Треба тільки пройти трохи, вивчитись і увійти в нього. Просто і ясно... Не те, що старим, підточеним невдачами, сумнівами, фізичною кволістю".
Дивно зараз згадувати, що вона, Ганна Дмитрівна, з таким запалом, хоч у мріях, поривалася стати вченим педагогом... Педагогом, та ще вченим!.. Сидить у касі кіно і продає квитки!.. Скільки людей проходить щодня, і їй доводиться бачити тільки їхні руки. Руки кладуть гроші в шухлядку, посувають касирші, в щілинку чути, якого треба квитка, і все. Але надзвичайно цікаво спостерігати потоки людей... Подає гроші одна рука, огидно доторкаючись до папірців і металавих кружальців, ніби до брудного ганчір'я. Ось інші пальці, сухі, довгі, як щупальці, гребуть здачу і жадібно затискують в кулак. Зовсім інакше одержують гроші ось ці коротенькі, негнучкі пальці — старанно, повільно витягають одну монету за другою, розглядають, підносять до очей паперового карбованця, мнуть і з сумнівом повертають назад на обмін. Може, цей карбованець фальшивий та й потертий надто!..
Робота нервова, кожна помилка відбивається на власному заробіткові... Признатись, Ганна Дмитрівна ніколи досі не робила того, що їй не до вподоби, і не звикла стомлюватись... А тут сиди в касі!
Кіра замовкла, бо мати думала про своє і не дуже уважно слухала. Ганна Дмитрівна помітила, що дочка пильно придивляється до її обличчя. Тоді відігнала непотрібні думки і хотіла сказати щось незначне. А тут саме нагодився Гаврюшка, виступаючи поважно і беззвучно. Кіра стріпнулася:
— Глянь, мамо, на цього мухоїда! Кіт учений, гульвіса!.. Два дні знову пропадав десь, так я йому реміняки всипала... Зараз відбудеться цирковий виступ з муштрованим котом Кіри Максимівни Коваль! Прошу уваги! Музика, вальс! Гаврюшко, стрибай сюди на стіл! Так, маладця... Приготуйсь! Гаврюшко, Бу...
Кіт насторожився і присів на задні лапи. Кіт приготувався стрибати, але Кіра своєчасно отямилася. Гаврюшка здивовано поглянув на свою зніяковілу господарку і стрибнув зі столу.
— Я зайшла на хвилинку подивитися на тебе. Скучила... Проходила повз ваш будинок і вирішила погрітись...— сказала Ганна Дмитрівна. Кіра вдячно глянула на матір. Але чого б це матері ходити випадково по їхній вулиці?
— Я тобі так вдячна, мамо, я тебе люблю... Розкажи мені про себе, все розкажи, як я тобі,— заторохтіла Кіра.
— Живу нічого собі. Працювати доводиться чимало, але робота дуже цікава і не важка. Стільки людей проходить повз мене щодня, і завжди нові картини безплатно... Іди, я переплету тобі ліву косу, надто туго заплетена...— коса заплетена як слід, та Ганна Дмитрівна хотіла ближче бути біля своєї дитини. Кіра, не глянувши на косу, підійшла і стала біля матері навколішки. Ганна Дмитрівна притиснула голову Кіри до грудей і завмерла на хвилину. Повільно взялася переплітати косу. Кіра дивилася у вікно і не бачила її вогких очей...
Несподівано Кіру покликала Одарка Іванівна. Назад у кімнату Кіра повернулася, безтурботно базікаючи з Вовою. Хлопець ішов похмурий і майже не відповідав Кірі. Побачивши Ганну Дмитрівну, Вова спинився біля порога, привітався і звернувся до Кіри:
— Покажи, що на сьогодні з геометрії. Підручника віддав і, мабуть, засиплюсь...
— Роздягайся, сідай отам і попроси як слід, інакше нічого не покажу. Некультурно сидіти в пальті, нещасний! — Кіра потягла Вову до дивана і примусила роздягтись.
