Різко і категорично. Мовляв, маєте вищу освіту — і досить.
Спочатку Андрій не хотів вірити цьому. Ще сподівався, що сталося якесь прикре непорозуміння. Він зателефонував на факультет, він намагався пояснити тому відповідальному товаришеві, який підняв трубку, в якому він стані, що йдеться не про колекціонування дипломів, а що пробує свої сили в літературі. Проте, у відповідь почув таке, що й досі, тільки-но пригадує ці до вбивчого цинічні слова, душа розвивається: "Що? Пишете?! Ну й пишіть собі. Але один Островський у нас уже був. А другого нам не треба".
Розмовляти далі з тією людиною він, ясна річ, не став. Скаржитися на неї — теж. Гордість не дозволила. Але й досі, через багато років після тієї розмови, уже й по тому, як став автором чотирьох книжок та членом Спілки письменників, простити тій людині не може. Образа? Так. Але не тому, що відмовили в прийомі на факультет. Відмовили то відмовили. Може, з державної точки зору воно й правильно: є один диплом — і годі.
Але ж він розумів, що не про державні інтереси пеклися люди, які вирішували його долю, а про черствий спокій своєї душі. Знали, скільки клопоту буде з таким абітурієнтом. Але і це він міг зрозуміти й пробачити. Не міг простити самої фрази, самого способу мислення: "Один Островський у нас уже був. А другого нам не треба". У "них", бачите, Островський уже був? "їм", бачите, другого Островського не треба!
А чому не треба? Невже суспільству не потрібно, щоб такі, як він, прикуті до ліжка, могли повертатися до повноцінного життя, знаходили можливість спілкуватися зі своїм поколінням, своїм часом? Неправда, у людей, які мислять таким чином, ніколи не було Островського. Він ніколи не належав і не може належати таким людям!
4
За іронією долі (а може, й не іронія це, а якась незбагненна віптість буття) будинок, в якому живе Андрій Шишкін, знаходиться на околиці міста, край поля, за яким розташований велетенський аеропорт. Кожні кілька хвилин з нього злітають, або заходять на посадку, пасажирські лайнери, і траси їхні пролягають майже понад дахом його будинку, а здається — через саме серце, здається, пронизують його душу. І хоча літаки цивільні і ні в яке порівняння з його винищувачем вони не йдуть, але все ж таки навіть зараз, розмовляючи зі мною, він раптом завмирає і напружено дослуховується до ревища турбін. Він не може підійти до вікна, не може глянути вслід літакові, і все ж таки поводить головою, думкою проводжаючи його.
Та ось звук літака розчинився у високості неба, й Андрій знову переводить погляд з вікна на стоси паперу.
— Рукопис? — обережно підступаюся до найпотаємнішого, що тільки може бути у митця.
— Так, — стиха каже він, і відчуваю, що зараз йому дуже не хотілося б говорити про те, що лише виношується у душі, лише народжується. Є в цьому замовчуванні митцями своїх планів якась забобонність, є!
— Про пілотів?
Повагавшись якусь мить, Андрій раптом загадково всміхається:
— Ви знаєте, цього разу — ні. Уже давно збираю матеріал про бої на перевалах Північного Кавказу. Письменники чомусь торкаються цього періоду надзвичайно рідко. Хоча подвиги там здійснювалися такі, що вони варті епопеї.
А десь через місяць після тієї розмови, вже готуючи фрагмент повісті "Перевали" до публікації в обласній газеті, я мав змогу познайомитися з усім твором, і він приємно вразив мене.
До честі Андрія Шишкіна, він зумів розкрити сходження на ці "перевали" досить правдиво, талановито, уникаючи зайвих декларацій та словесної пудри. Ясна річ, повість ще читатимуть видавці, ще будуть доробки, правки, шліфування окремих епізодів. Одначе живе Андрій ПІишкін, мабуть же, не очікуванням висновку видавців. А чим саме? Про що буде твір, перші сторінки якого з'являться ще, можливо, до кінця цього року?
Про це я і запитав Андрія Шишкіна невдовзі по тому, як у "Комсомольской правде" з'явилося повідомлення про присудження йому премії імені Миколи Островського.
— Так, задум нової повісті вже існує, — відповів Андрій. — Поки що рано говорити про якісь певні сюжетні лінії, про характери героїв — вони визначаться згодом, в процесі роботи над твором. А суть задуму така. Я уважно стежу за тим, як у країні триває перебудова економіки, психології, світосприймання людей. Ось про цю перебудову, про те, як вона відбивається на поглядах і справах молоді, я і хочу розповісти. Хоча, чесно кажучи, ще й досі перебуваю під враженнями від архівних документів, спогадів ветеранів, газетних публікацій, з якими знайомився, працюючи над "Перевалами". Та й сам я ще весь там, на перевалі, в одному окопів, зі своїми героями, в тяжкій, але надійній обороні.
Проте все це вже в минулому. А зараз ми помовчали. Провели мисленими зорами черговий літак і почали прощатися. Вже йдучи з робочого кабінету Андрія, я помічаю, як він намагається присунути неслухняними руками збірку своїх повістей. І знаю, чому він робить це. Щоразу, коли надходить хвиля зневіри, коли попереду чекає кілька годин виснажливої боротьби з друкарською машинкою, він присуває до себе це "маленьке повне зібрання" і якийсь час гортає його сторінки, вчитуючись у рядки свого "Подолання". І робить це, щоразу переконуючи себе: "Те, що ти написав ці чотири повісті, теж здається неймовірним. Але ж ти все ж таки написав їх! Зумів! Ось вони! Ось !.. А тепер що, відступати?!"
