Між чорних від здійнятої в повітря кіптяви бійців розносились моторошні чутки про сотні загиблих під землею, поранених разом із фельдшерами та лічцями, про підірвані арсенали і про газ, яким щуроголовці, буцімто, витруїли все живе в підземеллі від першої бази й до останньої. Поруч із Соловієм падали вбиті урядовими вояками козаки, але він залишався чомусь живим. Настанови продовжували тим часом надходити, надходили й боєприпаси, і Січ хай там що продовжувала свій затятий опір.
Якогось дня бійці Полуденка зауважили, що несамовитість вогню зменшилась, назавтра з боку урядових військ лунали тільки поодинокі постріли. Користуючись цією обставиною, козаків, що не вибували з боїв від самого початку протистояння, між них і Соловія, відпустили на нетривалий перепочинок. Смертельно втомленого хлопця підвезли до четвертої бази, де перебував гетьман. Увійшовши в житлову частину штаб-квартири, козак миттєво впав на ліжко й уже не чув, як залита слізьми Щириця здирала з його ніг пошматовані теплочеревики…
Воля
Через тиждень після звістки про напад урядових військ на Нову Січ стежа доповіла, що з заходу до паланки наближається бойовий підрозділ, і це могли бути лише щуроголовці, відряджені, найімовірніше, з одеського порту. Два важких боти з гарматами та чотири легких – наїжачених ракетницями, кулеметами й іншим стріливом, уперто сунули до Дебаркадера і Межиріч оголосив тривогу.
Облаштовуючи на Бузькому лимані паланку, ніхто не сподівався нападу, тому залога Дебаркадера мала лише легке стрільно та вибір був невеликий: або прийняти бій, або здатися. Про друге ні осавул, ані бодай хто з козаків і не згадували: побратими на Новій Січі запекло боролися – настав час для битви і їм.
В ангарі при паланці дожидав відправлення на північ вантаж, але оборону Дебаркадера остання поставка, як на біду, підсилити не могла: партія протигазів була б неоціненною лише в підземеллях Січі, кумулятивні гранати-прилипучки рознесли б техніку нападників на шмаття, але цього разу вони надійшли як боєприпаси – без гранатометів, ну а легенький розвідач-безпілотник здатний був налякати хіба що фламінго по той бік тихого лиману.
Поки Межиріч розставляв вогневі точки й забезпечував їхні розрахунки набоями, Воля, як могла, облаштувала в фельдшерській шпиталь і зібралася приймати поранених. Та оскільки їх іще не було, мимовільна лічиця випросила в осавула скоростріл і зайняла місце біля двох козаків у нашвидкуруч викопаному ними шанці на згірку, з якого ще кілька днів тому показувала Локі краєвиди.
Втім, стрілянина почалася на іншому фланзі оборони – до дівчини почали долинати гучні вибухи, зміїне шипіння самонавідняків і лютий стрекіт скорострілів. Козаки в шанці показували Волі спалахи вогню та чорні, схожі здалеку на скорпіонів, боти нападників між пласкими прибережними кучугурами. Невдовзі голосом осавула Межиріча озвався й тьєн-обмежка: "Давай на паланку, дівчинко – в нас поранений!"
Це був зовсім юний, товариський і безтурботний козачок на ім'я Чорнобривець. Відламком ракети хлопцеві розпанахало бік, блідий від переляку й утрати крові хлопчак затискував рану руками й благальними очима ловив погляд Волі.
– Житимеш, житимеш! – обробляючи й зашиваючи рану, заспокоювала фельдшерка козачка. – Ще на весіллі погуляємо!
– А ти за мене підеш?
– Обіцяю подумати, якщо пообіцяєш вижити!
Чорнобривець зомлів і дівчина зовсім не була певна, що дочекається його весілля.
