Давно слід дати по руках цим, так званим любителям природи, — озвався Полівець.
— Ми можемо зробити про це передачу, — не забираючи голови з плеча Мироновича, додала Роксана.
— Але тут є одне "але", — несміливо почав Оприско.
— Яке саме? — перепитав Миронович.
— Боюсь, що це все з дозволу... Ну, ви самі розумієте... Адже ці майданчики належать... гм... як вам делікатніше сказати?..
— Так і скажіть, — розізлився Миронович. — Кому? По прізвищах.
— Якщо дозволите?
— Уже дозволив...
— Вовку, Валяю, Супкісу, Базарову...
— Далі можете не говорити, — перебив його Миронович. — Що там у нас на порядку денному?
— Йде збір підписів кандидатів у президенти для реєстрації.
— Багато висунулося? — Миронович так питав, ніби був у Парижі не дві доби, а добрий з гаком місяць.
— На сьогоднішній день більш ніж десяток, — повідомив рудий Полівець.
— А буде більше двох, — додав Оприско.
— Потрібно уже складати список бійців нашого генштабу, — відкинувся на сидіння Миронович і впіймав себе на тому, що він уже розмовляє, вживаючи термінологію Роксани. "Отже, люблю, — сказав сам собі. — Хоч Ада внесла певний смуток своїм приїздом до Борисполя. Ще й ці неприємні спогади. А може, й добре, що тоді мати внесла корективи в його долю. А може, це сама доля внесла корективи устами матері. Тепер мав би не дружину — тумбу, — подумав він про Аду. — Це ж треба стільки накладати у себе?! Невже це чекає і Роксану? Не можу терпіти товстих жінок", — міркував він.
Знову згадалась Альбіна. Сухожильна вершниця. Завжди на коні і завжди в поту. І завжди піт мав запах молока молодої матері. Він згадав ще один свій роман. За асоціацією пахощів. Він був коротким, як короткою буває зустріч з повією. Вітольд уже й не пригадує, як звали ту дівчину — не повію. Здається, вона була заміжня. Так, заміжня. Тая. А може, й не Тая — Таїса. Забув, але при згадці про неї ніби відчуває запах її різкого поту. Наче запах вологої сириці у кінській стайні. Цього було досить, щоб зустріч стала першою і останньою.
XXIII
Після повернення з Парижа Вітольд зрозумів, чому до одруження з нареченою бажано не спати. Діди і прадіди належали до мудріших людей, ніж сучасники з їхнім цинічним кредо: "Яка різниця? Якщо по-справжньому кохаєш, то кохатимеш і до, і після". "Ні, — мовив сам до себе Вітольд. — Далеко не так. Можливо, це правильно у тому випадку, коли до цього не знав жодної жінки. Можливо, це тоді, коли в тебе немає з ким порівнювати. І неправда, що всі дівчата чи жінки в темноті — однакові. Неправда. Як і те, що все залежить не від скрипки, а від скрипаля чи його смичка. У тебе є все — і скрипка, і смичок, і ти, здається, досвідчений скрипаль, але... скрипка не та. Не Страдіварі. Навіть якщо ти її налаштовуєш на свій стиль, лад, мелодію... Не той звук. Ні, не потрібно було перенасичуватися Роксаною. Це — як перенасичення твоєю улюбленою стравою. Щодня печеня з горішками і чорносливом. А чому не спочатку тільки з чорносливом, а потім уже й з горішками? А тоді — і з горішками, і з чорносливом, а потім — і з картоплею. Але не пюре, а, скажімо, по-селянському. Грубо. Або інтелігентно — з картоплею-фрі, у фритюрниці. Якась дурня!" — закінчив він свої розмірковування і перемкнув мозок і уяву на інший лад і тему.
