До побачення!
— Спасибі за попередження. До побачення.
Ліфтів Шепіт уникав, тож стрімко побіг униз східцями. Нечутно ковзався килимовими доріжками повз групи людей, повз діаграми й стіннівки, повз пальми у великих дерев'яних діжках. Десь на п'ятому поверсі перечепився і ледь не впав під насмішкуватими поглядами дівчат, що тримали в руках булочки й молочні пакети. Глянув на великий годинник: о четвертій його чекала Світланка — ще мав час.
Шепіт зайшов до буфету й жадібно випив пляшку пепсі— коли, відійшовши з нею в далекий куток. "Дзвоник! Хто може, хто має право тиснути на мене? Хто дозволяє собі заздалегідь визначати рішення суду?"
Коли хвилювання трохи вляглося, Шепіт вирішив поговорити про цей дзвоник з начальником управління: не можна з таким миритися. Хороші ідеї приходять надто пізно: вилаявши себе, Шепіт ускочив у ліфт, повний розпарених, як після бані, чоловіків у вишитих тенісках і дірчастих брилях. Вийшли на сьомому поверсі — там відбувалась якась велика конференція.
Начальник прийняв його відразу, хоч попросив бути лаконічним: у кабінеті до того ж сидів якийсь чоловік. Шепіт* стежив, аби в голосі не прорвались зайві емоції, начальник слухав, дашком прикривши очі.
— Все? — спитав.— Ви мені вибачте, але я не можу вникнути у всі деталі, тим більше зараз. Фізично неспроможний. Цими питаннями займається Петро Мефодіиович.
— Але я щойно від нього...
— Ну я не в силі вам допомогти.
— Ви розумієте, у чому справа... Хтось дзвонить і добивається, аби мене усунули від справи Хвильового.
Начальник глянув так, ніби Шепіт виказав якусь таємницю.
— Ну звідки мені знати, що то за дзвоники? З усім, будь ласка, до Ноги.
— Вибачте.
Шепіт вийшов з прикрим відчуттям внутрішньої безпорадності. Проти нього діяв якийсь механізм, сплетений із особистих знайомств і службових впливів,— на що він спроможний? Від майбутнього повіяло холодом, немов від снігової хмари. "Це вперше мені таке,— подумав Шепіт.— Цей досвід мені ще належить добувати..." Шепіт не належав до людей, які не знають ні вагань, ні страху; душа в нього була вразлива, можливо, вразливіша, ніж у інших. Через власний біль приходив до бажання когось захистити...
Тяжкий настрій тривав недовго.
Ритм великого міста, яке Вікентій так любив, підкорив собі всі тривожні ритми, що звучали в ньому. Пів на третю: є час купити скромний букетик і кругойдучою вулицею піднятися до напівпересохлого водограю у маленькому скверику. Там біля кволеньких, пропахлих іржею струменів сидять русалки, очікуючи своїх коханих, і одна з них, гладенько зачесана, з крихітним ланцюжком на шиї, поверне голову, вгадавши його кроки серед безлічі інших.
Хвиля бурхливої радості враз перенесла Шепота крізь усі пороги сьогоднішнього дня. Та як можна думати про неприємності й опускатися до нікчемних побоювань за свою долю! На нього ж чекають...
Тепер він був здатен тільки на одне — любити й жаліти. Навіть Петра Ногу, маленького метушливого чоловіка, якому власна недалекість отак ускладнювала життя.
"ТИ — КРАЩА"
Ліфт довіз тільки до п'ятого поверху й спинився, двері розчинилися. Знайома історія: краще скористатися цією пропозицією вийти, коли не хочеш захряснути. Далі Мар'яна піднялась пішки.
Чи захекувалась вона раніше? Хоч як стараєшся, а позбутись у собі недремного ока годі: дослухаєшся до болей, вдивляєшся в дзеркало, стежиш за вагою. Діставши пудреницю, Мар'яна звично підмалювалась і натиснула дзвоник. Над ланцюжком майнуло чорне Аллине око.
