Українська трагедія. Поза простором і часом (друга книга)

Анатолій Власюк

Сторінка 33 з 40

Якщо це й було, то вже давно, і жодного сліду від цього в її душі не залишилося.

Леся відчула себе самотньою на білому світі. Був лише єдиний вихід: пожаліти себе і гірко заплакати. Що вона й зробила.

17

Сон утік від Студента. Поїзд не їде, а повзе. Здається, тупцює на місці. Так і за місяць до Іловайська не доберешся.

Він лежить на спині. Вмикає горішнє світло. Дістає "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського. Заглиблюється в читання. Вже уявляє себе Андрієм Чорнотою:

"Чорнота стримав занесену шаблю.

– Звідки приїхали?

– С Жаботіна.

– Яка частина?

– 12-я конная бріґада, атдєльная.

– Скільки шабель?

– На лошадях чєловєк двісті і чєловєк сто так, разних.

– Чого прийшли сюди?

– С Курска нас вислалі, на барьбу с бандітізмом.

Андрій стиснув руків'я шаблі. Кацапчук помітив цей рух.

– Таваріщі! Вазьмітє мєня…

– Хай тебе Бог візьме.

Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову.

Мені стало не по собі, і це помітив Андрій.

– Чого скривився?

– Знаєш якось неприємно, коли піддається…

– Звикай, Юрку. Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру полону нема. Як маєш попасти в чужі руки, залиш останню кулю для себе".

Навпроти внизу лежить волонтерка. Гарненька. Бідна, замучилась спокушати священика. Гола нога вислизнула з-під простирадла. Студент усміхається не знати чого, але читає далі:

"За кілька верст дорога розходиться. Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть перед роздоріжжям.

– Оце я тобі хотів показати. Такого чудернацького стовпа, певно, більше нема в світі.

Під'їжджаємо. На обрізаного молоденького ясена нанизано через прорізи тринадцять людських черепів із вишкіреними зубами. До чола верхнього черепа прибито табличку з написом: "Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений".

Чомусь здається, що й самі кістяки сміються над цим жартом.

– Оцих сім верхніх, біліших, – це штаб ударної групи Бобринської ЧК на чолі з уповноваженим Станайтісом, латишем. А нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.

– Де вони їх набрали?!

– Хіба мало їх тут по лісах валяється?! Торік лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах. Отак, по-людськи, подумаєш – жаль людей. Але що зробиш? Слова "боротьба" і "жаль" взаємно виключають одне одного… Ще прийдеться лисиць годувати, якщо нами не нагодують…".

Студент відчув на собі погляд. Подивився вниз. Волонтерка дивиться на нього. Усміхається. Гола нога висунулася ще більше з-під простирадла.

18

Віталіна порахувала, що за серпень написала дванадцять статей, і лише чотири з них були опубліковані, причому три виправлені до невпізнання, а одна пішла так, як є.

Вона сьогодні налаштована рішуче. Хоче серйозно поговорити з головним редактором. Навіть якщо після цієї розмови він вижене її з роботи, це все одно краще, ніж отак пахати і не бачити результатів своєї праці. Правда, потім вона думає, що не буде за що жити. Рівень рішучості трохи падає, але не настільки, щоби відмінити задуману розмову з головним редактором.

Але й тут на неї очікує несподіванка. Двері до його кабінету зачинені, хоча чути голоси. Збентежена бухгалтерка каже, що завітав сам міський голова, який рідко навідується до редакції. Ніби дає інтерв'ю головному редакторові.

Віталіна прикладає вухо до дверей і чує як щось розливають по стаканах. Зрозуміло, що не мінеральну воду.

Вона усвідомлює, що сьогодні їй не вдасться висловити все, що вона думає про головного редактора. Добре знає себе. Завтра у неї вже не буде такого рішучого настрою. Не знати коли вже й з'явиться.

Це їй тільки здається чи справді? Здалеку вона бачить Віталіка, який, обійнявшись з якоюсь дівчиною, іде у напрямку до парку. На очах Віталіни виступають сльози. Вона хоче підбігти до них і дати ляпас Віталіку. Змушує себе не робити цього. Видаляє зі свого телефону його номер. На душі препаршиво – як тоді, коли хотіла вкоротити собі вік.

19

Зранку, коли Христина приймала душ, Зенону зателефонував власник фабрики.

– Ти звільнений, – сказав він, не привітавшись.

– Що сталося? – тільки й знайшовся від несподіванки запитати Зенон, хоча вмить зрозумів, у чім причина.

– А ти сам не знаєш, що сталося? – задав риторичне запитання власник фабрики, і на цьому зв'язок з ним обірвався.

Зенон запанікував. Ось так несподівано залишитися без засобів до існування, та ще й напередодні пологів Христини. Але чому несподівано? Він декілька разів уявляв розмову з власником фабрики з цього приводу. В думках, звичайно, все було не так прозаїчно, як зараз. Лихий його поплутав з тією жінкою. А був же варіант, який він серйозно розглядав, коли мав намір розповісти власникові фабрики, що Єлєна сексуально його домагається. Тепер би точно залишився на роботі. Що робити? Так і до України знову можна потрапити. Цього він найменше хотів.

Зенон зателефонував Єлєні, майже не сумніваючись, що вона йому не відповість. Так і сталося. Звичайно, використала молоденького хлопчика за повною програмою, а тепер, коли чоловік дізнався про її зраду, Зенон їй більше не потрібен. Так йому й треба, наївному дурневі!

З душу вийшла Христина. Вона щойно уявила, що займається коханням із Зоряном, а тому не помітила стурбованого вигляду обличчя чоловіка. Зенон поспішив чимшвидше піти, сказавши дружині, що виникли деякі виробничі проблеми.

