Три листки за вікном

Валерій Шевчук

Сторінка 33 з 123

Та й постать серед піль могла бути породженням моєї уяви, адже і я міг блукати серед тої рудавої, пригаслої синяви. Мене невимовне вабили оті поля, бо сам я був серед цих людей найнеспокійніший. Єдиний на тисячу тих, у кого загус в очах сірий спокій, — боявся, що настане момент, і це прийде й до мене. Тоді і зі мною станеться те, що з дяком Стефаном Савичем — кожну вільну хвилину він дрімає. Поки що він любить В'юцку Безкровну, і, можливо, це єдина пристрасть, що його гріє. Та жінка не може нікого по-справжньому любити, адже вона — земля. Бере і віддає, все інше для неї — тлінь та порох.

Я спинив коня й звівся на стременах. Людина серед поля й досі йшла. Непевною ходою, похитуючись, наче п'яна, а може, й була-таки п'яна. Здавалося, чим довше йде, тим глибше заходить у землю, немов спускається в пологий байрак.

— Що там, пане канцеляристе, побачили? — спитав дяк з-за моєї спини.

Я мовчки показав пугою в той напрямок. Людина й справді зникала в землі, начебто та з'їдала її. "Он вона, розгадка, — мимовільно подумалося мені, — он він — правдешній кінець цієї історії!"

Ми стояли й мовчки дивилися. Людина йшла вже по груди в землі, бредучи через неї, як через воду. Не виказувала ані неспокою, ані тривоги. Йшла покірно й спокійно, бо навколо не чулося ані звуку. Ішла й поринала в землю, яка неквапливо й безпристрасно її покривала.

Мені здалося, що в останній момент почується крик. Розпачливий крик-прохання, крик-скарга і крик-печаль. Але нічого цього не сталося. Сірий спокій, певне, має свої закони — людина лишалася незворушна. Видно було тільки її голову, яка рухалася посмикуючись, немов пливла між рудувато-синіх застиглих хвиль.

ВІРШІ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА, ВИПИСАНІ З ЙОГО "КНИЖИЦІ"

ПІСНЯ СВІТОВА

Веселися, ясний цвіте, день у дзвони дзвонить,

Юж ця жінка-чарівниця так мене полонить.

Цівки злотні, цівки злотні дощ із хмар пускає,

Краплі б'ються і сміються — жінка не чекає,

А лиш манить, тяжко манить, вже душа дощ сипле —

Мої сльози непролийні, — серце туга щипле.

Он як тяжко світло зріти, що з очей спадає,

Як те личко чарівниче в сутіні палає.

Любо, любо, квітко цвітна, несмертельна згубо,

Юж не знаю, де подітись, — занедбала люба.

Бачить бог моє страждання, бачить — не збавляє,

А у мене в серці чорна квітка виростає.

* * *

Спів тихий чую, птиця десь там піє,

А в мене серце б'ється, тужно мліє.

Тепер я бачу: день і ніч влилися,

В коханні чи у герці ізплелися!

Етер тепліє, нива червоніє,

В рудавім пилі стежка даленіє.

Приходить туга в душу і гнітить,

Спинити хочу цю біжущу мить.

Аж ні! Безсилля серце мені млоїть,

Невгадна думка мозок непокоїть:

Нема у світі забічі-притулку,

Без свого дому серцю завше мулко.

Спів чую тихий, чарівниче грання,

Приходить знову ще одне світання,

А я у поле йду незвідь-чого,

Шукати щастя, розвіту свого.

Вітаю день я теплий, променистий,

Що світлих рос одяг тремке намисто.

"Ізгинь, печале!" — шепчу сам до себе,

А туга в серці, наче чорний лебідь.

Чи перебуду й чи прийду колись ще

До обрію, ідо сонцем ясно блище?

ПІСНЯ СВІТОВА

Сіро навкіл, хоч у барви світ увесь вдягнувся,

Хоч розбризкує він соком, наче лук напнувся,

І стріла ось-ось помчиться в простір миготливий,

В небо вдарить і розколе, кров проллє на ниви.

