неї горіли, крапельки поту від хвилювання виступали на верхній губі, але іспити завжди проходили блискуче. Пан сидів задоволений, пихатий, з таким виглядом, ніби це справа його рук, і після іспитів мимрив крізь зуби: "Іспит пройшов нібито добре".
А ввечері до мами прибігали учительки соборної, срі-тенської, воскресенської шкіл. У них ще іспитів не було, вони хвилювалися так, як і мама вчора, і розпитували, що питав владика, яка була задача, який диктант.
— Він як сказився, владика наш,— розказувала мама.— Все по карті та по карті: де в раю Адам і Єва жили^ покажіть, де Мойсей євреїв переводив, покажіть, де Содом і Гоморра були.
— І вони у тебе це все знали? — з жахом витріщивши очі, питала Ліза з соборної школи і, швидко хрестячись, додавала: — Хоч би завтра він службу правив і до нас не заїхав, а то такі Содом і Гоморра мені будуть!.
— І чого ти з сил вибиваєшся? — казала спокійна, суха Ніна.— Ти думаєш, хтось дякуватиме, хтось золоту труну скує? Мені аби здихатися Як-небудь та поїхати спочивати. Остогидли ці зошити!
Маленька, худенька Настя з воскресенської переписувала нервово задачі, розпитувала, як їх розв'язувати, цілувала маму і шепотіла:
— Спасибі, мамочко, тільки куди мені до вас!
Вони ішли з щирим бажанням, щоб ніхто не заглянув в їхні школи.
— Як Сірка годують, так він і гавкає! — всміхалася лагідна мама.
їм же не треба було думати про дальшу долю своїх учнів, у тих були батьки. А у трудолюбців були тільки пан, учителька і пекарі.
О, кожна ялинка теж мусила допомогти: адже треба скрізь використати все можливе і натиснути всі пружини. Тому скласти список гостей і прийняти їх — це зовсім не така проста справа. Цього року мама покладає на ялинку особливо великі надії — скільки хороших хлопців повиростало, і їх треба кудись влаштувати. Тому в списку і губернаторша, і Гудим-Левкович — голова дамсь-
кого благодійного товариства, і ще багато аристократичних гостей.
Посеред зали стоїть ялинка — та ялинка, під якою вже танцювали діти в Дворянському зібранні і яка тепер "принесла радість" трудолюбцям. На ній не такі дорогі іграшки — більше пряників, золочених горіхів, паперових ланцюжків, але є і великий традиційний Дід Мороз, а нагорі Дмитро повісив велику зірку. Замість електричних лампочок, рядочками понатикані зворушливі, затишні свічечки. Від свічечки до свічечки протягнуто шнур, і від нього враз запалюють усі вогники. Під ялинкою лежать коленкорові червоні і блакитні мішечки з дешевими цукерками, горіхами, яблуками для трудолюбців, а в передній частині зали красується великий довгий стіл, той самий стіл, що його ставили під час іспитів. Тільки на іспитах він був накритий червоним сукном, а тепер білими скатертинами. І що це за смачний і розкішний стіл! Тут мають сидіти почесні гості і їсти, а в цей час перед ними трудолюбці будуть виступати. За цей стіл мама ніколи не сідає — вона буде з трудолюбцями по той бік ялинки.
От уже приїхав пан. Він розгладжує пальцями вуса і хазяйським оком оглядає ялинку, стіл, всю залу.
— Він огидний, правда? — питаю я Шурку.
— Огидний.
— А задається!
— Задається.
— У нього ж машина й фрейліна коло дочок.
— А у тебе буде машина, як виростеш?
— Звичайно, буде! І дамський велосипед, як у мами.
— І у мене!
— Я буду вчителькою. Тільки в моїй школі ніколи не буде "пана",— я буду сама за "пана", і за попечителя, і за архієрея.
Цю розмову уриває приїзд гостей. Приїздить архієрей в фіалковій оксамитовій широченній рясі з великим хрестом на великому животі, якісь дами, чоловіки.
