Цей стан непродихності, коли до легень присихала роз’ятрена пліва, тобі наснився; це було і минулося; тоді ж ти гадав— це запалення, від протягів по електричках, це пусте; і в умовах тисячолітньої війни й не збирався нікуди звертатись, до лікарів, знаючи їхню ненависть і перевтому від хворих, яких тутай стільки є, ніби всенька людва тут народжується, щоб хворіти й отримувати інвалідність; і довгими днями, в безвиході, ти довбав шлямбуром залізобетонні стіни,— потрібно було вісім глибоких дір, щоб закріпити турніка,— ти потратив на це кілька днів, розтягувався, виснув на витягнутих руках, сідав працювати, довідувався в село до батьків, кашляв, сходив щонічним потом, особливо пітнів і температурив на відкритому сонці, садив декілька грядок за хатою, слухався батька, "обов’язково зроби рентгенівський знімок", їхав у місто, підтягувався і вис на турніку, ніби легшало, але дотримувавсь слова, йшов у поліклініку, там зобов’язували пройти весь огляд, ти казав їм і про температуру, і кольки в спині, вони кивали, за знімки потрібно було платити, приплітавсь в свою клітку, працював, підтягувавсь на турніку, писав до третьої ночі, їхав на травневі свята до батьків, ніби й легшало, але температура трималась, вночі пробивало потом, приїздив у місто, там тебе вже видзвонювали, щоб вручити діагноз і направлення в тубдиспансер; дивовижна крадіїна,— все таки вітчизна злих див!— дивовижні умови, день живеш, а на другий щось трапилось; тут все воює з усим, все з’єднане в одну ланцюгову реакцію обкрадань і нищень,— і ці сутички з екзистенсом, то тут, то там, то одному, то другому вилазять боком.
Щовесни в злокраїні— зазначав дорогою з Хорватії до хазарського царства, один з небагатьох свідків так званої "хазарської полеміки", секретар християнської делегації, тоді ще юний Мілодар Павич— вприпочатку літа сни тут десь зникають, не ловляться, мов риба, яка пішла на нерест, і ловці сновидінь при дворі кагана нудяться й перепробують різні способи лову, та все даремно; весняний сон є найбажанішим, всі добрі пророцтва, закладені в ньому, переходять ловцеві, а злі віщунства не мають сили; весінніми снами вигідно торгувати, і в деяких ближніх племен, печенігів, угрів,— вони в поважній ціні, так як у монголоїдів розвинутий ембріон, вирізаний із черева щойно добутої ізюбрихи: властивості його цілющі, і його скуповують знахарі; щовесни на деревах тут розвішували петлі замість шпаківень: як із сталевих тросиків, так і з кінського пута; другі вважались кращими, бо намилені бистротою кінських ніг і, ніби аж самі наздоганяють здобич; їх розвішували й на високих тичках на узвишних місцях, щоб ловити перелітні сни і рятуватися від променистих обставин; я бачив— звітує далі секретар хазарської полеміки— немало дивного; один доброзичливець, бажаючи мене убезпечити, надав мені броньоване, з вікнами, що збільшували, авто і я бачив минуле й майбутнє хазарського царства: бачив нав’ючені шовком каравани з Китаю, бачив їхніх купців-радхонітів на європейських торжищах, бачив мечі, обопільно гострі, вручені в данину полянами, бачив війни і війни, і столицю на острові серед ріки, і якогось листа, привезеного до царського двору з Кордовії, за посередництвом чоловіка з пучком очерету за спиною; бачив пустелю й занепад, і місто Самбатас там, де згодом звеличніє столиця краю, бачив урочище з їхнім іменем і крайні рубежі легенди про розповсюдження колін гебрейських; я проїздив вулицями, але недалеко від центру, бо всі полюси там змагнічувались і вказували напрям до якогось саркофага, як я гадав— до головної усипальні кагана і його придвірних— і, якщо заблукаєш, то будеш їхати доти, доки не перетворишся в сон: і потрапиш у розвішані, замість шпаківень, на деревах петлі; у цих племен прозирає зажерність до праці; вони розгинаються тільки під гарапником, а так, звиклі горбатіти на полях, пересуваються раком, ніби ждуть неминучого гвалту, і так залюблені в свою землю, що згодні перенести його, не відриваючись від сохи чи мотики; це єдина їх насолода і можливість запліднитись, бо так, за роботою, все немає часу; цілий день