Транспорт став, й лише окремі ентузіасти, любителі героїчно втопити свою машину в багні, а потім не менш героїчно її витягали — то лише вони з несамовитим виразом на обличчі носились лісовими дорогами.
Страшенно дощове трапилось літо, й бабусі хитали головами й казали, що це вже, мабуть, останнє, а потім буде Страшний Суд. Ну, якщо не у цьому році, то у наступному точно.
Дідусі погоджувались і казали, що з цього приводу треба хильнути.
Чоловіки помолодше не казали, але хиляли. Повернулась давня універсальна валюта — "півлітра" — й мало-помалу, але посунула усі інші. Чи від цього виграла економіка, а чи ні — важко сказати, а от ті, хто найняв дідуся — точно виграли.
Дід погоджувався або за півсотні, або за пляшку. Зайди перезирнулися, зробили вигляд, ніби трохи вагаються, а потім запропонували одразу дві — але тоді не лише докладно розповісти, але й показати дорогу.
Прогадали.
Старі люди рідко бувають мовчазними, й "докладно розповісти" дідусь і сам був би радий. Хоча при цьому йому один чорт варто було б налити, так що те на те й вийшло.
Дідусь почав надто здалеку — із самого дитинства, але слухачі мали час, терпець і натхнення, так що проблеми в цім не було.
— Онде, бачите, стара груша? — показав він чорним від землі пальцем. — Он там, на Іванову городі. Власне, то не зовсім його город, то його батько, коли помирав, лишив Одарці, сестрі його, але вона десь повіялась, приїжджала колись раз чи два, а потім й взагалі нас забула. То він й хазяйнує. Ех, одне слово, що хазяйнує — повен город бур'янів!
— То що там про грушу, дідусю? — делікатно нагадав ватажок зайд. Він був високий, кремезний, й коротко стрижений. За часім молодості дідуся так ходили бандюки, потім ті, хто хотів бути схожим на бандюків, а самі бандюки пересіли на мерседеси й стали носити модельні зачіски та золоті окуляри. Потім взагалі усе переплуталося, так що міг він бути ким завгодно — від бандита до вчителя. Вченого якогось або й письменника, хоча хто зараз читає їх, ті книжки!..
Звали його Микитою, коротко — Миком, а хлопці то й взагалі нешанобливо дражнили Смиком. А може й шанобливо, хто їх, тих зайд розбере.
Мода на імена теж кілька разів мінялася. Коли дідусь був маленьким, якраз трапилась хвиля, так би мовити, повернення до коріння, й село заполонили Насті та Ксюші. Потім була ще якась хвиля, й імена знову стали чужинські – але вже східні. Потім було ще кілька хвиль — як повернення до коріння, так і палкого відкидання усякої шароварщини, так що визначити його вік за іменем годі було.
Другий зайда був меншим і товщим, й відгукувався на прозаїчне "Олекса", а третій якось так хитро імені не назвав, й лише за пару годин хтось випадково назвав його Миколою. Він був найменшим та наймолодшим, й весь час копирсався в то в мобілі, то в фотоапараті, то в коробці ще з якимсь приладом.
Технар.
Ватажок, заступник й технар. Хоч партійну ячейку засновуй. Або жени наймолодшого за пляшкою.
Так і сталося, погнали Миколу за пляшкою й погнали — але недалеко, до багажника великого джипа. Дідусеві кортіло туди зазирнути, але машину поставили хитро, задком до паркану. Так щоб і доступитися було як до багажника, й так, щоб непоміченим будь-хто біля нього аж ніяк не лишився б.
— Так що там про грушу, дідусю, — знову нагадав ватажок.
— Га? Про яку грушу? — стрепенувся дідок. — А, про Іванову! Та що там про неї... Он бачте, посеред городу стоїть? Так от, коли ми були ще малі, то з неї стрибали в ставок, а де тепер той ставок?
