Новим болем на серці у його обізвалася та згадка... Тараса від болю аж занудило, коли він згадав, що за обідом той самий віолончеліст стояв за стільцем у господаря яко лакей. Ментом думки Шевченка повинні були опинитися в прихо-/173/жій Енгельгардта і нагадати Тарасові, як і він, геній українського слова, повинен був лакеювати у Енгельгардта!.. Охмарений споминками гіркого минулого, ходить Шевченко по саду та вболіває про долю віолончеліста, аж ось назустріч його і сам віолончеліст. Він кинувся до Тараса дяковати, говорячи: "Ви єдина людина, що, слухаючи мою гру, зрозуміли мене", — та й заплакав!.. Крепак-віолончеліст був учнем Шпора...
— Що ж ви гадаєте далі чинити з собою? — спитав Шевченко. — Ви ж сущий артист!
— Що ж мені робити? Хіба тільки повіситись.
Кервавим кип’ятком слова ті повинні були обдати Тарасове серце. "Чи давно і я був в такому ж становищі?" — певно, думав він. Картина крепацтва скрізь була однакова: "Пани бенькетовали, а хрестяни голодовали". В селі, де ото справлявся той баль, де голодні й темні крепаки мусили веселити панів своїм концертом, в тому селі Шевченко не бачив вулиці, де б не було шинку, а в шинку витинала "катеринка", щоб покрити гуки того "концерту", який чутно було кожному неспанілому уху, який "грали" наболілі струни народного зневоленого серця... "Катеринка" приманювала людей до шинку, і там горілка заливала струп’я крепацтва. До такого вражіння ще більшого суму додає Тарасові віолончеліст, розповідаючи скорботну історію свого життя. "Батька, — розповідає він поетові, — я не зазнаю. Мати ніколи нічого про його не говорила. Хати у нас своєї не було, жили ми в під сусідках. Мати бажала стати за наймичку на рік, але ніхто її не брав, така вона була тендітна та бліда. Нарешті найнялася у жида в шинку. Не скажу, чи довго вона служила у жида. Я був вже чималим хлопцем, коли вона померла. Вмерла на сухоти. За кільки день до смерті прийшла вона в свою комірчину, лягла, та вже й не вставала. За кільки хвилин до смерті я приніс їй води; але вона не спроможна була ні пити, ні говорити. Ледві, ледві спромоглася доторкнутися рукою до моєї голови; поціловала мене; дві сльозини викотилися з очей у неї... зітхнула вона і вмерла. Соцький поховав її на того карбованця, що заробила вона у жидів... Я пішов за міхоношу до сліпого кобзаря... Потім пани забрали мене до двору і віддали в науку..." 342
342 Див.: Музыкант. (Поэмы и повести. — [616 — 617]).
Я наумисне виписав з "Музиканта" оцю сумну історію: зауважмо на контрасти! В однім кінці села розкішний баль з концертом, пани бенкетують, п’ють, гуляють, а в друго-/174/му — крепачка-покритка з голоду мре! Якого ще контрасту, якої ліпшої ілюстрації не тільки до крепацтва, а й взагалі до несправедливості в соціальному устрою людей!
Густинський монастир своїми руїнами і своїм "оновленням " зворушив у душі Шевченка споминки історичні, а баль в Дігтярах і оповідання віолончеліста показали йому живий малюнок живого життя, що зазнала Україна. Душа поета, ізмучена живими малюнками, обізвалася "Посланієм до мертвих, і живих, і ненарождених земляків в Україні і не в Україні сущих". В Густині і в Дігтярах немов наумисне згуртовалося усе те, що повинно було глибоко-преглибоко вразити душу поета, налити її повну, до краю пророчим натхненням. Мертві будівлі Густині нагадували Тарасові колишню боротьбу за волю; Паїсієва реставрація, баль у Дігтярах, оповідання віолончеліста і сам він показували, наче в зеркалі, увесь культ політичної і соціально-економічної неволі України. Поет бачив, що Україну
Гірше ляха свої діти
Її розпинають:
Так як пиво, праведную
Кров із ребер точать...
Жива дійсність била в вічі: кожен, хто не осліп духом і серцем, бачив, як вона руки здіймала до неба і голосила, благаючи Бога, щоб послав "апостола правди і науки". Отож, на мою думку, дегтярівський баль з усіма своїми обставинами і був тією лабораторією, горном, де увесь матеріал, зібраний доти Шевченком, перелився, і вилилося з його "Посланіє"...
IV
Близилася зима; треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав ставало Шевченкові пунктом, де мусив він попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. І от в жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав, певне, з початку другої половини жовтня, бо 16-го він був ще у Лукіяновича в Маріїнському і тут написав поему "Невольник". В Переяслав він приїхав трохи хворий 343. Козачковський гоїв його.
343 Киевский телеграф. — 1875. — № 25.
