і почалася війна... а Білорусь уся була під окупантами... Боже мій... — моя дочка...
— Вони справді з Білорусі, — сказала Ірочка і тихенько поклала руки на плече жінки. — Не плачте, не плачте, це, напевне, ваша Світланка.
Прибігли виховательки і директор, старші діти. Усі розглядали картку. Справді, вони були схожі — мати й дочка — кругловиді, світлоокі, з ямочками на щоках...
Так несподівано знайшлася мати Світланки Комарович.
Її, Світланчину матір, хотіли провести додому. Але вона пішла сама, їй хотілося бути самій. Вона йшла, і сльози струмилися по щоках, вона не витирала і не змахувала їх. Зустрічні бачили: йде красива молода жінка в модному береті, з великими загнутими віями, підфарбованими губами, і так не пасують ці нестримні сльози до її зовнішнього вигляду. Але чого тільки не надивилися ленінградці за ці роки! Вони проходили повз неї, а вона несла одна свою велику радість і своє велике горе.
Справді, їй би радіти, Софії Леонтіївні, Зосі — як її всі звали ще змалку в Білорусії.
Вона намагалася уявити собі дочку, яку вже давно оплакала, як мертву, і в уяві поставало щось рожеве, пухке, всміхнене, в ямочках і перев'язочках. Вона була з нею мало. Більше поралася з дитиною бабця, а вона, весела, безтурботна Зося, їздила за своїм чоловіком-лейтенантом, який подовгу не засиджувався на місці. Влітку 41-го року Зося відвезла дочку на село до сестри і матері "на дачу", а сама поїхала в Ленінград, влаштовуватися на новому місці — там і застала її війна. Вона встигла виїхати на Урал. У 41-му ж році загинув на фронті чоловік, і вона лишилася сама... Одружилася вона вдруге у 43-му році з ленінградцем, моряком Балтфлоту, який лежав у госпіталі, де вона працювала санітаркою після загибелі чоловіка. Вона нікому нічого не розповідала про своє колишнє життя. Була нова сім'я, сім'я її чоловіка, не дуже привітна, замкнена, нові взаємини, нове життя. Чоловік після госпіталю знову поїхав на фронт, повернувся у 45-му році без ноги. Вони переїхали у Ленінград. Зося пішла працювати на фабрику і робила все, щоб чоловікові було затишно, спокійно, щоб він не відчував свого каліцтва. За рік у них народився синок. Вона назвала його чомусь Святославом, звала Світиком, хоча Світик був чорненький, з вуглинками-очима. Чому вона ніколи нікому не розповідала про Світланку, про першого чоловіка? Можливо, тому, що другий чоловік, теж молодий, красивий, який дуже любив її і ревнував, зустрівся з нею, коли вона вже трохи отямилася від свого горя, мала вигляд зовсім молодої дівчини і поводилася так безтурботно, незалежно. Насправді ж її страшенно пригнічувала самотність. Вона звикла, що змалку з нею носилися, нею милувалися, балували її, і вона не так закохалася, як зраділа, що хтось її знову любитиме, буде з нею, вона чекатиме, вона писатиме йому, і коли війна скінчиться — буде своє життя, сім'я, затишок.
Вона вже не могла, не могла бути сама! А моряк був до того ж милий, красивий, безпосередній, і вона стала його дружиною, і була завжди вірною, щирою, дбайливою. Коли він повернувся без ноги, вона й оком не повела, і коли він хворів, а він часто хворів після своїх контузій і ран, вона гляділа його, як дитину.
...Вона йшла й плакала і з радості і з горя.
Як вона прийде і скаже чоловікові: "Я брехала тобі, у мене є дочка, і вона жива, а я думала, що вона померла, і спокійно жила з тобою..."
Може, краще нічого не казати? Почекати? Написати Світланці і почекати, як буде далі. Світланка. Боже мій. Їй уже 10-й рік тепер! Де ж вона була весь час? Як це вона, мати, могла одразу повірити, що дочка загинула, і не розшукувала її! Але як було не повірити?
