Далі зняв сандалію і сандалією загилив отруйну потвору подалі.
Скорпіон полетів на чисте місце і, піднявшись високо на своїх колінчастих ніжках, помчав до купи каменів. Чоловік схопив із купки камінець і щосили жбурнув у скорпіона. І поцілив! Розтрощив панцир і відірвав дві ноги. Те, що ще хвилю тому було смертельним жахом, конало, висихало, перетворювалось на купку шкаралущі.
Не встиг він розправитись із цією огидною потворою, як зі схилу почувся відчайдушний вереск, писк, перелякане щебетання.
Під акацією репетували смугасті звірята, що тількино ласували змією.
На гілках над ними вмощувався хижий птах, чи то орел, чи то прездоровенний яструб, чорний з червоно-бурою спиною пазурами однієї лапи він затис смугастого переможця змії. Мандрівець ні на хвилю не сумнівався, що це саме звірятко і вбило змію.
Бідолашна тварина пронизливо вищала і пручалася. Але птах дзьобнув тварину, і вона завмерла.
Чоловік схилився, вставив ногу в петлю-стремено куші і напнув тятиву.
Поліз за пазуху за свинцевою кулею. Але в руку йому потрапив важкий округлий самородок. Він і заклав його в кушу.
Прицілився і натис на гак.
І з птаха так і бризнуло чорне і руде пір'я. Хижак завалився межи гілок і випустив із жахливих пазурів звірятко.
І смугаста звірина теж не впала на землю, а застрягла межи покручених гілок.
Чоловік діяв без жодних вагань. Швидко зліз по вже знайомих заглибинах на камені і побіг до акації. Трусонув дерево щосили.
Разом із пораненою твариною на землю впало кілька великих жуків, ящірка і… скорніончик! Смугасте звірятко ледь животіло — було видно, що птах не лише роздер їй спину, а й добре пом'яв своїми могутніми кігтями.
Чоловік запхав тварину за пазуху і побіг далі до скелі.
На бігу, бічним зором, спостеріг, як кілька гієн поспішили до води.
Коли він піднімався вгору на скелю, обдивляючись кожну п'ядь (після скорпіона!) кам'яної стіни і озираючись без упину, зауважив, що кілька гієн ликтали воду. залізла у воду і розляглася на мілкому.
У неї так роздулось черево, що вона ледь дихала.
Друга гієна оббігла старицю і спробувала, але якось ліниво, прокусити панцир черенахи. Може, вона і розкришила б гранчастий панцир черепахи, але чомусь облишила.
І не відходячи далі від води, присіла, розкарячилась і наклала здоровенну купу лайна!
Мандрівцеві здалося, що він аж тут, на камені, вгорі, почув жахливий той сморід. Бо що може бути смердючіше за лайно гієни?…
Спорожнившись і наликтавшись води, ця гієна вчвал, якось наче зневажливо підкидаючи низький зад, задерши хвоста із виском і хихотінням помчала до буйволячих останків.
Чоловік обережно взяв за широке денце горлянку з водою, ще обережніше витяг затичку і приснув водою на звірятко.
Розкуйовджена жорстка шерсть тварини позлипалась на спині від крові.
Він промив рани, пообрізав гострим, мов бритва, ножем, шерсть навколо рани. Ще раз збризнув водою звірятко. Воно наче повело мордочкою, злегка дригнуло лапами і зачепило великими пазурами за сорочку. Чоловік склав долоню ковшиком і націдив води з горлянки. Пхнув туди гостру мордочку звірятка.
Звірятко повело носом, чхнуло і заходилось ликтати воду з долоні. Коли вода скінчилась, чоловік не налив на долоню знову воду, а дав тварині облизати його долоні і пальці до сухого.
Чоловік дивився на довгу, через усю спину, рану звірятка і думав, чим би його біді зарадити.
Наче й не воно врятувало його від сутички із чорною смертю. Але все ж саме воно відігнало від скелі змію. Як не міркуй, а все одно це звірятко — його помічник у цій небезпечній пригоді.
