Живий родовий лад! Десь із підпам’яті виступило, що осетини це ж нащадки алянів, савроматського племени, і що мова осетинська вважається модерною паростю скитської. То це ж те саме подають і старовинні джерела про родовий лад у скитів. Вся громада — брати. Вирізнялися лише покоління — батьки, молодші, діти. Діти вважалися дітьми усіх старших, та воно й зрозуміле… То ж недаром греки-хро-нікарі так прославляли чесність і щирість скитів, їх родову спаяність, справедливість... Не треба заглиблюватися в минуле, коли можна це спостерігати ще живцем.
Для тогочасних греків оцей родовий побут уже був минулим, незрозумілим пережитком, як видно з Гомерової "Одіссеї". Оті "сватачі" Пенелопи викликали загальне обурення тим, що роками сиділи в домі Одіссея, пили-їли, розважалися й бавилися у чеканні, поки Пе-нелола вибере котрогось із них. Бо ж вони всі були брати (як у сучасній Осетії) і всі були законними чоло-віками Пенелопи, замість загинулого Одіссея! Дім Одіссея — і їх родовий дім, його отари овець та череди — їхні також. Оце ж і Надійка опинилася в такому старому-престарому індоєвропейському роді та й нема як нарікати…
Спокійний, з відтінню гумору, тон Надійчиного листа вплинув утихомирливо й на Миколу. Не знати, що керує людською долею. Ось Миколине нещастя стало щастям колишньої нареченої. Невідомо, що зле обернеться на добре, і навпаки.
Одне з цього всього добре й для Миколи: він може без закидів сумління писати до Надії й розпитувати її про осетин-алянів — (може і йому що здасться?). Вона ж там напевно й мови вивчилася, і не від того, що в селі їхньому буває. То цікаво, які там у них звичаї...
А з Майєю ми ще дамо собі раду! Так лясну по руках, що довго буде пам’ятати, як то оклепувати облюбовану жертву!
56
"… Багато разів павутинка еманації простягалася між нами й багато разів обривалася. Тепер вона обірвана.
Можливо тепер, коли цей "павутинний роман" на грані між дійсністю та спогадом, час мені запитати Вас: чи Ви не суцільна гра моєї уяви?
Про це багато разів поривалася я запитати Вас, але смертельний страх охоплював мене завжди, коли я до Вас зближалася. Виростав неперехідний вал, вищий за мене. Ще нікого в житті так не боялася я, як Вас, і від страху ставала скована, наче змертвіла.
Ви не раз бачили погляд мій, погляд сомнамбули. Я питала себе: "Що це за з’ява? Може фантом? Чому ця незнайома людина так притягає мене й так лякає? Чому кожен той погляд відбивається в мені спалахами й пожежами? Чому безперестанна думка так виснажує й вимучує? Може варто поговорити раз — і все розвіється?
Але не знаходжу в-собі сили для цього.
Я більше не хочу витрачати на це свою душевну енергію. З цим листом приходить до мене велика полегкість. Кінець загадці! Кінець грі уяви!"
Багато вже листів порвала Гаїна. Але цього листа покладе вона на столі перед Вродливим. Добре чи зле, шукає Гаїна виходу, як уміє. Так їй здається, що з цим листом приходить до неї велике облегчення. А як буде насправді?
Що ж Гаїна робитиме, коли після цього в читальню не можна буде зайти? Куди себе подіти? От, заковика! Тут вона має хоч таке-сяке духове пристановище у цій безлюдній самотності, а тоді? Чи рядити так свавільно своєю долею?
Так!
Ні!
Щось треба вчинити!
57
Ці оббивання порогів у партійному комітеті, у Наркоматі освіти, у відділі науки Цека партії, — добування перепусток, із чеканням, поясненнями, вислухуванням нотацій… Яких це коштує нервів! Тут не нервів, а сталевих тросів треба. Скільки б він за цей час прочитав, передумав, розшукав!...
А для чого? Чи не однаково? Чи поможе це?