...А потім Андрій ПІишкін працює. Довго, вперто, до знемоги. Вбачаючи в цьому і найвищий прояв самоутвердження, і найвищий ступінь подолання[26].
РІКА ВСЕЛЮДСЬКОЇ САМОТНОСТІ
Валерій Виходцев належить до тих обдарованих поетів, які, хоча й не позначили свій творчий шлях збірками віршів, проте впродовж десятиліть працюють у літературі, витворюючи власний мистецький світ та висвячуючи навколо себе оту культурно-мистецьку ауру, котра доводить, що бути "поетом з провінції" зовсім не означає: бути поетом провінційним. Походить він з Надбужжя, з Савранщини — отого дивовижного за своєю красою куточка Південного Поділля, який так здатен розбурхувати найпоміркованішу фантазію, що навіть людина, далека від творчих поривань, починає відчувати в собі художника, поета, різьбяра. А ще ж треба зважити, що більша частина зрілого життя Валерія Виходцева минула на Дунаї, в старовинному українському містечку Кілії, де кожен пагорок, кожен камінь церковних стін пройнятий гордим духом войовничих русичів та окроплений кров'ю волелюбного козацтва...
...Стара дзвіниця плаче у тумані,
Стара дзвіниця серед Кілії... Її долали в підступі й обмані Віками і чужинці, і свої...
Я не випадково зупиняюся на географії буття автора цієї книжки. Валерій Виходцев якраз із тих митців, які ніколи по прагнули існувати в модерністських химеріях власних фантазій, завжди віддаючи перевагу таємничому всесвітові ріки свого дитинства, легендам батьківських тополь край обійстя; і до яких руїни давньої козацької церкви посеред напівзабутого провінційного містечка промовляють з більшим натхненням, ніж полиці наймудріших академічних видань чи фоліанти пожовклих літописів.
Як поет, він увесь заглиблений у спогади, притчі, у фольклорну заромантизованість козацької пісні, в оту відстороненість від велелюддя, котра ріку його творчості, як і омріяну ріку дитинства, перетворює на ріку вселюдської самотності.
Ні, талант Валерія Виходцева, мабуть-таки, не належить до отих буревійних сил, що, замолоду вриваючись у відрегламентований метрами простір мистецького поля, примушує ламати звичні уявлення й усталені критерії мистецького пізнання. Голос його від природи
своєї негучний, і таки справді звернений до внутрішнього світу самого поета. Може, тому Валерій ніколи й не поспішав з публікацією творів, що висвячення "вірша в собі і для себе" завжди було для нього явищем самодостатнім. І лише час від часу поривався він зі своїми поезіями до читача то з колективних збірок "Горизонт", "Утренние поезда", "Дунайська хвиля", "Боян. Поезія'96", то зі сторінок журналів та шпальт обласних періодичних видань. Зате кожна така поява знову й знову засвідчувала, що перед нами справжній поет — зі своїм образним світовідчуттям, своєю нелегкою життєвою і творчою долею, своїм національним і мистецьким корінням, а ще — пророчим покликанням решту життя свого пройти цим непізнаним світом — поетом не від світу цього.
Так вже склалося, що мені довелося не просто знайомитися майже з кожним написаним В. Виходцевим рядком, але й, виносячи ще юнацькі віршовані вправи на сторінки обласної молодіжної газети, виявлятися причетним до становлення його як творчої особистості. Тож тепер, перечитуючи рукопис майбутньої книжки, ловлю себе на думці, що автор його так і не спромігся (або й не прагнув) професійно олітературити свої творіння. І що вірші, написані вже зовсім недавно, здавалося б, з висоти багаторічного досвіду, по суті залишаються такими ж фольклористично незайманими і такими ж щирими в наївноселянському відтворенні навколишнього світу, як і ті, що написані в юності. Але хто зна, чи варто дорікати за це поетові. Бо хіба ж не в тому вартість його поезій, що вони є... такими, якими є, а не такими, якими поет — і ми, читачі, пересичені шедеврами та оригіналіями, — воліли б бачити.
Іскрять краплини на калині, Підбилось сонце з-за горба. А попід вербами в долині Розквітло полум'я кульбаб. І хтось над ним вже руки гріє. Чия то стомлена душа? То, певне, Мавка тихо мріє, Чекає свого Лукаша.
Валерій Виходцев володіє здатністю притягувати до своєї творчої орбіти кожного, хто спроможний розгледіти в ньому споріднену душу. Вже багато років він очолює Кілійське районне літературне об'єднання "Дунайська хвиля", яке стало впливовим осередком української культури в цьому Придунайському краї, а відтак — високим зібранням митців, шанувальників мистецтва та місцевої інтелігенції. І хочеться сподіватись, що поява першої книжки їх кумира виявиться для всіх них, усього початкуючо-літературного бомонду України ще одним джерельним свідченням того, що, зрештою, талант — незалежно від того, по яких би провінціях він не нуртував, — явище невмируще[27].
ТАЛАНТОМ ЗРОДЖЕНЕ СЛОВО
Існують поети, вірші яких не є плодом суто творчих шукань, а стають природним виявом болісного пізнання ними таємниць людського буття, історичної долі свого народу, складних соціально-політичних колізій, що визначають стан і статус їхньої держави.