Еге!
Що ж, давай на сільраду. Приходить ця нова голова, Валя, подивилася. А там берізка (Ярина добре ж її пам'ятає) якраз на вуглі хати — то що, рубати? Валя берізку тако гладить, каже-, хату якось треба ж мастити, а берізку рубати не треба, хай росте. Петро що вже мовчав — їй-бо, тільки сердиться, як я що скажу, а це й він не витримав. Просяться трактором до себе на город заїхати їхнім берегом. То ти ж там по м'якому таких канавів наробиш — ми не соглашаємося. Коли це мені каже хтось: заїхали. Дивлюся, перед обідом почали город орати. Коли й Петька взнає. Такий сердитий зробився. Туди заїхали, ну назад не виїдуть. Це хай як знають. Еге, так і каже.
— Чуй, це Андрей зайде, побачиш, що буде.
— Ото мені клопіт.
— Женя йому наказала. Щоб — не дай Бог. Ганю мені не чіпай. Каже, Андрей, не думай щось ляпнути.
Коли це й Женька де не взялася — стала на дверях, розхристана до плаття.
— Це ти вже так скоро вправилася, Женю? — аж винувато якось, що це вони тут обидві сидять, питалася в неї Ярина.
— Таке тобі скоро.— Женя смішна така перед ними стояла, як розчепірена.— Хух. Мені кажуть, що наче сестра твоя йшла з автобуса, хтось бачив. Я ще не дуже спішу. Ви ж думали з Петром на молоковозі приїхати. Але питаю, в чому вдіта. Кажуть: у зеленому пальті. То це, думаю, Ганя. Я бі-ігом.
Так не хотілося Ярині одриватися од цього легенького тепла, що вже перейшло і їй у спину, але прийшла Женя, то треба знов було крутитися. Вона трохи втішила свою сестричку:
— Женю, тамо такого вже нічого не треба. Ці баби останні. Сестра то вже спарювалася знов кудись бігти, але й не
могла так покинути їх удвох. Бо це не знаєш знову, за що хапатися: тим бабам попадися на очі.
— Зараз будуть шукати, Іра.— Женя побачила цього пакуночка сестриного, пробувала сама взнавати: що це таке. Іра вже мовчки ждала, поки Ганя знов порозказує, що вона купила сестрі. Та й уже не так вона стала спішити в ту кухню; трохи ж раділа маленькому подаруночкові. Вона й сестер як-то пробувала трохи тішити: — Ось-то порозходяться трохи, та й самі свої посідаємо. Якраз будемо обідати.
— А мені мати ніяк не приходить,— забалакала Ганя за щось головніше.— Тако часом аж хочу згадати й не можу.
— Ек, вже й самим скільки тут осталося.
— Диви-но, ця Іра як скаже. Заєдно...
Ярину якесь аж диво взяло, що ця Женька так далі вступила до них у кімнату — аж наче двома ногами зразу проїхала. Чогось їй душу так зворушило од того, що Женя не забулася зняти у веранді калоші й це стоїть перед ними у шитих валянках, як у двох хатках тепленьких. Але слухала
Женю: — А мені сни-и-ться.
Женя аж два сни розказала за матір.
— Як ти з нею усе життя прожила, то тобі сниться.
— Женю.— Ярині так не хотілося, щоб на неї дивилася як на зовсім стару.— А мати просила ще?
— А шо-ож Ради не могла дати. Влий мені, Женько, хоч трошки — мусіла давати. Це їм так хотілося.
— Ой-бо,— паче здалеку дуже обізвалася й Ганя: що вона за матір такого не знала. Сестри то їй вірили, що вона тоді не могла бути біля матері. Але тепер уже — таке...
— Вони за цього летніка не забували до останнього. Понамощую подушок А де мій летнік, Женько. Кладу їм летніка під голови — щоб вони могли налапати.— Женя й собі біля Ярини присіла скраєчку, щоб сестрам тихіше розказувати — Це ти вже, Іра, поїхала. А що вони мені виробляли! Стели на землі, та й годі. Раз Коля кричить, мамо, йдіть— баба сидить. Заглядаю, а вони сидять осьо, де Іра, кажуть, там мокро. То не могли покликати, кажу я б прибрала. Та й це таке.— Женя кудись дивилася десь уверх вікна, щоб сльози з очей не так були видні
Ярині чогось так захотілося втішити обох сестер. Аж голівку тако поставила, запишалася так, що знає щось друге.