Дідусь аж очі заплющив — згадав, мабуть, далеке, страшенно далеке дитинство. Ставок. Сусідського хлопця Іванка та його ще меншу сестричку Дарку, яка підросла й десь повіялася. Згадав, як стрибали, як поступово заріс-забруднився ставок, перетворився спочатку на велику брудну калюжу, потім на також брудну, але вже не велику, а потім і взагалі зник. Непомітно якось зник, наче ще й минулого або позаминулого року вода стояла, а зараз на тому ж місці капуста росте.
Ет, стільки всього було... хіба до ставка тут?
Дідусь зітхнув й перейшов все-таки до того, про що питали:
— І війну пам'ятаю, аякже. Хоч малий був, а пам'ятаю. Особливо як бомбили, ну як таке не запам'ятаєш. Сидимо, знацця, в погребі, а воно — бах! Бабах! Тарарах!
"Бах" і "бабах", мабуть, означали поодинокі бомби різного калібру, а "тарарах!" могло символізувати й касету. Якщо так, то пощастило дідусю, не так вже й багато людей чули той "тарарах!". Точніше, чули-то досить багато, а от розповісти про це вдалося б не кожному.
— І літака того бачив, аякже, — дід замовк й наче замислився. Актор з нього був ніякий — ну які актори по глухих селах? Самодіяльність хіба, та й то лише там, де завклубом активний. Точніше, активна, бо не чоловіча воно робота. Та й скільки лишилося їх по війні, тих чоловіків... й навіть через стільки років баланс все ще не виправився.
Й це при тому, що під час війни хлопчиків більше народжується.
Страшна була війна, й кожен раз після страшної війни люди починають думати, що гірше вже бути не може, але проходить десять-двадцять, ну, може, тридцять або півсотні років, дивляться люди й бачать — ні, дурню вони думали. Може бути страшніше, ще й як може бути.
На морді кремезного був досить помітний шрам, й рухався він, ледь припадаючи на ліву ногу, так що, мабуть, і його десь зачепило. Хоча після тої війни — хіба то війни були? Не війни, а тьху.
От раніше...
— То розкажіть про літак, дідусю, — Микита правив своє хоч і делікатно, та впевнено, й оповідач сам зрозумів, що трохи перегнув палицю з тою паузою.
— Так я ж і кажу, — дідусь зробив вигляд, наче й сам якраз-якраз зібрався перейти до найголовнішого. — Хоч і малі були ми тоді, але очі мали й вуха мали. Але знаєте що? Той літак і сліпий би побачив, й глухий почув...
Дід здригнувся, й міцніше стиснув у руці ціпка. Видно було, що й розказати він хоче, але слова не підбере. Мабуть, і справді, страшна була та війна, й страшним було те падіння. Ну як, як описати небо? Розірване, пошматоване вогненим хвостом небо, й хвіст той починається з одного кінця небокраю, й тягнеться мало не до іншого, а може й до іншого дотягнувся б, якби не обірвався у Горілому лісі.
Як описати звук, з яким те небо було розірвано? Як рветься Матерія, не та матерія, що з неї баби спідниці та штани шиють, а саме Небо, де, хоч і кажуть, що Бога нема, але щось все-таки сидить, бо як же без Бога? Яка сила має таку могуть, що рве небо в клоччя, і як можна спинити ту силу, й хто її спинить, окрім хіба Землі-матінки?
От вона і спинила.
— ...отам він і впав, — стиха закінчив дід. — Ох і впав. Ох же ж і впав. Пам'ятаєте, що я про бомби казав? То все дурня. Іграшки. Дитячі хлопавки, як ми, бувало, із сірників робили. А вот коли літак впав — отоді було! Хати стрибали, печі тріскалися, з колодязів водою хлюпнуло, коти у будки поховалися, а собаки на дерева залізли. Того літа у корів молока не стало, але якраз це може й на краще, бо, кажуть, отрути багато здійнялося в повітря, й телята двоголові народжувалися, й цуценята шестилапі, а про курей покручених я взагалі мовчу.