жнуть, цілу ніч молотять, а здосвіта вже печуть хліби загарбникам; вони щосили прагнуть погвалту, стільки звідавши глум на віку, що й не відають легших способів продовження роду,— і їхні красуні лиш в снах позбуваються працелюбства; однак, я не вірив спрощеному тлумаченню шпаківень-зашморгів, розвішених нібито для лову весняних снів, мов риба на нересті, наповнених благими пророцтвами; з допомогою хазарського словника, придбаного тутай в сторожа, що пропивав бібліотечні раритети, в обставинах променистості я й сам прозрів, і впірнув у сни легко й радісно, немов дитина в наповненій ванні, лежачи горілиць, притиснувши носа двома пальцями і ледь опустившись нижче; я побачив справжню причину весняних шибенств— це все митці, проплакавши себе по підворітнях та забігайлівках, полювали на сни невідомого автора, що витесував книгу-ковчег, передбачаючи незабаром очищення вітчизни; вони замислили виловити ембріон його сну і зеліксирити його видива в речовину безсмертя— позаяк душі з них витікли енурезно (подібне стосується митців, бо простолюдні душі зникають тихо й мирно, якщо не згоріли живцем нехрещені; душі ж засліплених владою дохнуть, як щойно вилуплені курчата під квочкою, так і не розплющившись ніколи); вони полювали на ембріон задуму і я, пробудившись, у того ж таки сторожа, доглядача бібліотеки, подарованої царем хазарським цареві кордовському, і втрофеєної князем Олегом, та так і залишеної тут, назавжди, я купив у старого кілька сувоїв; на пергаменті стояли клейма вавілонських кожум’як, а самі шкіри були з овець прабатька людства; від прочитаного морозило; автор епічнив, порівнював своє безталання з полоном князя Ігоря, піддуреного половецьким ханом, розбитого з дружиною і згодом утеклого з допомогою половців; є підозра, що хан видав за князя доньку, щоб полонити серце його краю— і, втікши, Ігор почувався в більшому зобов’язанні і полоні, ніж у попередній неволі; в гіркому становищі автор не раз вигукує: о земле руськая, ти знов за пагорбом! довго ніч меркне, зоря світло зронила, мгла поля вкрила, щебет солов’їний заснув, гамір вороній прокинувся, та ніхто щитами черленими степу не перетнув, шукаючи собі честі, а князю слави; впізнаю погань половецьку— о мстиві! крізь метафори й вигуки прозирала наріжна думка твору: доба людської сили, знуртованої на честь і славу, скінчилася з початком чорнобильської неслави; землі руські зникли навік за пагорбом, і слово невідомого автора ковчежить саме по собі, на хвилях часу й безчасся, ураганів і мертвоштилля вигойдує інший, новий, безживний, безжальний, безпам’ятний, безтривожний, безмірний, ніякий, нічий, розщеплений часосвіт, осяяний іноді ще тією, древньою, з княжої пори зірницею пригадувань і малої сподіванки на милосерднішу долю; невідомий автор припускав, що чим безславніша поразка, тим яскравіше слово письменника про неї— і вділяв героям і словам частину вічності, відборгованої в майбутнього; вділяв ту грамину туги, видихнутої з правічних просторів велетенського буття і його безслівності й німоти в чеканнях голосу; вділяв і прагнув лише уважного прочитання, але та сила, котра церберить вічність від поділу і долученого до людей здріб’язніння, та сила затялась мстити йому, перекручувати при читанні його письмен грішне в праведне, правду в злукавленість; вона сукала дулі з абзаців, немов лиха сусідка з-за плоту, зсукувала речення в один мотузок, немов простирадла в безсонні, зашіптувала, заворожувала кожну сторінку, немов щасливе кохання, що муляє заздрісним; словом, паскудила, чим могла, аби тільки віднадити читальників; та й не дивно! через стільки віків ланцюгова оповідь— діалоги з собакою, розщеплені думи, променистість задумів і спроби вдіамантити прю з несвітом, коли земля за пагорбом і ні честю, ні слави— стане першою пам’яткою доби затемнення; цій пам’ятці судилось немало— і забуття й непрочитаність, і багатьма дослідниками здійснене потрактування туманних місць— вона відбирала у вічності велич подій, викрадала в часу трагічність, і слово пролітало крізь очі, мов птах крізь петлі, і залишало ще пронизливішу задивленість; все