи ми будуємо життя своє, чи нам його будують? Не я і не Іван Маркіянович, двійник мій, поселили себе у ту "хрущовку", а нас у неї; не я вигадав закон стандартизації світу й людей, а світ, у який пущено нас жити. Чи не читав я своїм дівчаткам чудових, ще й українською мовою, книжок, чи не хотів я виховати з них homo sapiens, яким і себе вважав, але на їхні ніжні душі чигали дияволи: диявол — дитячий садок, диявол — школа, диявол — вулиця, диявол — держава, яка ідею стандартизації вивела в абсолют. Отож, щоб залишитись у цих умовах homo sapiens, треба було ставати або борцем, або відллюдником і своїх дітей та жінку, істот без особливої суспільної опірності, зачинити в якийсь бункер, відгородивши їх від світу, адже жіноцтво — ніжні істоти і стандартизації улягають легше й охочіше за природою своєю. Тому я не осуджую ні Івана Маркіяновича, ні його дружину, ні його дочок, ні. своє жіноцтво, я тільки жалію їх, як, зрештою, і себе, бо і я виявився перед тотальною стандартизацією безсилий.