Його огорнула ностальгія. Чи буває ностальгія за жінкою, а чи тільки за батьківщиною? Тобі нічого раптом не хочеться — ні їсти, ні спати і ти не знаходиш собі місця. Тебе щось непокоїть, але ти не знаєш, що саме. І раптом ти все робиш механічно, під веселі слова Роксани. И жартівливу розповідь про одинокого бійця, який сам захоплює її позицію, чи то потрапляє до неї в солодкий полон... В солодкий полон, як вона каже, протилежного боку. Але той, "протилежний бік", не ворог йому, а друг, союзник і він отримує від його полону таку ж радість, як і полонений. Радість і задоволення від того солодкого полону, але тільки на кілька хвилин, а потім знову настає розчарування. З його, Вітольдового, боку, і ти тоді сам себе запитуєш: задля чого було розпочинати ту атаку, коли ти нічого не пізнав нового, раніше незвіданого? Нарешті Миронович збагнув, за ким він нудьгує! За Альбіною. Цією худорлявою жінкою-вершницею, яка йшла в атаку, за тими ж цитатами Роксани, так, ніби йшла в останній бій й ішла на смерть, не боячись її. Вона кричала, плакала, кусалася і раптом після кількох хвилин такої запеклої боротьби падала, мов підкошена чи то кулею, чи то багнетом, і ніби дивилась на тебе і казала: "Не поспішай. Дай-но я тільки гляну ще на це голубе небо, цей чарівний світ і тоді, якщо можеш, добий мене. Добий, добий". І він добивав. Вона плакала, кричала чи то від болю, чи то від екстазу смерті і вже тоді падала і замовкала. Вона ніколи не пахла сирицею. Пахла дитячою молочною сумішшю з дитячої кухні, де готували для малюків щось завжди смачне і приємне. Як на запах, так і на смак.
— Я, мабуть, її завжди згадуватиму, хоч вона мені стільки залила сала за шкіру. Разом зі своїм покійним татусем. Академіком. Київським міщанином. "Селюк, провінціал, унтерменш", — цитував він академіка Ераста Ластовецького.
— Я тобі приніс її запис, — мовив Шор. — Ти знаєш — інтригуюче. Я коли послухав, повір, Аду затягнув у ліжко. Такого зі мною давно не траплялося. Вона мене навіть двічі назвала Шароном. Хоч ти знаєш, що я Шор. Мабуть, той Шарон таки добрий джигун, коли Ада його й заочно згадує. Я їй дав кілька ляпасів. Вона не образилася. Тільки запитала: "За що, Еде? Я ж намагалася". — "За Шарона — перший раз". — "А другий?" — поцікавилась. Я відповів: "Теж за Шарона". — "А третій?" — "За нього самого". Тоді вона сказала: "Ти хоч ударив мене разок за самого себе? У тебе вже виходить, Шоре". Я їй нагадав анекдот про старого гуцула, що одружився з молодою гуцулкою. Він сказав, виходить, хлопці, добре, заходить погано. Вона ще більше сміялася і я таки дав її ляпаса. Вже за самого себе.
— Гаразд, дай послухати.
— А ти мені зателефонуй, — запропонував Ед. — І почуєш. Я цю мелодію заклав у мобільник...
— Вітольд набрав номер телефона Шора. Насторожився. З мобільника вирвалися спочатку якісь хрипкі дивні звуки. Йому здавалося — він не пригадує таких звуків. Мабуть, запис має інший відтінок звуків від оригіналу. А потім цей зойк. Ці чайчині плачі серед ночі і цей збуджуючий вереск відчаю чи болю, чи страждання, і все це — начебто на березі моря. Ні, не моря — океану.
— Впізнаєш? — якось байдуже, швидше цинічно запитав Шор і ніби цією байдужістю образив його.
— Ти не міг би це якось по-іншому запитати?
— Як? — здивувався Шор.
— Не знаю, але не так, як ти запитав. Просто і прозаїчно.
— Я не поет, Тольде... Я звичайний цинік... Професійний юрист, який, окрім грошей, не бачить нічого і навіть не чує, чи ті гроші пахнуть, чи ні... Ти ще й досі закоханий у неї?
