Ніби не чуєте, що вам дзвонять...
Стратон Стратонович знімав трубку, затуляв рукою мікрофон і сердито гукав через дикт:
— Ви б, Маргарито Ізотівно, хоч для блізиру запитали, хто дзвонить. Для чого ж я вас там посадив?
— А я знаю?!
Закон "Трьох чорнильниць" вніс, безперечно, неабияке пожвавлення у роботу "Фіндіпошу" і дуже позитивно впливав, зокрема, на самого винахідника — Нещадима — та Маргариту Ізотівну. Тепер Дульченко доводилося приходити у "Фіндіпош" раніше за всіх: перевіряти, чи є в чорнильницях чорнило, чи не поламані пера, а тоді, зачинивши сейф, щодня зносити той весь комплект на перший поверх, до входу, і класти на тумбочку. У книзі відвідування Маргарита Ізотівна розписувалася першою. Потім приходив Карло Іванович Бубон, який був точний, як старий хронометр, після нього — Зося Чудловська, Адам Кухлик, а вже тоді — Нещадим.
Арій Федорович майже завжди прибігав, як спринтер: спітнілий, захеканий. Але цього разу трапилося гірше. Арій Федорович схопив ручку, вмокнув у чорнильницю — і його обличчя побіліло, як у першокласника біля дошки. Чорнило було зелене! Він глянув на годинник: п'ять хвилин із секундами на десяту. "Запізнився. Всього на кілька хвилин",— з жахом подумав він. Маргарита Ізотівна, не приховуючи сардонічної посмішки, чекала, що ж воно буде далі. Цим чорнилом розписувалося тільки двоє: Сідалковський і Чигиренко-Репнінський. Інколи для сміху, як казав Ковбик, ставив свій підпис і він. Але це траплялося рідко. Переважно тоді, коли збирався за запізнення для профілактики зробити комусь "протирочку", як образно висловлювався він. Або ж коли Арій Федорович доповідав, що, судячи з книги відвідування, трудова дисципліна у "Фіндіпоші" падає на очах, як крива по надоях.
— Чи яблука в осінньому саду,— додавав Стратон Стратонович і обіцяв Арію Федоровичу розібратися, вбачаючи в цьому натяк і на себе.
Червоне чорнило входило у свої права після дев'ятої години п'ятнадцяти хвилин (ця чорнильниця стояла до тридцяти хвилин на десяту). Користувалися ним, як правило, теж двоє: Ховрашкевич і Панчішка. Вони й тепер приходили пізніше за всіх, при цьому виправдовувалися, що й ідуть з роботи тоді, коли вже нікого немає, отже, ніяких книг і чорнильниць визнавати не хочуть.
— Ми не чиновники — ми науковці,— доводив Ховрашкевич Стратону Стратоновичу, і в цьому його несміливо й скорочено (тільки кивком голови) підтримував Панчішка.
Тому фактично цей закон діяв тільки на його батька — Арія Федоровича Нещадима. Отож у цю ганебну для себе хвилину він поклав за мету з чорнильницями покінчити. А тим часом якось треба було викручуватися.
— Голубонько,— благав він Маргариту Ізотівну,— дозвольте фіолетовим... Як виняток... У мене вагома причина... Затримався у міністерстві...
— Міністерства так рано не працюють...
— Учора затримався... Допізна сидів... Спати ліг перед ранком... Проспав... Дружина не збудила... Я вас благаю, голубонько... Інакше мені не пробачать і не простять. Тут же всі проти мене... Крім вас. Ви ж знаєте, Маргарито Ізотівно...
— І не просіть. Нічого не буде,— Дульченко повернулася і зробила перші два кроки на другий поверх.— Почекайте Стратона Стратоновича. Він скоро прийде. Якщо дозволить — будь ласка, розписуйтесь хоч усіма кольорами.
Арій Федорович, який сміявся тільки по суботах, та й то у високосний рік, несподівано засяяв усмішкою, як вичищений до блиску черевик Сідалковського. Від здивування у Маргарити Ізотівни затремтіли руки:
— Ви?