Ми з Шуркою раптом прискаємо.
— Як бульдог, правда? — шепочу я.
— Зовсім бульдог! — погоджується Шурка.
Це ми побачили високого, сухого, як кістяк, старика з обвислими, як у бульдога, щоками.
— Мамо, хто це?
— Це попечитель! — хвилюється мама і йде з ним вітатись.
— Губернаторша,— чуємо ми позаду шепіт Парасковії Федорівни і жінки доглядача.
— Оце губернаторша? — розчаровано питаємо ми з Шуркою.
Худа, як жердина, дама, з високою зачіскою, з лорнетом і в надзвичайному платті. Ми ще такого з Шуркою ніколи не бачили — шовкове, зелене, оздоблене білим хутром. Навіщо на платті хутро?
— Тобі подобається?
— Ні,— презирливо каже Шурка.— Навіщо тоді шуба, коли хутро на платті? А в самому платті однаково холодно. Не розумію! Краще вже боа, як у тьоті Ліди.
— Звичайно, краще,— погоджуюсь я і одверто кажу: — Мама куди красивіша за неї!
— Зрівняла! — знизує Шурка плечима.— В "Трудолю-бії" усі кажуть, що красивішої від тьоті Ліди нема!
На цьому ми трошки заспокоюємось, а вечір уже починається, і я починаю хвилюватися за кожен номер.
Але все іде добре. Гості п'ють і їдять, а хлопці перед ними декламують і співають. Каленик і Стьопа проспівали під акомпанемент фісгармонії "Ночевала тучка золотая". Вася Тихий сказав "Моление о чаше", за що його навіть підкликав до себе архієрей і поблагословив.
Мама багатозначно підморгнула кумоньці — Парасковії Федорівні, і та радісно закивала головою і піднесла хусточку до очей.
Чудово проходить "Полтава", зворушено слухають "Тяжёлое детство мне пало на долю". Губернаторша весь час підносить лорнет до очей і, жуючи шоколадні цукерки, милостиво всміхається хлопцям.
Мама дуже хвилюється за "Суд Міноса" — тут виступає багато малечі.
— Павло за Ільком, Ілько за Василем малим... Не сплутайте, як стати,— шепоче вона.— Як хто забуде, Стьопа, ти підказуй. І дивіться на гостей, а не собі під ніс!..
Але вони репетирували вже сотні разів і виступають упевнено, з точними жестами і "з виразом". Гості смі-. ються.
Зараз "Вовк та Ягня". За цей номер мама більш спокійна, це ж її кращі учні. Дмитро хоч і не перший в науках, проте перший артист. Все іде добре. Архієрей з усмішкою нагинається до протоієрея, і губернаторша шепоче княжні Гудим-Левкович.
— Je ne comprends pas! 1 Але це дуже смішно.
— Нащо це ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій У чистую оцюю воду? Та я тобі за цюю шкоду — Ти знаєш — що зроблю? Як муху, задавлю! —
гримить, входячи в свою роль Дмитро.
Мама і Парасковія Федорівна задоволено пересміюються — все гаразд.
— Ні, паночку, водиці я не сколотив,—
дзвенить жалісний голосок Каленика, і яка в нього чудова мордочка в цей час! Він, хитрючка, помічає, що губернаторша дивиться на нього, і поглядає на неї такими зворушливими очицями.
— А хоч би й пив, то шкоди в тім немає, Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає...
— Так цебто я брешу? —
сердиться Дмитро. Боря, тримаючи складені руки на животі, патетично закінчує:
— І — Вовк Ягнятко задавив!
Він дивиться, як вчила Лідія Миколаївна, не собі під ніс, а на гостей,— а прямо проти нього посередині столу сидить, як кістяк, виснажений і непорушний попечитель, поряд з ним, ліворуч,— випещений "пан" у чорному фраці.
1 Я не розумію! (Франц.)
— Нащо йому про теє знати, Що, може, плаче бідна мати Та побивається, як рибонька об лід: Він вовк, він пан... йому не слід...