Наступний поранений, кремезний козарлюга Хотин, якому кулі прострелили плече й зачепили голову, приніс останні новини:
– Байт і Ковбой полягли, Межиріч поранений у руку, Гатибіда спливає кров'ю – не можуть витягти з-під вогню! А герой – зі стегна, на повен ріст розстріляв бота щуроголовців! Тримаємося з останніх сил! – Приголомшена Воля на мить заклякла. – Перев'язуй-перев'язуй, крале, та стрільно коло ноги тримай!
Ніби підтверджуючи слова Хотина, розриви й скорострільні черги залунали ближче, у вікнах приміщення забриніло скло. Коли козарлюга вже напівлежав на лежаку, заплющивши очі й прислухаючись чи то до звуків бою, чи то до своїх ураз, жахливий вибух струсонув кімнату, повиносив шибки, шпурнув на підлогу Волю та медикаменти з високого столика біля вікна.
– Близько! – по-батьківському розтлумачив Хотин ситуацію оглушеній дівчині. – Але ще не по нас!
До кінця бою Воля прийняла ще чотирьох поранених, двох із них вона поклала на підлозі в коридорчику, бо у фельдшерській не було місця. Бігала над хлопцями, перев'язувала, колола, трималася, намагаючись переконати сама себе, що це просто робота, але коли, перевіряючи пульс, відчула холод по дівочому тендітної руки Чорнобривця, розплакалась:
– Боже, хлопчику…
Такою й застав її Межиріч, запилюжений і закривавлений:
– Зроби щось, бо спершу не відчував, а це болить, що ай!
На ту хвилю стрілянина трохи вщухла, хоча через це окремі вибухи лунали ніби гучніше. Поки Воля обробляла осавулові поранену руку той доповідав через "Конфуцій" на Січ:
– У мене шестеро загиблих…
– Семеро… – вставила фельдшерка.
– Семеро. П'ятеро поранених, я шостий. Вісімнадцять козаків у строю. Втрачено опріснювач, пошкоджено частину ангару. Першу атаку ми відбили, знищили бот і біс його знає скільки щуроголовців. Набої ще є, бойовий дух також. Ниньки окаянні розташувалися в кілометрі від паланки – зализують рани й, певно, готуються до нового виступу – зараз, уночі, або вранці.
Що говорили осавулові з того боку Воля не чула.
– Згоден: з супутника розгледіти Дебаркадер не клопітно!
Після паузи Межиріч коротко підсумував:
– Зрозуміло: триматися, покладатися на себе й на матір Куряву… Отак, пташа фламінго! – вимкнувши "Конфуцій", промовив уже до фельдшерки. – Допомогли, що ай!
– Вони там і самі…
– Та знаю! – махнув здоровою рукою осавул. – Хто сьомий?
– Сьомий? Е-е…Чорнобривець…
Межиріч затулив обличчя долонею.
Коли вже споночіло, всіх вільних від варти, а це було з десяток козаків, осавул запросив до себе на раду. Гукнув і Волю – доповісти про стан поранених. Опустивши голови, козаки віддали шану загиблим, їх мали поховати тут таки, на паланці. У дівчини гуділо в голові, вона не пам'ятала, коли пила й коли їла, але сну тіло не просило. Двоє з поранених мали обмаль надій на одужання: з Оріона витекло забагато крові, а Кашлю осколок влучив у голову.
– Ми можемо допомогти їм, лише перемігши! – сказав Межиріч. – І собі, до речі, також. І дуже скоро, поки ті не посунули...
– Міркую – вночі не посунуть! – заявив авторитетний козак Вовна. – Гаспиди гатили навмання, отже схеми нашого розташування в поганців немає – чекатимуть ранку. Ех, стрільна б потужнішого…
– Є гранати-прилипучки, – зітхнув хтось, – та нічим їх метати…
– Ото ж… – додав інший.
– Хоч піди, та викради в щуроголовців гранатомета…
– Або зроби…
– З чого?
– Виходить, якщо просто рукою вцілити прилипучкою в бот – вона не вибухне? – поцікавилась Воля.