І в червоному тумані раптом зрине цокіт,

Кінь іржисто засміється, кінь вогненноокий,

Кінь помчить в рудавій хмарі, поламавши путо,

Кінь вогнистий і шалений — полетить розкуто.

Ще хвилина невелика. Що ся воно діє?

Що це сталося у миті? Кінь чомусь шаліє!

Криком трусить, грива має, полум'я вергає,

Землю топче, розбиває, скоку добавляє.

Не торкається дороги: тінь злетіла біла —

Розгорнулися по небу велетенські крила.

Я біжу відтак по грудді, червонястім грудді,

Роздимаю, роздираю криком собі груди.

Почекай-но, коню віщий, дай на себе сісти,

Бо земля мене вже хоче проковтнути, з'їсти!

О, ковтає! Постривайте! Я загруз по ноги,

Вже не маю чим дихнути, вже нема нічого!

Почекай-но, коню віщий, занеси швидкіше

В те червонеє безмежжя, у криницю виші.

Дай напитися із неї, не доводь пропасти,

У вогненно-синю пащу не давай упасти!

Кінь шаліє, хмари топче, іскри — як пороша,

Я, в землі по пах, волаю і молюся-прошу:

Дай води своєї, коню, хоч одну краплину

З-під свого копита, коню, бо навік загину!

Крапля крапле, синя крапля, світоньку широкий!

Але що це? То сльозина впала з мого ока.

РОЗДІЛ II

Петро утеклий перший

1

Рудівська історія, здається, не мала б продовження і залишилася б назавжди нерозгадана, коли б не заїхав до нас лохвицький сотник Гамалія. Саме він і розповів про Петра Запаренка, жителя міста Лохвиці, і про Оришку, дочку козака Костя Греся.

— Чи не той це Петро, що знайшли у вас його вбитим? — спитав сотник і описав Запаренка.

Той теж був русявий і мав таку ж одежу, що й убитий, але скільки їх, русявих, ходить по нашій землі? Скільки їх, однаково одягнених, подумалося мені, адже люди завжди і скрізь намагаються одягатися подібно один до одного.

Я вислухав розповідь сотника Гамалії й дещо розпитався. Ввечері я знову про те думав; здалося мені, що той убитий Петро й Петро Запаренко таки міг бути один і той же. Вже покоїться він у землі, і та смокче його і з'їда; сам він ніколи нікому не оповість своєї історії. Думав про те з притамованим, не зовсім збагненним смутком. Попри все те, що відбулось у Рудівці, весь час тривожило мене. Часом згадував і дивну жінку В'юцку Безкровну, і те, що саме вона могла знати в цій історії більше. Але, здається, нікому вже не потрібно такого більшого знаття: справу записано в міські книги, і тільки хтось із писарів, стираючи порох, може її прочитати. Таким писарем є і я, отож і думаю часто над речами занехаяними.

У ту ніч, коли ходив я неспокійно по своїй хаті й думав про нерозгадане вбивство, гуляв надворі великий вітер. Весь дім, у якому я мешкав, було заповнено густим тривожним шелестом та шумом. Я перечитав уголос вірші рудівського дяка, але сьогодні це не принесло мені полегші. Через те сів до столу й почав писати вірші власні.

Писав про море, між велетенських хвиль якого борсається човен. У тому човні був я, море — то життя наше, і не знаємо, що пошле нам завтрашній день. Але я не дописав тих віршів: забракло слів. Окрім того, щось подібне завіршував був знаменитий Стефан Яворський у "Арктосі вибраних планет", він порівнював із човном нашу землю й могилянську школу, — колись ці вірші мене вражали. Зараз же непоясниме хвилювання і знесила бентежили мене. Відчував, що все повітря в моєму покої повне грозового неспокою, що воно тремке й колюче на дотик, — щось мене таки в цій ночі турбувало. Може, тому підійшов до вікна. Надворі було місячно, але вітер гнав по небі розкошлані хмари. Гойдав деревами, які тривожно шуміли, і я раптом здригнувся, вдивляючись у синій морок. Там, глибоко, на самому краю його, привиділася мені самотня хатка, біля якої побачив білу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наблизив його до себе силою уяви, і він таки відірвався від землі. Плив і плив за разючою невідхильністю, і я аж губу закусив: таку картину вже бачив, коли ночував у В'юцки. Переді мною стояло обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його були заплющені, а над бровами та біля волосся запеклися рани…