тут чекало обраних; і це наводить на думку, що автором і невловимістю його задумів, переказаних снів, поводирювала віра в святу недаремність написаного слова; це головне в тих уривках, які вдалося дістати; години творчості автор порівнював з силою, всевладною в церкві— поза стінами ж колотиться нечистий; і варто відкласти письмову теку з коліна, ступити за поріг— і потрапляєш у різуче повітря провокаторств і зрад, у вихор безчесного, у смерть однодення,— і зло вривається в груди й довбе легені, мов дятел, шукаючи лялечку в дуплі осичини; автор ніби хотів сказати: сила, яка берегла його, через написане ним вбереже уважних і вірних; я сам це відчув на собі, проїзджаючи сюдою в якості секретаря християнської делегації, прикликаної на полеміку до столиці каганату,— до Ітиля— і, з допомогою придбаного тут словника та путівних порад невідомого автора щасливо уникнувши у всяку ніч стільки розвішаних зашморгів, стільки порожніх очниць злочасся, стільки лупооких нулів, подібних на шальки терезів, звідки зсипали почуття міри й безміру, і де тепер глипає одна даремність; я щасливо випірнав із снів і спросоння стискав два сувої, мов пінопластових два шматки з рятівного пояса; та в них бракувало закінчення— так, в шкодуваннях і роздумах, що ж там діялось за останнім, обірваним реченням? я діставсь до мети поїздки і приступив до обов’язків секретаря полеміки; і тоді вже сам міг звідати всю силу й всевладдя увічненого слова.
Ти порадів за приїзджого, що уникнув лихих оказій, розвішених тут, мов астрономічні знаки войовничої планети— і сам сідаєш писати, та враз рука, мов птах від пострілу, кидається вбік, думка ватніє і розлазиться на клоччя, важке отупіння причавлює голову танковим траком; ще мить, ще порух гусениці— і скроня чавкне; і знову настане вечір, ти пригадаєш, як все було, і уява відступить вбік, мов родич від швидкої допомоги, звідки два санітари дістають на ношах когось невпізнанно знайомого, з головою вкритого простирадлом; ти пригадаєш: голова боліла крізь сон, боліла ниючим пекучим болем, мов великий набряк, а коли прокинувсь і вмивсь, і глянув у дзеркало: очі були тупими й червоними, мов чиряки, що випорснули з себе гнояку; ти думав: це перевтома— стільки писати і жити за одним духом дитинства; ти не пив, намагався вчасно спати, та сил однаково не прибавлялось; з головою, вдесятеро важчою від звичайного, поравсь по хаті, робив зарядку, снідав, мив посуд і відчував у ногах все сверблячішу ватяність, все важчу втому, немов, одягнутий у ватяні штани, ти провалився в ополонку і обмерзаєш на ходу, і кожен крок повільніє, аж охота впасти; ти сідаєш на стілець, сидиш довго, а коли хочеш встати, ноги розгинаються, мов сира гілляка, яку ламають до коліна, з повільним рипом і тріском; ставиш термометр— за тридцять дев’ять градусів; виходиш на балкон: над піщаним пустирем бовтається ліхтарне світло, і ніщо не радує; а засиналось так легко, з щасливим знанням вже уявленого: от прокинешся й будеш писати; і тепер маєш дяку; ніколи наперед не загадуй! Тепер ломота в кістках переходить в жар; щось читати, прикурювати й відразу гасити сигарету і лежати з камінно заплющеними очима; темно й моторошно, і якісь гнилі ягоди на горищі, переспілі полуниці, важкі й перелапані, підтікають соком, стільки пропало задарма, чого ж вони тут? нічийні, великі, в золотистому накрапі ягоди, найсмачніші з сметаною й цукром, малим заставляли їсти з булкою, так ситніше; ціла купера перестиглих полуниць підтоплює рожевим гноєм хату, ти підповзаєш на колінах до дверей і бачиш з горища, отамо за садком, за штахетами, в прогалинах між кропиви, тигра: він крадеться повільно і впевнено, принюхуючись до когось у провулку; ти вицілюєш його з рушниці, звіридло ступає між деревами, приміритись важко, хвіст його витягнутий і трохи загнутий на кінці, очі криваві і хода його впевнена, люта, мов потік золотистої магми, немов сама невпинність, і ти не наважуєшся стріляти; ти прокидаєшся: ніч, ноги викручує в суглобах, немов вони одгнивають заживо і стають всохлі й чужі, мов ціпилна— це коли біль попускає; і знов починає