— Я на хвилинку,— так само похмуро відповів Вова, і Кіра зрозуміла, що ніяка геометрія його не цікавить. Вова рідко буває таким, як тепер. Може, він соромиться матері?
Але причина зовсім інша. Вова прийшов до Кіри, бо не міг більше сидіти дома. Мати ходить, як неприкаяна, і витирає очі, не ховаючи сліз. Батько сумний пішов на роботу. Брати і сестра сиділи вранці мовчазні, замислені й похмурі. Потім Поля побігла давати телеграми, Антін замкнувся у своїй кімнаті. Тільки Микола нічого не знав, бо ніхто не догадався спитати в нього адресу, коли був у гостях останній раз. Та хіба тоді було до адреси?
Вова пішов шукати товариської втіхи і співчуття. Із стриманим Аркадієм було б важкувато, тому й завітав до Кіри. Останній час, після історії з Аркадієм, змінилися взаємини Вови з Кірою. Тепер вони стали справжніми друзями, щирими і майже нерозлучними. їх зв'язали зовсім інші інтереси, ніж були досі. Кіра стала незамінимим помічником у будівництві електромобіля. Вона вміла мирити хлопців, допомагала знайти вихід з будь-якого складного становища, подавала свіжі нові ідеї. Хоч Кіра й вирішила остаточно бути лікарем, але електромобіль полюбила із всім своїм захватом і сумлінно допомагала хлопцям.
Вова тепер часто заходив до Кіри, і вони вкупі йшли в школу.
Прийшов Вова, і Кіра дуже зраділа. Вона швиденько прибрала книжки і розкидані зошити, нашвидку вплела в косу стрічку. Коли несла пальто і шапку Вови на вішалку, помітила, що на вікні в горщику розцвітала нова квітка. Тільки зараз Кіра помітила пуп'яночок.
— Мамо, ти знаєш, у мене зацвітає ще одна квітка. Красива... Ти знаєш, я, коли виросту, розведу повні кімнати квітів. П'ять тисяч штук! Ну, просто всі квіти розведу, бо я їх люблю і люблю!
— Ти заведи собі живого слона,— похмуро сказав Вова, дивлячись у куток, де на столику, заваленому книжками, сиділа лялька Маринка.
Ганна Дмитрівна посміхнулась, а Кіра зробила смішну гримасу:
— Навіщо? Я сподіваюся, що ти до мене ходитимеш, і цього досить! Будеш правити за цілий зоологічний сад,— відповіла Кіра. Вова зробив вигляд, ніби не чув. Тоді Кіра звернулась до матері, показуючи на Вову:
— Ось, подивися, мамо, на цю істоту! Нічого не визнає, крім машин і поштових голубів. Глузує, що я буду лікарем! Нічого, прийдеш до мене робити операцію, я тобі спеціально язика одріжу.
— Яке щастя було б для всіх, коли б тобі зараз таку операцію зробили,— кинув через плече Вова.
— Е, ні, такого язика чіпати не можна! — висунула Кіра язика.
— Кіро, не роби і не говори дурниць! — стримуючи посмішку, строго сказала Ганна Дмитрівна. Насправді їй дуже подобалися гострі й дотепні відповіді дочки.
— Дурниці?..— здивувалася Кіра.— Це ж я відповідаю Вові, він іншого не визнає.
Вова не мав більше охоти сперечатись і одійшов до вікна. Його весь час цікавила велика лялька, що сиділа на купі книжок, розставивши товсті ноги. Лялька кокетливо дивилася порожніми блакитними очима з-під круглих брів і золотих кучерів. Щоки її вилискували рожевим лаком, фарба на щоках де-не-де вилиняла, і обличчя все в сірих плямах, немов у лишаях. Але це зовсім не впливало на ляльку! Вона була в білому прозорому платті, в малесеньких чорних рукавичках. Невинно посміхалась, безтурботно дивилася на людей.
— Це твоя лялька? Невже ти забавляєшся нею? — злякано спитав Вова, ніби відкрив страшний злочин Кіри. Навіть Ганну Дмитрівну здивував тривожний тон хлопця.