Час перебування в Переяславі він віддав переважно змальованню видів з перея-/175/славської старовини. Раз якогось з Козачковським вони їздили в село Андруші, де у Козачковського було дворище і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років. В листі до Козачковського, писаному 14 квітня р. 1854, поет, згадавши про Андруші, пише: "Друже мій милостивий! Як получиш оце не хитростне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, та поїдьте собі з богом в Андруші, та погуляйте собі гарненько в архієрейському гаю; та, гуляючи попід дубами та попід вербами, згадай той день, як колись ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого в світі не було, як ті Андруші; а вам там так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч єдиним оком!.." Далі в тому ж листі Тарас питає: "Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе або як просто згадую про тебе, то так неначе дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш... Чи пам’ятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище на гору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову, а за нею блищить, наче з золота кутий, собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Пам’ятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті, біла, ледві примітна пляма не заспівала:
Та яром, яром за товаром...
Чудовий вечір, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе, мій щирий друже!"
Вражіння, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова він вилив потім в віршах "Сон" ("Гори мої високії"). Згадуючи усе те, поет гірко плаче, що гетьмани-"недоуми занапастили Божий рай!" і так занапастили, що "за Уралом киргизам лучче жити, ніж нам на Вкраїні..." 345
344 Основа. — 1862. — Кн. IV. — [С. 22].
345 Кобзар. — 1876. — Т. II — С. 101.
В Переяславі Тарас намалював види з трьох стародавніх /176/ церков: з Михайлівської, з Покровської, збудованої полковником Мировичем, і з Вознесенського собору, збудованого гетьманом Мазепою. А з Переяслава подався на села і поробив малюнки в селі Потоках, у Василівні, у В’юнищах і в інших. До Козачковського, як бачили ми, Шевченко приїхав хорим, і хоча Козачковський гоїв його, але ж наступила холоднеча, грудень, а через те і не слід би було Тарасові рушати з Переяслава; треба б було пересидіти тут, доки недуг зовсім минеться, або принаймні вернутися до Києва. Так де ж! Тарас бажав показати, що він не дурно бере гроші з комісії; він бажав подати їй якомога більш своєї праці: тим-то він, не вважаючи на недуг і холоднечу, подався на села. Певне, з початку грудня, бо 22 листопада він був ще в Переяславі і написав тут своє прекрасне посланіє до Шафарика, присвячуючи йому "Єретика". Та й Козачковський каже, що в Переяславі тим разом Шевченко був трохи чи не два місяці. Козачковський під той час спостеріг, що Шевченко писав, не потребуючи надумуватися; писав він наче жартома, слухаючи бесіду коло себе, а часом і сам брав участь в бесіді, не покидаючи писати 346.
346 Киев[ский] тел[еграф]. — 1875. — № 25.
У В’юнищах недуг так розходився, що поет мусив спинитися тут. Здається, що тут він просидів трохи чи не два тижні: у В’юнищах він 14-го грудня скінчив "Кавказ", а 17-го грудня, як бачимо з дати, написав " Холодний Яр"."Кавказ " стає нам новим свідком зросту і розширення ідеалів Шевченка: бачимо, що Тарасова муза, ширяючи високо поверх Кавказьких гір, вболіває за зневолених людей, до якої б народності вони не належали. Воля чоловіка, братолюбіє людей, положені на грунті національному, — от що стає, між іншим, ідеалом Шевченка. Поет тяжко вболіває, що українці примушені були воювати вольний народ Кавказьких гір і заганяти його в кошару неволі. Згадавши про свого приятеля графа де Бальмена, убитого на Кавказі, Шевченко тужить, що його загнали воювати черкесів і не за Україну, "а за її ката проливати кров добру, не чорну!" Не можна було Шевченкові не почути образи українському патріотизмові з того, що вольнії колись діти України, вольні козаки чорноморські, під проводом такого патріота, як Кухаренко, мусили йти нівечити волю черкесів на користь неволі й деспотизму. Поет справедливо вболіває, що де Бальмену "довелося пить з московської чаші московську отруту".
Природою і долею кавказького народу Шевченко заінте-/177/ресовався геть раніш; певна річ, спершу з оповідань Кухаренка, коли останній приїздив до Петербурга. Потім, коли Чужбинський вернувся з Кавказу, Тарас багацько розпитував у його про життя і побут черкесів, про природу Кавказу 347, і серце, і душа поета переймалися скорботними думками про долю вольнолюбних гірників. Коли недуг приковав Тараса до ліжка у В’юнищах, йому, згадуючи картини життя на зневоленій Україні, не можна було не перелетіти думками на Чорномор’я і на Кавказ! Скорботним сльозам за зрабований "чурек і саклю" не можна було не вилитися разом з слізьми за долю України, за долю цілої Росії, де
...Сибір неісходима,
А тюрм, а люду! що й казать!
Од молдованина аж до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує...
Не скажу, чи довго Шевченко хоровав у В’юнищах. Звідтіль він поїхав в Яготин 348. Переїзд сей стався, в усякому разі, після 17-го грудня.
347 Воспоминания... — С. [14].
348 Киев[ский] телегр[аф].