20

Здається, в гімназії, де вона директорствувала, вже всі знали, що вона зв'язалась із секретарем міської ради. Ось-ось донесуть про це директорові Дрогославського лікеро-горілчаного заводу. Звичайно, накручувала себе, розуміючи, що не дала жодного приводу для подібних думок. Інколи картала себе за цей зв'язок, бо цілком могла обійтись без сексу з цим чоловіком. Їй було добре в цьому плані і з директором Дрогославського лікеро-горілчаного заводу. Хіба що тішило самолюбство, що такий поважний пан із ратуші хоче її й навіть кохає. Чи кохала вона його? Навряд чи. І директора Дрогославського лікеро-горілчаного заводу не кохала. І жодного чоловіка, який був колись її коханцем. І Ореста Бориславського, свого колишнього. Зупинялася. Намагалася переконати себе, що все-таки щось світле було в її житті. Той же Орест. Інші. Директор Дрогославського лікеро-горілчаного заводу. Секретар міської ради. Виглядало на замкнене коло. Звідки б не починав свій шлях, все одно впирався у висхідну точку. Кохала – не кохала. Яке це тепер має значення? Їй хотілося кохати. І не могла.

Син усе далі віддалявся від неї. І це її найбільше зараз хвилювало. Не могла навести жодного факту, що це дійсно так. Відчувала. Не могла загнати вглиб душі власну жіночу інтуїцію. Але найстрашніше, що не знала, як зупинити цей процес. Вже й не мріяла, щоб у неї були такі ж стосунки з сином, як раніше. Тільки би він не наближався на гарматний постріл до Ореста. Тільки би той не заволодів його серцем і душею. Їй здавалося, що коли вона втратить сина, духовно і душевно, тоді нічого жити на білому світі. Ненавиділа свого колишнього. Картала себе за свою несправедливість до нього, намарне звинувачуючи його в тому, ніби він старався відірвати сина від неї й наблизити до себе. Знала, що нічого не робить, а об'єктивні процеси відбуваються самі по собі, і вона ніяк не може зарадити цій біді.

Робота засмоктувала, здається, з головою. Зранку до вечора займалася гімназією. Але ж думки все одно лізли до її бідної голівоньки, і з цим нічого не можна було зробити. Сльози виступали на очах, коли розуміла, що ні з ким поділитися своєю бідою. І секретар міської ради тут не порадник. Чужий він їй. Сказав, що запропонував директорові Дрогославського лікеро-горілчаного заводу приятелювати з ним. Той поки що думає. Боже, яка вона далека від їхньої дружби-ворожнечі. І вони далекі від її проблем.

Може, кинути їх? Сама усміхнулась від цієї думки. Ось так просто взяти й кинути двох – без з'ясування стосунків, пояснення причин. Розпочати нове життя. Тоді хоч є надія на майбутнє. І розуміла, що вже не зможе цього зробити. Сама собі перекреслювала шлях до власного майбутнього.

21

Вони більше стояли, ніж їхали. Під час зупинок їм підкидали у вагон по декілька чоловіків, і аж тоді поїзд рушав далі.

Не тільки Петя Онищенко, а й усі інші втратили лік часу. Щоправда, потім трохи зорієнтувались, бо на добу їм видавали на кожного буханку хліба і два літри води у пластиковій пляшці. Хліб був глевкий. І буханка була набагато меншою, ніж та, яку зазвичай продавали у магазині. А вода тепер мала якийсь дивний присмак. Мусили пити, бо після такого хліба мучила спрага. Якщо порахувати кількість виданих буханок хліба і пляшок з водою, то виходило, що були в дорозі десь із тиждень, а кінця-краю їхнім мукам не видно.

Вночі було холодно. Всі були вдягнені по-літньому – сорочка і штани. Деякі чоловіки мали піджаки і були у виграшному положенні порівняно з іншими.

Одного ранку, коли вони вже стояли декілька годин, їм у вагон закинули мішки. Спочатку ув'язнені не зрозуміли, навіщо їм це. Конвоїр пояснив, щоби вони грілись з їхньою допомогою і не замикав вагон доти, доки всі мішки не були розібрані. Багато холоду нагнали за цей час. Коли просто накривався мішком, це не давало бажаного ефекту. Якийсь чоловік басом сказав, що коли залізеш у мішок з головою, то справді зігрієшся. Петя Онищенко так і зробив, переконавшись доволі швидко, що той чоловік мав рацію.

Відтоді, як їм видали мішки, поїзд пішов швидко і зупинки були дуже короткими.

Одного разу серед ночі до них закинули чергову партію ув'язнених. Коли відкрили вагон, усі побачили сніг. Сибір? Один із в'язнів сумно це підтвердив. Він був одягнений по сезону, і мішок йому не знадобився. Та й інших мішки уже не зігрівали.

22

Волонтерка дивилась на Студента і усміхалась. Її чарівна ніжка була зігнута в коліні. Із простирадла визирала частинка привабливої дупці. Студент теж їй усміхнувся. Тоді волонтерка показала, щоби він вимкнув світло і грайливо поманила його пальчиком до себе. Звісно, він знав, що далі буде. Коли вимкнув горішнє світло, волонтерка відразу увімкнула своє, щоби Студент бачив як добратися до неї. Коли він обережно зліз і присів до неї, то подивився на священика, який спав, повернувшись до них спиною і легенько похропуючи. Ще одне місце на верхній полиці було порожнім. Волонтерка вимкнула світло і відсунулась.

30 31 32 33 34 35 36