Зайди перезирнулись, а Микола знову поліз у сумку з хитрим своїм приладдям.
— ...ходили. Аякже. Щоб хлопчаки — та не збігали подивитись? Бути такого не могло, й хто на ті заборони зважав! Я — точно ні. Я, сусідський Іванко, що ото його грушу я вам показував, та й Павлуша з дальнього кутка. Ото він нас туди навідатись і підбив. Хуліганистий був хлопчина, а як в роки вбився — то й зовсім бандитом став, а де потім дівся — я й не скажу, бо не пам'ятаю. Як туди пробивалися — мало не потонули. Де сухо було, там згоріло все, а де болото — то захарастило його стовбурами посіченими, так, що гадюці провозти зась, а не те що людині. Так і йшли — зранку як вибралися. то ледь до обіду дійшли, а скільки тут йти? Тьху! Раніше, бувало, за день тричі туди-сюди збігаєш.
Дідусь замріяно приплющив очі. Помовчав. Чекав, мабуть, на "що там далі?" або хоча б на "кхе-кхе", але не дочекався. Розплющив ліве оке, зирнув на Миколу, й продовжив:
— Яма. Замість пагорба — яма, й земля пообіч. Такий собі пагорб кільцем навколо тієї ями, і якби не той пагорб. то не знайшли б. Бо дуже вже захаращено. Дерева — як гребінець типу "подушечка з дротом", знаєте, були такі за часів, коли мені гребінець ще потрібен був...
Старий захихотів, й пригладив долонею лисину.
— Отак і лежать. Як наче йшла бригада й валила дерева — усі підряд, та в одному напрямку. Тільки не одну бригаду треба, щоб стільки лісу занапастити, а цілу дивізію. А воно — отако-во, одним ударом. Страшна сила, чорна сила!
Навіть головою похитав, хоча й так сказане на всіх справило враження.
— Й сморід. Сморід страшенний, і всього у ньому було — й багнюка гнила, й дерево мокре, й хімія якась, аж у носі свербіло. Там і раніше не конваліями пахло, але опісля вибуху — наче помийницю вилили. Страшенно у носі крутило, як біля старого телевізора, якщо впритул морду до екрану приставити.
Гості знову перезирнулися.
— І гаддя дохле. Навіть не думав, що стільки гадюк було в нашому болоті. Раніше, бувало, за день одну може побачиш, а може й ні. А тут — висять смужечками на деревах, наче хтось ялинку обвішав прикрасами. Не вибухом їх убило — а вже опісля вибуху повидиралися на дерева, наче земля їм пекла, та й повиздихали. Ідеш — а з гілки звисає, одна біля одної. Спочатку ми їх лякалися, а потім, бувало, відсунеш рукою, наче гілку, що пройти заважає, та й по тому.
Зітхнув дідусь, і поглянув на чарку. Налили, а що вдієш. Заплачено ж-бо.
— Й звірина десь поділася. Усі. Від зайців до пташок. Раніше, кажуть, були в тому лісі й вовки, й кабани, а що лисиць — то вже сила-силенна. А після того літака — й сліду не стало. Аж моторошно — йдеш лісом, а тиша на вуха давить. Хочеться кахикнути, сказати щось, або й заспівати — але від того чомусь ще страшніше.
Ще не раз наливали дідові, й багато ще чого цікавого він розповів, а може й ще б розповів, але пляшка скінчилася, але другу, хоч як дідусь позирав, натякаючи, так і не розпечатали.
— Вставати рано, — коротко сказав ватажок, піднімаючись, тож і дідусь крекнув жалісно, пробурмотів щось на кшталт: ет, коли ще з розумними людьми так гарно посидиш, але й це не подіяло.
Встали й справді раненько, навіть як на сільські звички.