Було в нього в ладунці трохи порошку. Дали йому марабути ще в пустелі цей порошок із якихось порхавок. Щоб він рану присипав, коли його ящір черконув пазуром по литці. З того часу рештки порошку мандрівець носив у ладунці на грудях. Не хотілося на тварину такий чудовий лік витрачати. Але все ж він взяв злегка, на самі пучки золотавий порох і притрусив рану.
Як же називали цю тварину арабини? Його аж зло взяло, що сьогодні він не міг пригадати кількох слів!
Тут він відчув, що у всьому настала повна зміна.
Наче все примовкло. Навіть цикади своїм тремтячим дзвоном не так вже й докучали.
І гієни без завивання і хихотіння геть помчали від скривавлених ребер буйвола. Шум помахів крил зграї грифів долинув аж до скелі.
Мандрівець тільки встиг покласти на шкіру леопарда поранену тварину і спорядити свинцевою кулею арбалет.
Як на південному березі постало чорне воїнство.
І це не був натовп дикунів, як йому казали арабини, що торгували чорними невільниками.
Всі воїни стояли щільною лавою.
На чверть кроку попереду високий щитоносець із здоровенним щитом, трьома списами і тиквою-горлянкою на поясі. Цей пояс, та ще сандалії і плетена з кори шапочка на голові — ото й увесь одяг щитоносця.
А за правим плечем кожного щитоносця був лучник. Наче приріс до щитоносця. Ці негри лучники були прездорові. Всі на голову вищі від мандрівця, якщо й не більше! Тримали вони здоровенні прості луки з товстих гілок. І довжиною були луки якби не в сажень з двома п'ядями. Сагайдаки за спинами висіли навскіс, так, щоб було легко правицею з-за лівого плеча висмикнути стрілу.
Тут з лівого боку, зі схилу, з-за дерев почулись старечі голоси.
Мови цих старих чаклунів чоловік не знав і не міг її вивчити за ці дні поспішного переходу через річкові плавні, чагарі, переліски.
Але добре зрозумів, що вони кличуть його до себе, і якомога швидше.
Він схопив тільки арбалет на плечі, а звірятко запхав за пазуху і поспішив униз по кам'яній стіні.
Воїни на краю урвища заверещали високими жіночими голосами, коли побачили втечу мандрівця зі скелі.
У повному порядку, по двоє — щитоносець і лучник, воїни скочувались на курний, витоптаний усіма тваринами савани, шлях.
І бігли по двоє, як насилені на шворку намистини. Розфарбований у червоне, із жовтим щитом, щитоносець і геть чорний, з розфарбованим білими смугами обличчям під солом'яною шапочкою із цілим півнячим хвостом угорі.
Мандрівець пострибав між уламками каменів, а тоді вгору під захист дерев.
Під деревами стояли чорні старці-чаклуни і відчайдушно йому махали руками, щоб він поспішав.
І він показав їм, що хоч він і не довгоногий чорний бігун, а бігати здатен справно! Старі радісно закричали, коли побачили, як швидко і легко він підіймається вгору.
Та їх радість була марною…
Коли мандрівець добіг до них, і вони схопили його за руку, щоб потягти під порятунок непролазних кущів, з'явились воїни з блискучими метальними ножами.
Ці воїни заволали з такою силою і гучністю, що чаклуни впали навколішки.
Мандрівець згарячу, а водночас і з відчаю, націлився арбалетом в командира цих метальників ножів.
Головний із вояків опустив руку з ножем і показав, що чужинець повинен піти з ними.
Мандрівець на мигах показав, що він піде, якщо старці-чаклуни підуть з ним. Вони закивали на згоду і всі рушили до висихаючої стариці.
Стрункі, жилаві метальники ножів оточили мандрівця і дідуганів з усіх боків. Розглядали його з усіх боків, мацали зброю, шарпали за одяг. І щось говорили, говорили, наче якісь дрозди щебетали і метеляли при цьому всі головами з безліччю тонких, намащених жиром косиць.
