Він упритул ззаду підійшов до Юльки і закрив їй долонями очі. Вона швидше відчула, ніж зрозуміла, хто це. Дівчина крутнулась на місці, повернулась до нього. Данило сміявся лише одними своїми свинячими очима, хоча на обличчі був серйозний. Юлька умить все йому пробачила. Її очі випромінювали любов, а Данило, як ніколи, був упевнений у собі.
50
Чи це гуло у вухах, чи це гудів навколишній світ у революційному екстазі, але думка, яка спроквола народжувалась у моїй голові раніше, тепер викристалізувалась у слова: я не буду більше займатися журналістикою. І не тому, що з моїми ідеями, які не вписались у помаранчевий світогляд, це буде зробити надзвичайно важко. "Це Божий знак", — подумав я. Нині я не замислювався над тим, як зароблятиму на хліб насущний без тієї самої журналістики, яка хоч і приносила мені більше прикрощів, ніж морального задоволення, але все ж давала таку-сяку копійчину.
Тепер усі мої погляди були прикуті до письменницької праці, якій я віддавав свій вільний час. Десь на підсвідомому рівні я розумів, що це моє. І раніше у мене були спроби кинути журналістику й перейти на письменницький хліб, але завжди життєві обставини були вищими й вагомішими від моїх намірів і нездійсненних побажань. Нині ж Бог ніби спеціально затіяв Помаранчеву революцію, аби відхилити мене від осоружної журналістської базгранини й навернути на путь істинний – увійти до могутнього сонму творців, як сам Господь. Я усміхнувся сам до себе від такої блюзнірської думки, бо, мабуть, Богові не до вподоби, що, крім нього, ще хтось може бути творцем.
Мені ніколи було думати про те, чи, бува, не сам Сатана намовляє мене до письменницької праці, аби стати на прю з самим Богом. Я з жадібністю накинувся на комп'ютер, ніби той, бідолашний, був винен у моєму творчому застої.
Уже під вечір прийшло розуміння, що закладені у комп'ютері мій роман, повісті, оповідання, дитячо-наївні вірші – то мізер, який аж ніяк не дає змоги говорити про мене як про письменника. Все-таки реноме провінційного журналіста у мене було. Чи буду мати таке ж реноме письменника? Те, що я читав, навіть подобалося мені і, за великим рахунком, не вимагало серйозної правки. Але чи сподобається моя писанина читачеві? Питання...
Роман, який я розпочав писати років п'ять тому й жанр якого окреслив як політична фантастика, чого, здається, у світовій літературі до мене ще не було, забуксував на другому розділі, хоча попереду ще було розділів з шість. "Так мені й життя не вистачить", — іронічно подумав я про своє письменництво, але все ж усно і десь глибоко в душі звинуватив у цьому кляту журналістику, яка висмоктувала всі соки, — хоча зробив це не так рішуче і впевнено, як ще декілька годин тому.
Зрештою, письменництво вимагало такої ж наполегливості й щоденної чорнової роботи, як і журналістика. Щодо останньої, то я мусив це робити, бо знав, що газета має вийти вчасно, у відведений їй термін. А ось письменництво розслабляло: не напишеш сьогодні, закінчиш завтра – головне, щоб Муза не дрімала і тривав творчий процес.
Одним словом, я уже не був рішуче налаштований на письменницьку роботу, як ще декілька годин тому. Але тепер, розуміючи усе, що відбувається навкруги, не відкидав її на задвірки, хоча й не бачив перспектив у своїй журналістській діяльності.
Уже давно нила спина й навалилась важкість на серце від напруженого сидіння за комп'ютером, і я ліг на диван. Цим неодмінно скористалася Киця. Вона скочила з батареї, де вилежувалась від постійного думання і вигрівала своє зманіжене тіло, і на правах господаря заходилась масувати лапками мій живіт. Я злегка поглажував її маленьку голівку, що легко вміщалась у долоні, намагаючись не переривати такий важливий для кицьки, котра вважала себе головним на світі лікарем, процес.
Киця скінчила процедуру, чесно й віддано віддавшись їй, і зручно вмостилась на моїх грудях, оцінюючи мене філософським поглядом. Але, мабуть, я був далекий від настрою кішки, бо вона у моєму погляді прочитала щось таке, що їй явно не сподобалося. Для годиться, Киця ще трохи полежала на моїх грудях, потім демонстративно, геть чисто нехтуючи мною, підвелася, позіхнула, показуючи свої пожовтілі гострі зуби й виглядаючи особливо смішно, потягнулася, відставляючи задні лапи, і знову по-філософськи глянула на мене. Я – нарешті! – усвідомив, що мав би більше приділити уваги своїй Киці, яка мене любить і я її, зрозуміло, теж, — але було пізно. Киця зіскочила з мене, пройшлася диваном повз моє тіло, спокійно витримуючи мій явно не філософський погляд. Щоб ущент не образити мене, вмостилася мені в ногах. Ще встигла прочитати мою думку ("котяра собача", що було мовлено з ніжністю) і, замуркотівши, заснула. Уже через мить Киця сопіла, як мале дитя, а я сам до себе усміхнувся, інтуїтивно усвідомлюючи, що, незважаючи на революції, заради таких миттєвостей життя все ж таки вартує жити.
51
Степан Сосновський прокинувся серед ночі. Уже декілька днів горілка не йшла йому до писка. Дружина раділа, друзі, Йосип Старосольський і Костя Пліш, в очікуванні витримували паузу, а він сам подумав, що захворів.