— Стій, Женя, це ти забулася.
— Здра-а-а-стуйте-е,— аж нахилилася Женя до неї: це її за дурну таку вважають.
— Ну-ну,— знайшла коли вставити слово Ганя.— Це ви-но мовчіть. Що мені з мею свекрухою було. Як не застелю — стану збоку, наче мене нема, а вони злазять і перестеляють. Підходжу, питаю, що це ви хтіли робити. А вони сядуть — вже й сили нема. "Це хтіла перестелити, та й чогось..."
— А як ми їх розділи, чуй.— Це до Гані вже.— Що ви зо мною робите... Лапає себе за боки. Стійте, кажемо, зараз поміняємо вам сорочку.
— Женько, ходім щось будемо робити.
— Дивіться-но, тільки що ввійшла з вулиці,— аж немов з переляку протарабаніла Женя.
Диви, розбалакалися, й не туди, що Перепечиха, може стоїть слухає їх.
— Жень, то й нам іти? — з цього свого затишку просилася до сестри Ярина.
— Еге, посидьте, то я вас сьогодні нагодую.— Женя моторні ше закрутилася, обтрушуючи з себе пальто.— Ви чо сюди поприїжджали — сидіти?
— Ай-бо,— й собі спам'яталася Ганя.
— Давайте, давайте, сестрички,— сміялася Перепечиха вже як до знайомих давно людей.— Бо жінки потомилися. Тра й мені збігать до хати попорати. Бо дід самий й з'їсти собі не зробить.
Вони обидві трохи переждали, коли втихне на цій половині хати.
— Як це я поїду, собі думаю,— Ганя балакала аж зі сміхом наче й рота не переставала затуляти,— як у мене спереду зубів немає.— Вона сповзла з цього ліжка, стаючи зразу однією ногою.— Тра-но роздягнутися, чого це я сиджу впутана.— Ганя повернулася до материного ліжка й помаленьку знімала це нове гарне пальто.— Де це Славка, що його ніде немає?
— Ти не бачила? — Ярина заворушилася, знов підкладаючи долоні під себе — так же тепліше.— Оно Жені всю гичку розкидав на городі.
— Ой-бо. Це йому нема роботи.
— Я б тобі сказала.— Ярина бачила, що треба спішити, бо знов прибіжить.
— Стій-но, роздягну це пальто,— було знов смішно Гані,— бо не хоче зніматися.
Ганя обгладила себе трохи з боків і на животі, роздивляючись, як воно вийшло: так не любила цих складок. Мало того жиру й так Взяла переклала свого подарунка зі стільчика на велике ліжко в ногах, там ще чиясь сумочка до стіни зіперта була. Позатикала клаптики, щоб із дірки не виглядало, що там. їй чогось аж шкода робилося, що так мало балакала за подарунок Чи це так не понаравили. Але як цій Женьці сісти нема коли.
— Ганю, Славка Валю вдарив.
— Та йди-и. Що це ти балакаєш? — Ганя сідати передумала.— А ти йому що казала? Але ні. Не думай щось казати, бо ще будеш винна.
— Ой, я й так винувата. Бо це мій син.
— Все іднак. Слухай, що я тобі скажу.
— Це побачу, як він до тебе поздоровкається.— Ярина не побоялася гарячого й закладеними за спину руками аж лягла до стіни.— Йди ти з ним побалакаєш. Я вже боюся.
— То не плач-но. Що тобі ці сльози поможуть.