Коли вони прийшли до стариці, то побачили, що один із щитоносців намагається пробити списом черепаху.
Тут сивий чаклун кинувся і щось присвистуючи та клацаючи язиком, почав доводити воїну.
Воїн нехотя облишив черепаху, і вона посунулась нагору до коріння підмитих повенями дерев.
Мандрівця ні лучники, ні щитоносці не оглядали так нахабно, як метальника ножів. Не простягали рук до його одягу і зброї, до його світлої, хоч і засмаглої, шкіри.
З-за щільного кола воїнів, що оточили його і двох чаклунів, він не бачив небезпечної для себе дії.
А там до останнього клаптя рідкої грязюки нахилився чорний ватажок. Ні, скоріше, він був не чорний, а коричневий. Та з такими товстенними варгами, що й найчорнішого негра рідко бувають. А борідку мав ріденьку — на відміну від цілої копиці дрібних тугих косиць. Ватажок уважно роздивлявся засохлих жабок, сліди сандалій мандрівця, дірочки від самородків у висохлій, розтрісканій на здоровенну луску, грязюці.
Ватажок підняв кілька самородків і сховав у торбинку, зроблену з цілої шкірки мавпочки. Навіть мордочку лишили і зіниці вставили — блискучі жовті намистини.
І зразу ватажок підійшов до гурту. Він і рота не розкрив, і наче всі до нього спиною стояли, а тільки він безшумно наблизився, всі розступилися.
Мандрівець, закинувши за плече арбалет, показав руками перед собою: "Що тобі?!" А негр показав, що мандрівець разом з воїнами має поспішати на південь. Далі він показав, здіймаючи руки до грудей і все вгору та вгору. І це було можна витлумачити, що треба поспішати до когось великого, чи чогось великого і зверхнього.
Мандрівець на згоду закивав головою, а тоді показав на землю, де він стояв, і руками показав, що він повинен повернутись з-за тих пагорбів назад на це саме місце. Ватажок закивав на згоду і показав рукою, як мандрівця беруть десь там за обрієм і переносять назад, саме сюди.
Ватажок затис лівою рукою праву долоню мандрівця і пронизливо і тонко, тонко заверещав.
І всі воїни заверещали жіночими голосами, хоч так між собою нормально розмовляли. Побігли з місця, що є сили.
Старі чаклуни, о диво, бігли разом з усіма загоном може з милі дві.
Потім вони почали відставати. Ватажок зразу це примітив і громовим голосом щось наказав. Двоє здоровенних щитоносців віддали свою зброю і посадовили собі на карки старих, висохлих дідуганів!
Мандрівець не збирався поступатись перед цим чорним ватажком. Але той, певно, відчув, що дихання в мандрівця стає напруженішим.
Він заволав ще раз!
До мандрівця підбігло аж чотири щитоносці. На бігу стали подвоє попереду і позаду, поклали собі на кожне плече по спису, на ті списи ще навхрест два списи, як Андріївський хрест. Згори щит.
Здоровенні, найпотужніші воїни щитоносці з'явились обабіч мандрівця.
Схопили його за плечі і за ноги і висадили на щит!
Все робилось не те, що не спинившись, а й не стишуючи бігу.
Вони бігли мовчки, тільки хекання й тупіт сотень ніг.
Певно, що ці могутні воїни могли бігти і безшумно. Але зараз вони чи не навмисне били щосили п'ятами в землю.
Тупотіння розносилось по горбах, вкритих купами дрібнолистих колючих чагарів, акаціями з пласкими кронами, поодинокими пальмами дум.
Чорні воїни бігли тим широким шляхом, яким тварини мандрували за дощем і поживами.
Червоний пил курився під ногами чорних бігунів і все вище й вище здіймався, довго не опадаючи на землю.
Потім воїни звернули ліворуч у прохід між колючими безлистими чагарями.