— Я!
— Не треба,— попрохала вона.
— Що — "не треба"? — перепитав Нещадим.
— Так сміятися не треба,— важко зітхнула вона.— Я все одно не дозволю.
— Але я вас прошу. Хочете, дорогенька, на коліна перед вами стану? Це ж удар по моєму престижу! Сьогодні рухне мій авторитет...
— А як вас на колінах переді мною хтось побачить, то не рухне? На що ви мене, Арію Федоровичу, штовхаєте? Переді мною на колінах ще ні один мужчина не стояв, а коли б і став... Ви ж знаєте, я йому б не повірила.
— Голубонько...
— Ви хочете, щоб я порушила закон? Ви ж самі мене вчили: "Будьте принципові". А тепер хочете, щоб я порушувала? Я ж дисциплінована. Приходжу на роботу раніше за всіх вас, чорнильниці виставляю. А ви спізнюєтесь. Ненабагато, але на дві-три хвилини майже щодня. От і сьогодні... Он мокрі усі...
— Дорогенька,— Арій Федорович благально заломив руки.— Не кричіть так голосно: Зося і Карло Іванович почують.
— Хай чують, але чорнила з тієї чорнильниці я вам не дам. Самі закони вводите, от і дотримуйтесь їх!.. А то що ж виходить: ви пишете закони для підлеглих?..
— Це не закони, вельмишановна. Це поки що на правах інструкції.
— Я в цьому не розбираюсь. Моє діло маленьке, як і зарплата. Сказали так робити — я так і роблю. Краще поспішайте, он уже Сідалковський іде. І Чигиренко-Рєпнінський незабаром буде.
Нещадим узяв ручку, ще раз вмочив її в чорнильницю і залишив після себе перший зелений слід. Як гусениця. Через годину він сидів у кабінеті Стратона Стратоновича.
— Необхідно щось нове придумати,— наполягав Арій Федорович.
— А чого, журнальчик, здається, непогана штуковина,— відповів Ковбик, ще не знаючи в чому справа.
— Бачите... В основному там розписуються ті, що й без книги дисципліну поважають...
— Що ж ви пропонуєте?
— Думаю, треба доручити Ховрашкевичу, щоб він розробив нову систему...
— Та система буде діяти не раніше одинадцятої години дня,— кинув Ковбик, хапаючись за цигарку.
Арій Федорович іронії не зрозумів, бо сам користувався іншим засобом — єхидством, і тому ніколи не міг втямити, коли Ковбик говорить серйозно, а коли жартома.
— А все-таки, як же бути з чорнильницями, Стратоне Стратоновичу?
— Як на мене, то мені все одно. Хай буде так, як ви хочете. Але щоб дисципліна не падала. Я на вас покладаюсь повністю,— дипломатично закінчив Стратон Стратонович.
— Я чорнильниці ліквідовую,— твердо сказав Нещадим.— І книгу теж.
— Книгу вкиньте у вогонь,— майже крикнув йому у спину Стратон Стратонович.— Це було завжди модно...
Нещадим кресонув зубами так, що з них аж полетіла емаль, і вискочив у коридор. Біля його кабінету стояв невеличкий на зріст, схожий на пінгвіна чоловічок, що потрапив якимось дивом на Південь, і тут його довго сушили на тараню.
— Вам кого? — запитав холодно Нещадим.
"Пінгвін" раптом зморщився.
— Мені товариша Сідалковського.
— Навпроти. Читати треба вміти, дорогенький,— вказав пальцем на табличку Арій Федорович.
Сідалковський сидів і акуратно виписував літери. У нього був такий гарний почерк, що йому заздрив навіть Чигиренко-Репнінський, який писав усіма почерками, але так, як Сідалковський, не вмів. Недаром фіндіпошівці за це прозвали його після першого ж написаного протоколу людиною з гарним почерком і обрали головою місцевого комітету "Фіндіпошу". У двері постукали.
— Так,— гукнув Сідалковський і про себе лайнувся: "Несуть когось чорти. Написати плану не дадуть".