Зося підійшла до будинку, де мешкала, навіть не помітила, як піднялася сходами, машинально відкрила ключем двері, зайшла в квартиру — маленьку, дуже чистеньку, затишну, де скрізь на стінах висіли фотокартки, малюночки, штучні квіти, скрізь були покладені серветки, покривальця, вишиті і вив'язані Зосею, на канапі безліч подушечок, іграшок Світика. Світик у біленькому ліжку спить, розкинувшись у біленькій вимережаній сорочечці. Чоловік сидить коло столу, читає газету. Таке спокійне, лагідне життя. Вона оглянула все широко розкритими очима, їй здалося, це востаннє вона бачить усе.
Але одразу перед очима виринула Світланка, її рідна маленька Світланка, в якомусь далекому дитячому будинку, сирітка без батька і без матері... Вона забула, що тільки-но була в дитячому будинку і сама дивувалася, як там затишно, охайно, привітно, вона забула, що тільки-но бачила Світланку на фото — всміхнену, кругловиду, веселу дівчинку з великими бантами над вухами. Їй уявлялось щось бідолашне, маленьке, пострижене, одне-самісіньке — без матері, без бабусі, без батька... і вона впала раптом на коліна і забилася об край канапи.
Чоловік злякався, він ніяк не міг знайти костур, який стояв за його кріслом, він не міг одразу підійти до дружини.
— Що, що з тобою? Зосечко, що трапилося?
Стукаючи костуром, він підійшов до неї. Цей знайомий стук костура, завжди такий болючий для неї, привів її до пам'яті.
Вона глянула на чоловіка, глибоко зітхнула і сказала майже зовсім спокійно:
— Моя дочка Світланка жива. Жива моя дочка Світланка,— повторила вона ще раз. — Мені сказали, що село під Вітебськом спалили, а вона, виявилось, жива.
І вона дивилася з жахом на чоловіка, не знаючи, чи плакати, чи сміятися.
— Я ніколи тобі не казала. Мій чоловік загинув на фронті у 41-му році, а село, де лишилася Світланка з моєю сестрою і мамою, спалили фашисти. Мені казали, нікого не лишилося в живих. А тепер, виявилося, Світланка жива. Вона в дитбудинку в Києві.
Чоловік незграбно опустився коло неї на килим і, провівши рукою по голові в блакитному береті, сказав:
— Чого ж ти, дурненька, плачеш? Радіти треба і швидше забрати. Тоді Зося заплакала ще дужче, впавши головою на обрубок його ноги.
* * *
У Тоні був нежить, і звечора трохи підвищилася температура. До школи її не пустили.
— Щаслива! — сказала з заздрістю Світланка. — Сьогодні ж контрольна з арифметики.
Справді, на другому уроці мала бути контрольна з арифметики. Що там не кажи, а це не така вже радість — контрольна. Звичайно, приємно вже після — коли одержиш добру оцінку — а до того скільки нахвилюєшся! Навіть Тоня, у якої майже всі п'ятірки, завжди хвилювалась; а Світлана взагалі не дуже полюбляє задачки. Коли б ще Тоня була під боком, у тяжку хвилину вона б допомогла. До школи Світланка йшла з виглядом приреченої, і обличчя її то блідло, то червоніло. Але коли вчителька написала на дошці умову задачі, Світланка враз заспокоїлася і швидко почала розв'язувати прямо в зошиті, хоча дома Ліна Павлівна попереджувала її, щоб завжди розв'язувала спочатку на чернетці. Але задачка була легенька. Світланка швидко розв'язувала, прикусивши язичок і насупивши трошки пшеничні брівки. І раптом зупинилася. В останньому запитанні виходило три з половиною колгоспники! Що за нісенітниця! Світланка почервоніла, засопіла, почала перевіряти і рантом збагнула, що з самого початку робила дурницю, але як розв'язати, вона не знала. Вона закреслювала і починала знову. Їй потрібен був якийсь натяк, поштовх, бо заплуталася остаточно. Була б Тоня — звичайно, усе було б гаразд.
