Бо якщо вона здетонує разом з усіма моїми реакторами, то рознесе півміста, ні — весь Всесвіт, принаймні мій особистий. Я мав вивчити ситуацію, як це робив завжди на війні, коли потрапляв у якусь халепу. По-перше, треба встановити, до якого виду належить цей вибуховий пристрій, хто виробник, ну, і таке інше. Затим — чи не з'єднується вона розтяжкою з іншими смертоносними сюрпризами. Погляд обережно, міліметр за міліметром, став обстежувати простір навколо того об'єкта... Він таки має продовження: зап'ястя, згин ліктя із тоненькою синьою жилкою, плече, довга біла шия, чорне із синім відтінком крило волосся, що затуляє пів-обличчя, а нижче. я з усіх сил намагався не дивитись у те місце, де напинали тонку білу кофтину готові до старту балістичні ракети грудей. Передчуття мене не підвело: переді мною ціле мереживо підступних, просто вбивчих пасток, сплетених якимсь дуже спритним і талановитим сапером. Взагалі-то я трохи знаюся на мінах, але для того, аби знешкодити таку складну систему, потрібен фахівець із кваліфікацією мого друга, сержанта Гриші Дудки, котрий міг проводити розмінування із заплющеними очима. Але Гриші не було поруч, десь теж вештається містом з іншими моїми друзяками, а тому треба було вибиратися з цієї придибенції самотужки. Ось зараз візьму і вийду на наступній зупинці. Треба тільки відірвати руку від поручня, а очі дістати з русла білої ріки, яка звивалася прямо у мене перед очима. Спробував розімкнути пальці — не розмикаються, навпаки, міліметр за міліметром опускаються до її пальчиків, а ота її синя хвилька трохи вище ліктя ніби накинула на мої очі ласо і щосили тягнула їх до себе. Вагон хитнуло, і сталася катастрофа: мої губи впали в ту ріку, зачерпнувши з неї води — солонуватої, ніби морської, і водночас солодкої, як материнське молоко. Щось подібне сталось і на іншій ділянці фронту — на поручні, де моя порепана клешня накрила своїм вогнем її кулачок. Я заплющив від жаху очі. Варіантів розвитку подій було кілька: вона гнівно вирве руку, презирливо фиркне у мій бік, скаже: "Що це ви собі дозволяєте?", дасть ляпаса. Ні, вона на кілька градусів розвернулася, загрозливо наставивши у мій бік свої ракети, повільно розсунулися сині крила її волосся, ніби штори на сцені, і я побачив дві чорні оливки її очей, які намагалися блищати насмішкувато і зверхньо, натомість сяяли схвильовано і тривожно.
Поїзд зупинився. Вона рушила у бік виходу. Це, мабуть, була її станція. Біля дверей озирнулася. Її оливки запитали: "Ти ідеш? Довго ще чекати?" "Ну, звісно, йду", — відповів я загіпнотизованим поглядом і рвонув услід за нею, ризикуючи бути за— тиснутим дверима. Вона взяла мене під руку. Яка це приємна і ніжна процедура! Як багато вона значить для хлопця! Це ніби новий етап чоловічого самоствердження. Можете уявити, що коїлося з моїми вулканами? Йшов, як зомбі, як наркоман, зрештою, як теля на забій. Але мені було байдуже. Я готовий був іти за нею хоч на край світу. Якийсь будинок, ліфт. Я накинувся на неї з грізним риком, ніби вовчисько на лань. А може, це вона на мене? Може, це я сіренький козлик, а вона тигриця? Але яким ніжним і приємним було це взаємне поглинання! Її вуста робили з моїми щось неймовірне, сплівши з них вісімку, її ракети проштрикували мене наскрізь, намагаючись винести у відкритий космос, але заштовхнули у якісь двері, потім у доволі велику спальню, затим кинули на широке ліжко. Її ноги були такими ж молочно-білими ріками, як і руки, тільки набагато сильнішими і стрімкішими. Їх треба було пити, і я їх пив, а вони своїми ніжними хвилями накривали мене з головою. Потім стартували обидві її ракети і поцілили своїми вишневими боєголовками прямісінько мені губи, вони, виявляється, були дуже точними, самонавідними. А потім... Мені здалося, що я упав на самісіньке дно цієї ріки, назву якої не міг згадати в цю мить. Амазонка чи Ніагара? Я не дихав. Адже під водою не дихають, хіба не так? Чомусь згадалася та мить, коли конав, стікаючи кров'ю, на ромашковому полі. Тоді теж було так само хороше. Таку п'янку легкість відчував у грудях, ніби туди влилося море вина. Виходить, кохання і смерть — одного й того ж високого походження? А може, навіть рідні сестри? Перше приводить людину в життя, а інша проводжає.
— Сергій, — нарешті представився я, коли ми упали, знесилені, на ліжко.
— Дарина, — видихнула вона.
Ми засміялися. Все було, як в анекдоті: спочатку секс, а потім знайомство. Але хіба можна назвати те, що сталося з нами, цим брудним іншомовним словом? Це був вибух реактора, прорив дамби, повінь гірської річки, зрештою, соло гітари Джімі Хендрікса з королівським оркестром. Нам не хотілося ні їсти, ні пити, а лише дивитися одне на одного. Щось вона шукала на дні моїх сірих очей, а я намагався пробити поглядом моторошну темінь її оливок. Наші серця збирали необхідну інформацію, для того щоб винести вердикт: кохати чи забути.