На порозі у сірому крапчатому костюмі й у великій грузинській кепці стояв уже знайомий нам "пінгвін".
— Слухаю вас,— мовив Сідалковський і відклав ручку в сторону.
— Я від Славатія Мурченка, ось записочка. Моє прізвище Грак. Євмен Миколайович Грак,— відрекомендувався він і зняв грузинську кепочку, з-під якої випурхнули, як дві летючі миші, величезні вуха.
"Мідасові вуха",— подумав Сідалковський. Грак тим часом перебирав у руках кепочку з такою скрупульозністю, ніби збирався там щось знайти. Євграф розгорнув записочку і ще раз глянув на Грака. Той наче вирішив себе показати повністю, гордо й незалежно підвів голову. "Наполеончик. Торс чудових пропорцій. Об'єм грудей сантиметрів 76. Розмір голови — 52, зріст—148, вага 32 кілограми разом із заправленою авторучкою,— міряв його Сідалковський з ніг до голови.— Цікаво, за рахунок чого досягається така чоловіча краса? Щось у ньому є від коня Пржевальського. Щелепа відтягнута. Ложкою, мабуть, не користується, рідкі страви сьорбає так".
— Історія повторюється! — промовив уголос, викидаючи записочку до плетеної урни.
— Що ви сказали? — витягнувся у рупор Грак і наставив "мідасові вуха".
— Як запевняє Мурченко, мій молочний брат, ви йдете по моїх слідах, хоч розмір черевиків у вас більший. Що ви вмієте? — запитав секретар-референт (таку офіційну посаду займав у "Фіндіпоші" Сідалковський) і новообраний голова місцевкому.
— Бачите, я за професією ветеринар...
— За дипломом,— перебив Сідалковський. Грак йому не сподобався — такі маленькі на зріст люди завжди задерикуваті й підступні, хитрі й улесливі,— а тому вирішив з ним не дуже церемонитися: — Лизати вмієте?
— Пробачте, доктор, як лизати? — перепитав несміливо Грак.
Сідалковський ще раз глянув на нього: "Розмір черевиків, як для його зросту, завеликий. Носки гострі й направлені в протилежні кінці. Видно, натура неспокійна, нахабна і впевнена в собі. Цікаво, який він у плавках? Для чого я його роздягаю?"
— Як ви сказали, доктор?
Таке звертання Сідалковському імпонувало. "У мені, чорт забирай, щось таке є!"
— Я вас запитав, чи вмієте лизати?..
— Я, пробачте, вас не зовсім розумію,— Грак колупнув черевиком паркет.
— Не робіть цього,— зауважив Сідалковський.— У нас недавно був капремонт. Якщо вам не дуже подобається слово "лизати",— уважно глянув Гракові в очі — він тієї ж миті опустив їх,— то скажемо делікатніше, хвости на поворотах умієте заносити?
Грак деяку мить збирався з думками. Оговтавшись, він глянув на Сідалковського теплим інфрачервоним поглядом.
— Пробачте, доктор. Вибачаюсь, знову вирвалося. Слово "доктор" у мене паразит... Я майже всіх так називаю...
— Можете називати просто мене: Сідалковський. Хоча можете й доктором. Це у вас непогано виходить. Одразу видно, що в художній самодіяльності участь брали,— Сідалковський випростався і показав Граку свої фізичні дані, тоді сів просто на стіл. У такі хвилини він завжди подобався сам собі. А на фоні Грака навіть поступово почав закохуватися в себе. Жаль, немає навпроти дзеркала...— Як у вас з пропискою? У нас приміська зона...
Грак зам'явся. Обличчя його набрало кольору рожевого фламінго. "Янгол з рожевими вухами",— подумав про нього Сідалковський, взяв ручку і намалював рожевого чортика.
— Все ясно, прописки нема. Дівчини нема, хати нема, надіюсь, боргів теж нема...
— Є,— цей звук, здавалося, тільки вирвався з Гракової горлянки, стукнувся об піднебіння й застряг між рідких і трохи гнилих зубів.
"Мабуть, горіхи лущить, як білка.