Вона оглянула жалісними очима клас, і погляд її спинився на Зіні. Але Зіна зосереджено, серйозно і, напевне, цілком вірно розв'язувала задачку, не відриваючи очей від свого зошита. Тоді Світланка, зрозумівши, що допомоги чекати нема звідки, почала розв'язувати на промокашці. А інші дівчатка вже здавали зошити! І спокійні, з почуттям полегшення поверталися на місце. От пройшла Зіна і пошепки сказала розв'язання.
— І в тебе так?
У Світланки було зовсім не так! У цілковитому розпачі вона почала робити з кінця, і вже коли пролунав дзвоник, червона, схвильована, подала свій зошит.
— Я бачила, Світлано, як ти морочилася з задачкою,— сказала їй учителька. — Ти завжди розраховуєш на допомогу Мідян, а от сьогодні лишилася сама і ледве виплуталась. Треба самій більше працювати, адже не завжди коло тебе буде Тоня!
— Що ви, завжди! — безпосередньо махнула рукою Світланка. — Ми з нею завжди будемо разом,— впевнено додала вона.
— А коли я вас розсаджу? — спитала вчителька, ледь стримуючи посмішку.
— Ні, ні, Ганно Іванівно, не розсаджуйте. Я даю слово, що буду працювати, тільки не розсаджуйте. Я не можу без Тоні.
Світланка злякалася ще дужче, ніж на контрольній, навіть сльози з'явилися в круглих ясно-блакитних очах.
— Ну, гаразд, гаразд, сидіть уже вдвох, тільки ти даси мені слово попрацювати з арифметики вдома. Хай тобі Тоня допоможе, але в школі ти повинна самостійно все робити.
Ну, закінчилося все-таки добре!
Світланка підстрибом бігла додому і ще з вулиці побачила, що Тоня дивиться у вікно ізолятора — чекає її. Світланка підстрибнула ще вище і показала рукою якісь знаки, які означали:
— Все гаразд! Контрольну написала — хоча було важко. Хотіли пересадити, але лишили.
За дві хвилини вона вже все це розповідала Тоні, контрабандою забігши до ізолятора.
— А тебе Марина Петрівна гукала і сюди до мене присилала, думала, може, ти після трьох сьогодні в мене сидиш,— повідомила Тоня. — У мене вже температура нормальна, і після обіду лікар подивиться і дозволить спуститися в робочу кімнату, щоб уроки вчити.
— А потім, як повчимо, будемо плаття шити! — таємниче підморгнула Світлана. У них завелася лялька. Її подарували шефи, і дівчатка обшивали її на дозвіллі.
— А чого мене кликала Марина Петрівна? — раптом занепокоїлася Світланка. — Нічого такого? — спитала вона, пригадуючи, чи не було чого-небудь в її поведінці, чи в школі щось недозволене, за що б її викликала завідувачка. Адже про контрольну вчителька ще не могла розповісти.
— Ні, що ж? — теж ніби пригадуючи все, сказала Тоня. — Ніби все гаразд. Біжи, а потім розкажеш. Я чекатиму! Ти ж забіжиш потім, ніхто не побачить, і я вже не заразна,— додала переконливо Тоня.
Ні, нічого "такого" не було.
Марина Петрівна щільно причинила двері і ласкаво посадила Світланку на широкий диван. Цей диван був призначений для інтимних розмов, і звався він "диван Марини Петрівни". Але це завжди означало щось серйозне. Світланка вся притихла, склавши на колінах ручки і дивлячись прямо, прямо в очі Марині Петрівні.
— Ти пам'ятаєш маму, Світланко? — спитала тихо Марина Петрівна.