За мить подруги обнімались, скрикуючи та жадібно обдивляючись одна одну. Від Алли пахло корицею, й волосся вже не спадало аж до пояса, але ніяких інших змін Мар'яна не завважила. Навіть халатик був той самий.
— Ну ти ж і молодець, що здумала мене одвідати! От уже не сподівалась!
Це добре, що застала Аллу зненацька: недовіра, яка два роки тому призвела до відчуження, просто не встигла прокинутись. Вони знов були молодими жінками, які боролись за своє щастя, і кожна з них прагнула збагатитись досвідом іншої.
Як і колись, Мар'яна сіла на тахту, підібравши під себе ноги.
— Коли ж це ми востаннє зустрічались? — спитала Алла.— Чомусь здається, що ніби аж в юності...
— Це означає, що наше життя було насиченим.
Однак Аллині думки традиційно перестрибнули в іншу іпостась.
— Як ти чарівно схудла! І тобі дуже личить. Дієта? А знаєш, мені розповіли дуже ефективний спосіб зберегти фігуру...
Мар'яна втішалась милим базіканням подруги: нероз— ділений тягар, який стільки часу носила в собі, можна бодай на мить перекласти на інші плечі. Бодай на мить спочити...
— Кажеш, чарівно схудла? Це, Аллочко, не від дієти. Я хвора.
Вона назвала приблизний діагноз, і темні Аллині очі пойнялись переляком, що одразу ж виплеснувся сльозами. Отакої! Сподівалась на підтримку, а тут самій доводиться вмовляти не брати її біду так близько до серця. Але, здається, це й було саме те, що треба: Мар'яна стала спокійною. Ролі між ними були розподілені раз і назавжди...
— Ну що ж робити, голубонько, виходить, і в таку прірву можна вскочити. Але я неодмінно виберусь, а потім... Хтозна, чи не піде це мені на користь? Все треба повертати на краще — ось у чому сенс життя.
Алла квапливо витерла обличчя подолом квітчастенько— го халатика й засоромлено глянула:
— Не думай зле. Сама не знаю, чому така вдалася: завжди готова поплакати. Ти ж мене знаєш... Я й на мить не сумніваюсь, що ти зумієш усе подолати й з усього вийти переможцем. Стривай...
Вона схопилася бігти на кухню, й Мар'яна притримала подругу за руку:
— От тільки самотність мене замучила. Люди такі якісь навколо мене чужі, на співчуття годі й сподіватися. Тому, зізнаюсь, я й прийшла до тебе,— вона всміхнулася
своїй одвертості.— Біда пригнала — розумієш? Ти не дивуєшся, що я тепер така?
— Така ти краща. Стривай!
— Чашечку кави, коли є, й нічого більше,— гукнула вслід Мар'яна.— Як у добрі часи.
— Нічого більше й немає в хаті. Як у добрі часи.
Мар'яна розгледілась. Аж не віриться, що колись жила в цьому домі поверхом нижче; лаштуючись спати, Алла коротко стукала три рази по трубі парового опалення, що означало "На добраніч". А в самої обляги були пізні.
Вона тоді багато працювала. О, скільки було передумано в кімнатці із купленими в комісійному магазині меблями... Тоді не мала часу займатись навколишнім антуражем, та й грошей заробляла небагато. Зате була певна, що в майбутньому все матиме: почувалася серед голих своїх чотирьох стін, мов паросток у зернині, кинутій в щедрий грунт. Діловитість, насамперед діловитість — час працював на неї, у розумі й здібностях своїх була певна. її майбутнє... Воно звершилось, але щастя в неї не побільшало — навпаки... "Може, ти і є невдаха? Адже й справді в моїй душі не залишилось сил для радості. Може, й справді твій залицяльник з провінції досяг більшого?"
Осяйна Алла з тацею в руках урвала ці недоречні роздуми.
— Як? Ти печеш домашні тістечка?