Козаки поблажливо перезирнулись.
– Ні, не вибухне, – втомлено усміхнувся осавул. – Та ще спробуй до окаянного бота наблизитись!
– А якщо кинути гранату згори, як авіабомбу? – не вгавала фельдшерка.
– Згори? Можливо… можливо кінетики й вистачить… треба зробити розрахунок. А до чого це ти?
– Маємо розвідач-безпілотник…
– І?
– І ще купу мізків та кілька годин, а якщо пощастить – то й цілу ніч часу!
– А що, – запалився Межиріч. – Безпілотники цього покоління зависають вертикально над ціллю. Невелику похибку через вітер скоригує сама граната, потягшись до металу… Залишається лише змайструвати легенький бомботримач – аби не вийти за межу вантажопідйомності! Халепи з повітря щуроголовці не чекають – це напевно, отож ніякого захисту не буде. Ха, та нам головне знищити два їхніх боти з гарматами – решта розбіжиться Курявою, що ай!
До роботи стали, не гаючись.
Соловій
Гетьманчук спав так довго, що прокинувшись, не одразу втямив де він, і лише розгледівши втомлену постать батька, що присів на край ліжка, згадав усе.
– Вставай, сину, – сказав Сміх, вдягнений у давно не праний однострій з шевроном Нового козацького війська на передпліччі. – Мати вже втретє підігріває вечерю, а козак усе спить та спить!
Однією рукою батько притримував милицю.
– Тебе поранили? – спитав Соловій, розминаючи затерплі кінцівки.
– Трохи, в стегно… Щуроголовці наслали диверсантів – довелося гетьману постріляти!
– Вони наступають?
– Зараз ні – ведемо позиційні бої. Таке враження, що в гадів закінчилися ресурси. Та й поскубли ми їх добряче!
– А вони нас? На передовій казали, що ворог витруїв газом усе підземелля?
– Не витруїв. Коли вони захопили другу базу, ми встигли завалити тунель і просочили завал рідким цемоментом. Але наші втрати на жаль немалі – загинули сотні козаків. Куля снайпера наздогнала Генерального Обозного Бедуїна, поліг полковник Шериф з двома своїми куренями, до ноги винищені курені осавулів Гранчака й Горисвіта, підірвалися на міні добрі зухвальці з Фірманового – Реп і Степ. Рятуючи поранених, загинув наш Генеральний лічець Епікриз, на другій базі вбитий героїчний осавул з Приазов'я Пів, а коло осавула й троє його синів: Чверть, Жменя та Пучка...
– Це все я! – аж застогнав Соловій. – Якби не випустив тоді Шпака…
– Не карайся, сину! Раніше або пізніше Січ була б викрита – занадто помітний об'єкт для розвідки! А ти гарно змагаєшся – Полуденок доповідав, і мені було приємно чути! На місце полеглих стають нові звитяжці! Бачив би ти, як майстерно змагаються курінні Чернь, Монгол, Слово, осавули Бенеря, Хвей … Осавул Стадник однією імпульс-дугою навчився пропалювати зразу два боти нападників!
За вечерею мати Щириця саме насипала синові другу миску кулешу, коли він спитав про Волю. Батьки перезирнулись.
– На Дебаркадер напали! – зітхнув Сміх. – Саме зараз там іде бій!
Соловій схопився, мов обпечений:
– Слід негайно надіслати на лиман поміч! Я сам готовий їхати…
– Сядь! – гримнув батько. – Сам ти не поїдеш і не допоможеш, а курінь Полуденка тримає важливий відтинок оборони. Нікого мені туди послати, сину… Сподіватимемось на Бога та на розсудливість осавула Межиріча – він гарний вояк!
– Дай мені свій "Конфуцій" – поговорю з Волею!
– Не зараз. Еней балакав з нею півгодини тому – в дівчини купа поранених і їй ніколи теревенити!
– Добре, що хоч жива! – знесилено сів хлопець.