Я лежав на ліжку, міцно стуливши повіки, і слухав густий шум за вікном. Думав, що існування моє можна уподібнити до прив'язаного біля берега човна. Вітрові хвилі проходять угорі, хитають корони верб, а я тільки до того прислухаюся. Перед очима в мене пливла червонувато-синя мла, порізана струмками химерно погнутих ліній. Я лежав і викликав на те тло тіні, які хотів уявити живими людьми. З'єднував у своїй уяві Петра убитого і Петра Запаренка: мені таки хотілося розв'язати цей вузол.

2

І шум дерев почав перетворюватись у шелест трави, що росла обабіч дороги, якою ішов Петро Запаренко, ішов він у тому ритмі, що його витворював вітер, котрий наносив і гнав шелестливі хвилі. Небо над головою було кришталево чисте, й тремтіло, палало в ньому щедре сонце. Від того ширшали обрії, і око бачило так далеко, як рідко коли: проступали в далині невидні звичайно гаї і хиталось у невиміряній глибині, начебто підняте над травою, голубе око озерця. Петро йшов до Лохвиці із сусіднього села, де гостював у дядька; вряди-годи він спинявся, й пританцьовував, і пив очима голубий світ, засвічуючись і сам, — цей світ дивно його наповнював. Все видавалося щедре й гарне, навіть Оришка, яку він побачив здалеку, негарна, качкувата дівка з широким лицем, але чорними й великими очима. Вона з'явилась із бічної стежки, на яку збирався звернути, і він спинився, дивлячись, як трусить вона тілом. На руці в неї висів кошик, і коли Оришка стала супроти Петра Запаренка, блиснула чорним оком і засміялася.

— Десь чи не мене надчікував, що сюди заблукав?

— Куди йдеш, Оришко? — спитав він, загороджуючи їй дорогу.

— По ягоди в ліс, — сказала Оришка, — може, проведеш?

— Хіба не маю кого проводити? — спитав із викликом.

— Це ти про Настю? — усміхнулася Оришка. — Настя тебе не любить.

— А ти любиш?

— Я люблю.

Вік засміявся так собі, просто й грайливо, бо був легко захмелений і налитий сонцем.

— Боюся тебе, Оришко, — сказав із сміхом. — Маєш відьомські очі…

— А ти не бійся, — сказала вона, граючи тими очима.

— Боюся, що в лісі ти мені чаклунського зілля даси, — сказав, блиснувши зубами. — Ану, давай гляну, чи не сховала його в пазусі.

— То проведеш мене чи ні? — спитала Оришка. Але він був уже тверезий. Острах раптом пройшов по ньому і стис серце.

— Йди своєю дорогою, Оришко, — сказав тихо, сходячи зі стежки.

— Чого це так раптом? То заступаєш дорогу, а то сходиш!

— З гостини я, Оришко, хіба не бачиш? Тоді підійшла вона до нього впритул і раптом обхопила за шию. Здалося Петрові, що він задихається.

— Пусти, Оришко! — смикнувся він.

— Мій будеш! — сказала вона несамовито і раптом розтисла обійми. Він, поточившись, упав на дорогу. Схопивсь і замахнувся на дівку, але проти нього сміливо світилися палахкі, насмішкуваті очі, і він опустив підняту руку.

— Не в'язни, Оришко, — сказав задихане. — Чуєш?

— Мій будеш! — сказала урочисто Оришка й усміхнулася краєм рота.

— Хіба рак свисне, — сказав він і спробував пройти гордо повз дівчину.

30 31 32 33 34 35 36