ранці вона поїхала до шпиталю, де працювала —|j лікарем. А я, немов сновида, намотував кола навкруг її будинку, не маючи сили розірвати силу його тяжіння. Не вабила мене краса бабиного літа — червоні кетяги горобини, золоті відбитки кленового листя в теплих вересневих калюжах, лагідний усміх втомленого сонця крізь напівголі віти дерев. Усе це, навпаки, навіювало на мене сум і тривогу. Звідки ця мара упала на мене, навіщо? Їхав до однієї, а приїхав до іншої. Таке буває — налетів вихор, наробив шкоди і помчав собі далі. Почуття до отієї, першої, серце випихало за свої межі з кожним своїм стисканням, немов щось зайве, непотрібне і навіть шкідливе. "Зачекай, — говорив я йому розгублено, — що ти робиш, ти не можеш чинити так жорстоко". Та воно все одно вперто робило свою справу. Але ж у мене ще є воля, здоровий глузд, зрештою, побачимо, хто кого.
Я намагався розкласти на атоми почуття, яке переповнювало мене в цю мить, дослідив його походження аж від поручня в метро до ліжка. Було ясно, що воно мене захопило зненацька, так, як на війні беруть "язика", котрий заснув на посту чи ловив гав у бойовій охороні. Але як я міг отак підставитися? Прокручував плівку назад, ще, іще раз. А може, треба крутити не на кілька годин назад, а на кілька місяців, коли вловив фальшиву нотку в голосі своєї Альони?
Як музикант, я був дуже чутливий до таких речей, фальш мене дратувала, тож завжди намагався втекти від неї, викреслити її зі свого життя. А може, здалося? Усі в нашому містечку казали: "Яка пара!". "Я і Сара — кльова пара..." — згадалися слова веселої популярної пісеньки. Щоправда, іноді штрикала в серце ще одна шпилька — наша майнова нерівність. Батьки у неї — "крутяки": мережа магазинів, великий дім, а мої — вчителі, які, окрім скромної двокімнатної квартири у п'ятиповерхівці, металевої халабуди — так званої дачі та двох велосипедів нічого не нажили. І я пішов їхнім шляхом. Викладав у музичній школі, заснував рок-гурт "Бригантина", був у ньому солістом, складав нібито непогані пісні, ми виступали на фестивалях, ну й, звісно, халтурили на весіллях та корпоративах, заробляючи сякі-такі гроші, які витрачали переважно на інструменти та різні електронні прибамбаси, бо нам хотілося довести звучання своєї музики до найвищої досконалості. Я був популярним у місті, дехто навіть вважав мене секс-символом. Отож Альона, яка не звикла собі ні в чому відмовляти, заволоділа мною, як модною цяцькою. Я не опирався, поплив за течією — взяла, то й взяла, тим паче, що це відбувалося під схвальні оплески публіки. Наш, здавалося, неминучий союз був для міста чимсь на кшталт щасливого кінця індійського фільму. Два секс-символи мали утворити символ щастя. Я раптом уявив, як оця сяюча споруда, зліплена з кришталю, золота та інших коштовних речей раптом із гуркотом валиться до ніг розчарованих і нажаханих городян. Як кусає губи Альона, як гнівно трусяться щоки її поважного татуся, як плаче моя мати. А батько? Мій друг і духівник, співучасник усіх моїх численних авантюр, гордий правдоруб і безсрібник? Як не силкувався, не міг уявити його очей, він то наче дивився всередину себе, то відводив їх, і мене це лякало. І ти, батьку? Значить, не схвалюєш, значить, вважаєш оцю мою пригоду в метро легковажною і несправжньою, а поєднання із родиною Альони — вершиною мого життєвого успіху? Невже ти зламався під тиском своїх численних болячок і вічних злиднів? Ну, добре, добре. Нехай буде так, як ви й мріяли — наш із Альоною щасливий шлюб, ваша спокійна старість, забезпечені онуки, які навчаються не в дешевих провінційних педінститутах, а в Кембріджах. Усе це на терезах долі, звичайно ж, переважить легковажну пригоду в метро. Що вона проти грошей, автівок, подорожей за кордон — пух кульбаби, хмарка на небі, троянда, у якої до вечора облетіли пелюстки... Хоча десь у глибині свідомості гніздилось інше переконання — оте, що сталося зі мною протягом останньої доби, переважує матеріальне на мільйони тонн... Ні, рівень щастя треба визначати іншим виміром Але яким?! Як могло статися, що письменники і поети за дві-три тисячі років не знайшли мірила щастя? Я його тим паче не знайду.
Так, усе, годі. Я рішуче підвівся з лавочки з твердим наміром кудись іти, щось робити, щось комусь говорити. Раптом у двір повільно заповз чорний "Рендж ровер". Із водійського сидіння вибрався якийсь денді, повагом обійшов автомобіль, церемонно відчинив передні дверцята, із темряви авто випливла біла рука, за нею стрункі ноги в чорних колготках, котрі я одразу упізнав — вони належали моїй Дарині. Першою думкою було підскочити і розтовкмачити жевжику по-чоловічому, що й до чого, але цей намір накрила хвиля байдужості: чи не все одно, якщо маю своє узаконене заручинами щастя, тож доведеться сказати цій дівчині: "Прости-прощай...". На душі було і гірко, і солодко водночас. Кава з цукром. Цианід із сиропом. Едік, а може, Жорик — так я охрестив свого суперника — поклав свої руки на її стан, вона ж покірно виструнчилася, як солдат, не підставила своїх губ, а навпаки, закрила їх чорним крилом, тож йому довелося докласти певних зусиль, аби їх знайти. Потім жевжик щось палко зашепотів їй на вухо. Вона ледь хитнула головою, а вийшло, що знову закрилася від нього крилами, ніби захищалася від чогось ворожого.