Губернаторша, княжна Гудим-Левкович милостиво аплодують. Архієрей і піп трусять, усміхаючися, сивими бородами. Попечитель піджимає сухі безкровні губи, і бурди, ну, чесне слово, бурди, як у бульдога, що просто лежали на білій крохмальній маніжці, у нього підсмикуються вгору. Він щось каже "панові", і я не можу розібрати — чи сміються вони, чи що.
Далі ще співає хор, читають "Коника-стрибунця", все йде гаразд. Проводжаючи почесних гостей, мама встигає розповісти губернаторші, які здібні хлопці і як їм треба далі вчитися, а коли треба, вони можуть і на якомусь благодійному концерті виступити. Архієрей зворушений "Молением о чаше" і хором. Він ласкаво благословляє маму, і здається, єдиний з усіх гостей дякує мамі. Решта виливала своє захоплення перед "паном".
— Спасибі за кожного з малих сил, перед богом на тому світі все вам зарахується, вельмишановна Лідіє Миколаївно!
Мама рада хоч цій небесній нагороді.
Гості роз'їхалися. Щасливі трудолюбці одержали мішечки з ласощами, випили чаю і тепер без панів танцюють навприсядки гопачка. Мама влаштовує танок навкруг ялинки. Починається справжнє свято.
Другого дня ми встали пізніше. Мама весело розповідала за сніданком татові й бабусі про ялинку, як прибіг Тихий і Дмитро.
— Лідіє Миколаївно! "Пан" кличуть!
— О боже, спочити не дасть! — мовила вона, але швидко накинула шубку, шапочку і побігла.
Повернулася вона за годину, зачинилась з бабусею в спальні,— я там тихенько сиділа на бабусиній скриньці, і — я ніколи не бачила ще маму такою — мама плакала.
— Він кричав на мене! — крізь сльози казала вона.— Він кричав, що я гадюченят вирощую, що вони дивляться йому в очі і сміються. Ха-ха-ха! — раптом розсміялася вона голосно. — Ідіоти! Попечитель вирішив, що це на нього нарочито байку написали, а "пан" — що на нього. Пам'ятаєте, там в кінці — "Він вовк, він пан",— що це я навмисне для них таку байку вибрала, а я й гадки не мала. О, мерзотники! Він каже: "Ви внушаете дітям, що я вовк, і вони кажуть це мені просто В ОЧІ".
Це було так несподівано і для мами, і для бабусі, і для мене, що ми всі засміялися.
— Ні, ні,— казала мама,— я кину "Трудолюбіє", але ж на віку, як на довгій ниві, іще віділлються вовкам овечі сльози!
Та мама не кинула " Трудолюб ія". Увечері прибігли хлопці і сказали мамі, що "пан" наказав перевести Бориса в пекарню і його за якийсь недогляд побив наглядач. Мама забула свої образи і побігла в "Трудолюбіє" рятувати Бориса. Вона кричала, що ноги її не буде в "Трудо-любії", але що знущатися з хлопців вона не дозволить. Вона кричала, що піде до архієрея, що пропечатає в газетах, взагалі, багато дечого.
І, дивно, мама перемогла. Я думаю, що "пан" все-таки боявся трошки маминого характеру. Він майже попрохав пробачення, у всякому разі, сказав, що вони обоє погарячилися, але він знає, що таке Лідія Миколаївна для "Тру-долюбія", що з цими "виродками" тільки вона може управитися. Мама швидко відходила — звичайно, вона лишилася і, звичайно, забрала Бориса з пекарні.
Це була остання ялинка в "Трудолюбії". Почалася війна, ми з хлопцями ходили виступати в лазаретах для поранених, мама влаштувала в другу зміну в помешканні "Трудолюбія" безплатну школу для дітей біженців, і "пан" трохи "підібгав хвоста", не заперечував і не втручався, навпаки, іноді ще й пишався таким своїм "патріотизмом".
Минуло кілька років. Я пам'