Кіра розгубилася і не наважилася віднімати милу Маринку, що її, взявши кінчиками пальців за плаття, з огидою тримав Вова... Завжди Маринка сиділа під столиком на поличці, закрита скатертиною, і її ніхто не помічав. Лише інколи, наодинці, Кіра витягала ляльку. В хвилину розпачу називала Маринку донечкою і довіряла їй свій сум. Ця наївна модель дитинки, зроблена з ганчірок і тирси, вміє мовчати і схороняти таємниці... Як Вовка її помітив?
— О, це моя рідненька Маринка,— невміло, ніяково виправдувалася Кіра,— їй уже десять років! Ти подарувала її мені, пам'ятаєш, мамо, коли я була зовсім малесенькою, отакесенькою. От Маринка й живе в мене. Колись розумна була, а тепер теж нічого. Гаврюшка її боїться, ніяк не може зрозуміти, що вона за чоловічок... Ти знаєш, BOBO, Я починаю цими днями вивчати латинську мову! — ще невдаліше перевела Кіра розмову на іншу тему, після того, як Вова сердито шпурнув Маринку на стілець.—Батько погодився. Він хотів, щоб я вчила англійську, я пообіцяла й англійську вивчити... Оце саме почала потроху дещо розбирати в латині. Так цікаво! У мене є книжечка, подивися. Квінт Горацій Флакк, прізвище яке! Тут текст латинською і російською мовами і словник. Страшенно цікаво, мудро і незрозуміло написано. Я хотіла звернутись до Франца Сигізмундовича, щоб він навчив мене,— так треба ж було йому застудитись і померти!
Підперши кулаком гостренький маслачок підборіддя, Вова здивовано стежив за обличчям Кіри. З голови йому не виходила лялька, і розмову Кіри він слухав, як покійного Амбарського на німецькій мові.
Кіра метушливо дістала синеньку книжечку, що досить дивним шляхом потрапила до неї... Франц Сигізмундович перестав ходити в школу, а Кіра саме вирішила вчити латинську мову. Проходили вони з Тамарою черев скверик, і та розповіла Кірі про свою чудернацьку зустріч восени з Амбарським. Чомусь дівчатам спало на думку зайти провідати старого вчителя. Мабуть, він хворий, бо не ходить в школу.
Хоч Амбарський і нагадував реліквію, куплену в крамниці випадкових речей, але в дійсності був нешкідливим стариком...
Насилу Кіра з Тамарою знайшли квартиру вчителя на третьому поверсі будинку, що стояв у кутку тісного двору. Двері в квартиру відчинила нечепурна баба з великим животом і підпухлими очима — сусідка Амбарського.
Багатомовно й охоче баба розповіла, що чудернацький старичок-учитель пішов одного разу увечері з дому, потім повернувся пізно, застудився і помер.
Міліція забрала його небагатий скарб, залишились тільки незрозумілі книжки, що ними тепер забавляються діти...
Дівчата порилися в книжках, кинутих на скриню в кутку коридора. Кіра попрохала собі синенький томик на пам'ять. їй сподобалося прізвище автора...
Тепер Кіра жалкує, що не взяла собі ще кілька книжечок. Але й без того залишилася пам'ять про Франца Сигізмундовича, який любив на уроках розповідати про старих мудреців, декламувати пишною незрозумілою мовою їхні твори під глузливий смішок школярів.
"Ось і Вова всміхається. Що ж тут смішного в латинській мові?" — подумала Кіра, і захотілось сказати Вові щось дошкульне.
Але мати зібралася йти додому. Ганні Дмитрівні ще багато роботи, а Кірі через двадцять хвилин треба бігти в школу. Кіра допомогла матері одягти пальто і пообіцяла обов'язково прийти на хвилинку, хоч у кіно забігти...
Обнявши матір, Кіра пішла провести її до виходу. В дверях озирнулася на Вову. Він похмуро не зводив очей з Маринки, що лежала на стільці в незручній позі, розкинувши безпомічно руки.
— Мамусю, заходь частіше! Я за тобою скучаю і хочу про все-все поговорити.