— Не знаю, але коли я уявляю, що ці зойки десь вилітають за містом, на природі, поміж столітніх сосен, в зелених густих кущах, де не ходять люди, в автомобілі чи наметі і від того зойку замовкають раптом дятли, сороки, солов'ї, мені стає раптом сумно і... боляче... Наче тебе обкрадено...
— Забудь. Ти тепер маєш таку красуню.
— Я знаю. Але вона мені ні разу ще не сказала кричучи, що "я коли-небудь помру від кохання до тебе, Таліку. Помру і це буде найкраща смерть, про яку я мріяла..."
— Ти егоїст, Тольде. Страшенний і невиправний егоїст. Вона тішила твоє самолюбство. Скажи це Роксані. Хай вона прокричить. У перспективі. Вона здібна учениця, Тольде...
— Ти, Шор, хоч єврей, а дурний. Ніколи не бачив такого дурного єврея, як ти...
Шор у відповідь тільки сміявся і на його носі підстрибували від того сміху великі квадратні окуляри.
— Дурний ти, Шоре. Коли ти цього ніколи не відчував, тобі цього ніколи й не зрозуміти... А штучно... Штучно змусити Роксану робити, це зневажати себе. Фальш є фальш. Невже ти не розумієш, чому оригінали коштують у тисячу разів більше, ніж репродукції? На перший погляд, все те саме, але не те. Тебе ніколи не покидатиме думка, що все це робиться не від душі, а задля твоєї втіхи, твоєї пихи, твого егоїстичного, як ти кажеш, самолюбства, твого завоювання. Врешті-решт, твоєї посади...
— Тут я тобі не помічник, Тольде. Я до психології не маю ані найменшого стосунку. Психологія — це не гроші, не дивіденди, не відсотки від акцій, і не депозит у банку, і це мені задоволення не приносить.
— Гаразд, — змирився Вітольд з реальністю. — Поважні люди, а говоримо дурниці. І займаємося дурницями. Сховай свій мобільник і нікому більше не давай його прослуховувати...
— А чи не простіше стерти мелодію Альбіни і записати справжню фугу Баха чи симфонію Бетховена? — не вгавав, сміючись, Шор.
— Роби, що знаєш. І забудь про нашу розмову. Знаєш, друже, — так він, здається, ніколи не звертався до Еда. — Буває, на мене щось находить. Я останнім часом сам не свій. Чому? Не знаю. Свідомість на підтексті працює, або, точніше сказати, — текст працює на півсвідомості. Щось я роблю не те, а що саме — убий, не скажу.
— Все перемелеться, друже, — Шор вирішив у зверненні і собі наслідувати Мироновича. — Твоє одруження з Роксаною стало реальним фактом, який, вважай, вже відбувся.
— Ця жінка ловила мене, — мовив Миронович.
— Облиш, Тольде. Ти сам, мов божевільний, бігав за нею. Чи не ти підказував, аби вона в тебе взяла інтерв'ю, зробила телепередачу "Аудієнція"? Чи не ти підсовував їй свої візитки і казав: "Якщо вам, Роксано, що-небудь треба... я до ваших послуг... Якщо я вам можу чимось допомогти, телефонуйте. Ось мій прямий телефон. Поза секретаркою"? Чи не твої слова, Тольде? Я ж це добре пам'ятаю... У мене повна і точна інформація...
— Мабуть, це було дике захоплення зовнішністю.
— А чим тебе її монологи не влаштовують? Весела, життєрадісна, компанійська. Компанія від неї втрачає голову. Тобі всі заздрять, Тольде.
— Ти так вважаєш?
— Я знаю. Про твоє кохання говорить вся Україна. Відступати вже нікуди. Позаду смерш, як би сказала Роксана. Та й Папі це може не сподобатися.
— Вона мене взяла голими руками.
— Ти неточно висловлюєшся, — знову розсміявся Шор. — Пробач за каламбур.