Всередині організму щось буяло. Ніби Сосновський був жінкою, і хтось його запліднив. Втім, це не було щось фізичне, матеріальне, але невидиме, духовне, що заполонило все його єство.
"Те саме, мабуть, відчувала Діва Марія", — приречено подумав Степан і перехрестився.
І раптом він згадав, що подібне з ним було вже двічі. Точно такий же стан був у нього: горілки пити не хотілося – а потім народжувалися дивні речі.
Якось, коли він себе саме так почував, вийшла чудернацька картина. На ній він зобразив покручене дерево, відблиски якоїсь пожежі і двоголове теля. Ніби чиясь невидима рука водила його пальцем, коли він малював цю картину. І чому йому конче захотілось намалювати двоголове теля, коли такої помилки природи ніколи на власні очі не бачив, хоча й читав про це?
Повісив тоді картину на видному місці у вітальні. Дружина лаялася, казала, що він чокнувся, але не сміла зняти мальовидло. Друзі загадково посміхались, бо знали Степанові дивацтва.
А через два дні потому бабахнув Чорнобиль. Ось звідкіля покручене, як людська душа, дерево, двоголове теля і відблиски пожежі на реакторі атомної електростанції. Усі, хто знав Сосновського і встиг почути про його чудернацьку картину, з подивом дивилися на художника, а хтось навіть назвав його пророком.
Степан був світлої душі чоловік з дитинства, а тому пророком себе не вважав. Він щиро і наївно казав, що це не він написав картину, а Господь Бог водив отим його зашкарублим пальцем, якого він умачав у фарби, бо пензлик не слухався художника, завжди здійснював якісь викрутаси, — й замість задуманого й уявленого виходили жахливі потвори, а не живі люди. Природа, намальована пензликом, була мертвою, від неї віяло негативною енергією – і Сосновський боляче відчував це на собі.
Вдруге подібний стан був у нього, коли він намалював портрет маленького хлопчика, з лівого ока якого стікала червона сльоза. Портрет він підписав: "Іванко, три роки, трагедія".
Дружина знову косо подивилася на картину, нічого не сказала, але вже не лаяла його, коли він повісив у вітальні свою базгранину.
Друзі загадково усміхались і запропонували випити за новий шедевр Сосновського. Хіба він їм міг відмовити?
Потім він подарував цю картину Андрієві Чернюку після одного зі своїх візитів до нього, коли вони роздусили пляшчину в його офісі.
Наступного року донька вийшла заміж і вродила йому внука, якого назвали Іванком. Про картину ніби забули, хоча щось муляло Степанові душу. Він радше відчув, ніж зрозумів, що намалював внука, коли того ще не було на білому світі. Те ж смагляве обличчя, пронизливі голубі очі, копиця русявого волосся на голові – викапаний зять Сосновського, батько Іванка.
Степан ще нічого нікому не казав, але внутрішньо відчував біду. І сталося. У день, коли Іванкові виповнилося три роки, в автомобільній катастрофі загинув його батько. Ось і маєш червону сльозу...
І тепер утретє знову щось у ньому народжується, непідвладне й загадкове. Він, мов загіпнотизований, підіймається з ліжка і малює до самозабуття. Десь гримить баняками на кухні дружина, заглядають діти і внуки, чути якісь вигуки на вулиці – Степан нічого не чує і не бачить.
О годині десятій ранку, коли в хаті все стихло, він ніби отямився від навіяного сну й глянув на своє мальовидло. Побачив вродливу дівчину з помаранчевим шаликом на шиї і з виразом глибокого розчарування на обличчі. Не став собі тлумачити, що би це мало значити, бо дане йому від Бога передчуття подій і людей годі було висловити словами. Чому розчарована ця дівчина, коли помаранчева революція на підйомі й усі вірять у перемогу Ющенка? А чи міг він, намалювавши чорнобильську картину, попередити трагедію? Адже не випадково Бог дав йому це видіння, а він не скористався нагодою, аби відвернути біду. І смерті зятя він не запобіг, хоча за декілька років перед тим намалював те, що потім сталося. Навіщо Бог боляче вдаряє його мордою об асфальт, аби він ставав месією, а він не хоче й ліниво-байдуже виконує свою роль пророка, від якої нема нікому жодної користі?
Всі ці філософські роздуми знесилили Степана. Сосновський полегшено зітхнув, коли відчув, що організм знову вимагає горілки. Значить, він здоровий – і йому легше бути звичайною людиною. Вибачай, Боже...
52
Під вечір у Віті підскочила температура. Мабуть, запальний процес почався раніше й тривав цілий день, але Юлька не надавала особливого значення тому, що хлопець кашляв. На Майдані, здається, усі кашляли. Якщо не всі, то значна частина людей. У такі морози це було звичним явищем. Василівка лише відбирала у нього холодний помаранчевий сік, а гарячого чаю Вітя уперто не хотів пити.
Після чергового вечірнього виступу Віктора Ющенка, коли запал Майдану трохи вщух, Вітя прихилився до Юлі, взяв її руку й поклав собі на лоба. Василівка жахнулася, ніби її обпекли окропом.
У медпункті Віті виміряли температуру. Добігало майже до 39 градусів. Юлька була ні жива ні мертва і не одразу второпала, що симпатична жіночка у білому халаті зверталася саме до неї:
— Ви маєте де переночувати з братом? Йому обов'язково потрібно лежати і весь час пити щось тепле.
Їй дали якісь таблетки і сказали, щоб Вітя їх приймав, якщо температура підніметься вище 38 градусів, а так – постільний режим і тепле питво.