— Печу. Шамрай страшенно любить, коли я цим займаюся. І тісто місить, і жовтки з цукром розтирає, а коли вже зовсім нічого робити, то сідає на ослінчик і витріщається, витріщається... Може годинами отак сидіти. Ну й дивак! Ти навіть не уявляєш, який він дивак, той мій Шамрай, і, на біду, з хати його не викурити. Нізащо б не подумала, що з цього неприкаяного моряка вийде такий домашній котик: ні тобі друзів не визнає, ні вечірніх походеньок до кафе — тільки зі мною. Після роботи бігом біжить додому, я вже від того й стомилася.
— Щаслива, Аллочко?
— Де там! Ревнує мене до кожного стовпа, скрізь розкидає свої шкарпетки, завжди чимось гризеться, щось його гнітить, а знала б ти, скільки сорочок доводиться прати. Лишенько!
— Тим часом, я бачу, ти маєш те, заради чого їх можна прати.
— Та як тобі сказати... А ти?
— А я здаю ті сорочки до пральні. Спаковую їх у вузол, а далі ними опікується Джиглюк. То його діло.
Алла засміялась і скрушно похитала головою:
— Ти молодець, як завжди! А я тут потихеньку деградую. Якось збайдужіла до того, що раніш здавалося мені таким принадним. Чи буде в мене килим на стіні, чи матиму шкіряне пальто — байдуже!
— Народи дитину,— стиха сказала Мар'яна.— Обов'язково народи.
— Гадаєш, треба? — Аллині очі враз стали серйозними.— Звичайно, мені вже за тридцять... Але ж тут тісно! І знову ж таки на цей предмет Шамрай нічого мені не казав. Чи схоче?
— А тобі нічого й питати. Чоловіки завжди хочуть того, чого хоче кохана жінка. Народи дитину: одну, дві, три — стільки, скільки здужаєш поставити на ноги. Так цікаво закинути частинку себе в майбутнє... Можливо, це і є безсмертя.
— У те, що це безсмертя, я не вірю. Навпаки, це може бути смертю для особистості. Хоча, як добре поміркувати... Чим, власне, ризикую я?
— А ти розумна дівчина,— сказала Мар'яна.— Чомусь раніше я цього не помічала.
— Справді?
— Ти вмієш тверезо себе оцінити, а це вже немало. То неабияка творчість — добре виховати дитину. Коли б усе почати спочатку... Між іншим, у Джиглюка є дочка, я тільки недавно про це дізналася. Навіть не знаю, чи листується з нею, чи зустрічається коли-небудь. Отак ми й живемо.
— Він хоч до тебе уважний? Тепер.
Мар'яна доїла тістечко, допила другу чашечку кави і, підмостивши під спину вишиту подушечку, взяла з вазочки грушку лимонку.
— Про те не йдеться, Аллочко. Коли він не вважав за потрібне сказати мені про свою дочку, то як я можу звірятись йому з хворобою? То я вже тебе попрошу хоч раз одвідати мене в лікарні, бо ж сором буде перед сусідками, коли ніхто не прийде. Але умова: ні слова нашим знайомим. Це тебе не обтяжить?
— Та що ти кажеш!
Алла долонею отерла очі й зазирнула до кавничка.
— Ще зварю. А з Джиглюком ти даремно так... Надто вже легко все йому дається, все йому сходить.
— Хай.
— Та як це "хай"? Ні, ні, Мар'яно, він має про все дізнатися. Хочеш, я з ним поговорю?
— Не варто клопоту.
— Не варто чи не хочеш?
Мар'яна втомлено махнула рукою і, звівшись, вийшла на балкон. Поверхом нижче росли ті ж самі квіти — настурції, айстри, маргаритки, навіть кольори не змінились. Мар'яна спіймала себе на тому, що з легенькою поблажливістю думає про того, хто оселився в кімнаті, де вона колись жила: ніби й собі мусив пройти її шлях, перейнявши честолюбні заміри.
Та чи не все одно, знатиме Джиглюк про її хворобу чи ні? Від того її життя не зміниться.
"НЕ БУДЬТЕ СЕРЙОЗНОЮ"
Шофер поставив у гараж машину і, насвистуючи, рушив до прохідної так, ніби не міг повірити, що нарешті ступив ногами на твердий грунт.