шкребти ще сильніше; корчить, мов зайця з перебитими лапами; зайця, що гребеться на місці по мерзлій ріллі, забризкуючи груддя сцяками й кров’ю— ось вже біжать по нього; а тут і добити нікому; ти перелягаєш ногами в узголів’я ліжка,— так сплять вовки, через кожні чверть години перевмощуючись то так, то сяк; це пов’язано з магнітним полем; та на сей раз безсилі і вовчі звичаї; щось же повинно зарадити? спати; попробуй заснути; ніби ти вдома і знаєш, що завтра канікули,— і ніхто тебе не будитиме; спи; зараз заснеш— і полегшає; спи; не виходить; гаряча тіпнява перетворює тіло на гнилий, розпарений на сонці, лівер— і в суглобах викручує так, ніби м’ясо відгниває від кості; млосна лохомань вкупі з потом накочує від потилиці і розливається нижче, дихати немає чим— і немає таблетки аспірину, бо за що ти її мав купити? а один хемінгуеївський герой радив приймати смерть, як таблетку знеболюючого— добра порада; ти теж сповідуєш силу волі— от і приймай її на здоров’я; дурні твої думи про світову загроженість так і не передбачили одної, але дошкульної, приватної загрози; до чого ця маячня? це всього лиш токсикація організму, сильна токсикація— нестерпно крутить— але дітись нікуди, здохнеш так здохнеш; кашель аж вириває борлака— мертвою собачою хваткою рве на бік і заслинює обличчя; довгого болю ніхто не витримає— на щастя настає непритомність; але є біль на виснаження, біль, від якого ні знепритомніти, ні здрімнути несила; Хемінгуей побоювався довготривалого болю; принаймні, він знався на цьому; а кому ж було знати ще? простий і конає бездумно, просто— це єдине щастя простолюдних; в мовчазній покинутості втаїлась сила; ти десь читав: один мисливець, вдалині од лікарень перемучившись відмороженими ногами так, що вони йому повсихали,— одна по коліно, друга вище коліна,— сам, у безвиході, ножем одрізав по колінному суглобові праву клешню; обчикував шкіру по колу,— так обчикрижують лапу звіра перед тим, як білувати— підсікав сухожилля, одколупував і різав хрящі, одрізав колінну чашечку і, аж тоді, храпнув ногою догори, виламуючи з суглоба; він тільки почав утрачати свідомість, але ненависть до лежачого свого здихання, ненависть до величезної байдужості, розлитої навкіл, ненависть до всіх і всього, кому однаково, як і де він доздихує, здихає насправді, гине назавжди,— ненависть повернула йому сили; він випив, обмотав рану сніпцями розпареного зілля і так лежав, безвилазно, у мисливській хатині з вікнами, врослими в землю; а коли прижило, коли відчапав потроху, то взявся за ліву ногу,— тепер він знав, як болить, і тому підганяв себе, щоб не передумати,— ліва клешня всохла вище коліна, і він спершу намислював одрубати її, але рука могла схибити, сил могло не хватити, довелося б шваркати другораз, та до цього міг втратити памороки і стікти кров’ю; на сей раз він мусів випити наперед; розітнув збрижену шкіру і м’язи широколезим розбірочним ножем, міцніш затягнув жгута на жижці, і відразу вхопився за пилку— просту ножівку, вигострену на бритвенно— чиргикав, гриз нею кістку, і двічі втрачав свідомість, але, перш ніж дозволити себе затьмарити, він пам’ятав, це капець, якщо потуманіти надовго, і тоді, здавалося, й воскресав скоріше; чим далі він різав, тим звук металу об кістку ставав гострішим і тьохкав у голові й вухах; він ще випив— і свербіжна печія розіллялась по тілі холодом, крижаним потом, і тьохкання з мозку перекотилось під груди; тепер він вже не боявсь безсвідомості, а шкодував, як шкодує робітник за великою працею, що може зійти намарне— вже стільки витерпів, і тепер, якщо брикнеться, то принизить ту силу, яка, зміцнивши дух, допомогла винести і млость, і біль, і відчай; він шоркав пилкою заплющений— так менше пекло в очах— звук заліза об кістку був такий, як об засохле, аж крем’яне, дубове поліно; нога лежала на тапчані і колодці— пилка проскакувала між ними; враз ножівка чиркнула по м’якому, перепиляна кість зависла, мов гілляка на клаптеві кори— він налапав ножа і, різким півобертом леза спіднизу, одітнув сухожилля й шкіру; і, щоб не дивитись на обрізка, відкинувся до стіни плечима.