— Щоб я вже була тої ночі й не вставала. Але хіба в тій квартирі сон буде. Там одна мука ночувати. Чось ніяк не звикну. Високо так.— Ярина швцденько висмикнула одну руку з-за спини й утерла ці набряклі повіки без вій.— Чую, що вони щось довго не лягають. Товчуться на кухні. Я так і простояла на дверях. Десь вона на тих зборах буває. Але як їй треба. Й вона ж старається так все гарно робити, бачила б ти. Що, може, та робота вже в печінках, то вона сама не знає, що з нею коїться. Холера їх розбере. Якесь там начальство було. Пальта пороздягали, а її пальто знизу висіло. Ну то й що. Але так сміється: це ж треба, мовляв, а може, начальству не до вподоби. Ще з цими пальтами плутатися. Це вона так переживає, чи я тобі знаю. А що його за ту руку смикнуло, спитайся. Якісь дурнуваті поробилися.— Ярина вже буцім і за сестру забуватися стала, як-то до себе сама балакала.— Нам як тяжко було — війни, голодовки, а ми, проте, якісь не такі були. А це — що їм треба. Все є. А жити їм чогось важче.— Ярина оглянулася по кімнатці, думала, що Ганя на материному ліжку прилягла трохи,— Де це ти, Ганю?
— Я чую, чую,— з кухоньки від печі обзивалася Ганя. Але щоб сестра щось таке не подумала, стала ближче до дверей.— Йдім-но щось робити, та й там розкажеш.
— Він мене за тебе розпитував. Каже, чого це ти не пам'ятаєш, як хрещена до нас прийшла. її дядько Петро вдарив, а вона, геть тако закутана, прийшла в хату до нас. Ти шила на машинці, а я вроки робив. А хрещена схилилася на стіл біля мене й дивилася, як я вроки роблю. А ти з якоюсь жінкою балакала, що до примірки прийшла.
— Коли це таке було, що я не знаю?
— Він каже, що було. Йому тебе так жалко зробилося, аж хотів плакати. Каже, як подумаю, яка вона бідна й нещасна прийшла. Що це ти така вдарена була.
— А-а. Як на нього тоді щось найшло. Але мені на Петра так шкода не було, як це на свекруху. Хоч би з печі виглянула.— Гані самій цікаво стало.— Але що це я приходила — ай-бо, я не знаю.
їм це хоч не збирайся гуртом — знов хтось чалапає через кухню. Ярина то вже тільки очима показувала до Гані: вийди, вийди, може, ти як побалакаєш з Славкою. Ну то й що.— Ганя вже знала й так, що кінець цьому сидінню, де це тільки що вдягнути, дивилася вона по хатині.
— Це ви тут, І-іра,— з таким довгим усміхом ухилилася через поріжок Ленка Лагутиха. І чогось не сходив цей сміх з Ленчиного молодого, коли коси прикриті, лиця... Трохи звелася над цим ліжечком і на Ганю довго роздивлялася з тим самим усміхом.— А це Ганя, чи нє-є?.. Мені Іру легше було взнавати.— Ленка якось безвільно хитнула головою до Ярини,
чи правду вона каже, що взнала Ганю.— Спасибі за обід, дівчата, це я вже думаю йти. Хотіла вас побачити, Іра.
Ярині як хоч викручуйся між цими двома жінками; вона аж підсунулася з якоїсь великої радості до того поренча, на яке спиралася одним ліктем Лагутиха. Де й у неї узявся цей сміх, такий схожий на Ленчин.
— Ви щось хотіли сказати?
— Яринко, я вам щось хтіла сказати,— мовби й справді не чула вона її голосу; так само питає. Ярина й шию витягнула, готова злетіти з цього ліжечка, аби тільки зручно було Лагу-тисі виказати своє питання. Й вона добре почула кожне слово, вимовлене сухенькими губами; й не бачила Ленчиного лиця, але знала, яке воно, бо вже якийсь немічний страх одійшов через ноги і ця лагідна Ленчина мова находила відгук у всенькому її тілі. Та й Лагутиха поволі розгиналася у спині, але не відривала, наче пришитого, ліктя од поренча.— Коли ви їдете, Іра? Щоб я знала. Я вам гостинця занесу.
— Щось буду шукати,— роздумувала трохи над Лагутиши-ним шепотінням Ярина.
— Ви йдете, дівчата, на вулицю? — геть тобі інша Лагутиха.— Бо я йду. То проведете мене до воріт.
Ганя, хитріша, вже вбрана у якусь свитку, виносила перед ними порожнього банячка з-під вареників — от сестричка, найшла собі хоч таку роботу.