Ні, я мушу! Відчиститися від болота, що наліпила на чисте ім’я Мадія причепа. Чого це вона має Миколу рятувати? Він сам уміє. Від чого вона має його рятувати? Що він таке вчинив проти влади чи проти уряду? Секретар університетської організації закинув відсутність громадської роботи, — одне, що й міг. Нема активности! Так, наче активність це — торохтіти-тарабанити на зборах заяложені промови, складати докупи штамповану фразеологію. Активність мозку — для них не актив-ність. І це ще в університеті. А коли стане вчителем, то так і будуть ганяти по всяких громадських навантаженнях!
Здається, моя помилка. Чого поліз у партію? Хіба нема безпартійних істориків та аспірантів? Сидів би собі тихо безпартійним, не було б усього цього чортовиння, з Майєю вкупі. Оце то забезпечився! Перестрахувався.
58
Учора й сьогодні Гаїна жагучо хотіла бачити Вродливого. Забула б за колючі дроти умовностей і підбігла б до нього з усім своїм найкращим. І його не було. Але чому ніколи так гостро не відчувала його відсутности, як тепер?
Коли не буде його й далі — Гаїна потужить-поту-жить, та й почне байдужніти, як от байдуже їй до розкоші. То — не для неї! Її дивацтва, відлюдність та внутрішній, нікому нецікавий і незрозумілий сад, ритм на-ростаннй-палахкотіння й спаду-завмирання душевних сил, ще більше запустять своє коріння.
Хтось там скаже: ніякої користи світові. То… то чи вона сама — не частина світу? А хоч би й хотіла себе змінити... Вдачі ніхто не переробить. Треба якось до-калатати той час, що покладено жити.
От був би конфуз, якби Гаїна із своїми приязнями та щиростями вдалась до Вродливого, а він зчудовано видивився б! Живе він якимсь своїм змістом, нема в ньому потреби її бачити… То тільки вона прив’язана павутинами-мотузками...
"Наукова робота"! Який глум! Аж чотири рази: ха-ха-ха-ха! Ні, п’ять разів, ні, цілу годину, на весь світ: ха-ха-ха!
Доведетеся тобі, предку Мадію, Прототієвий сину, вдовольнитися тими чотирма сотнями коней, що поховані з тобою в могилі на Кубані. Історика Мадія не буде.
Розділ 3
1
Микола йде вестибюлем і несе важкий тягар свого приниження. Щойно там, під дверима кабінету наркома освіти, почув він, що його наукові аспірації — тільки мильна булька. І не з уст самого наркома, а лише наркомового секретаря. Нарком не мав часу його прийняти.
Щоб знечулити чергову кінську дозу отрути, і йде він оце знов до своїх друзів-книжок, до книгозбірні, може там прийде до пам’яті.
І що це було допіру? Чи йому привиділося? Гаїна Сай до нього говорила? Може це яка галюцинація? Що ж хотіла вона сказати?
2
Ну, листи вже непотрібні! Непотрібен і той останній, можна подерти. Вже крапку поставлено. І Гаїна не шкодує. Жаль тільки цієї залі. Але, — де п’ють, там і ллють. Тепер шукатиме зміни, світ-заочі, не можна вже їй сюди!
То що ж, із цієї хвилини вже слід дати заголовок третій частині цього зошита. Це вже післямова роману "Синя Панчоха". Був "Зойк Синьої Панчохи". Було "Скрипіння Синьої Панчохи". А тепер? "Позіхи Синьої Панчохи" чи що? Так, позіхи, бо порожнеча. Пустка, що її треба чимось заповнити.
Буду працювати удома, а в вільний час ходитиму по садах та парках. Геть читання! Геть висиджування по книгозбірнях! Непотрібні турботи про порядне взуття! Бійся тепла, що на дні таїть отруту!
Та й о! Мужньо сприймай самотність, що на неї приречена змалку!
І якщо Гаїна тепер у розбурханому стані, ні про що інше думати не може, то вже тієї людини в її вихорі нема. Та людина ні при чому. Вона перейшла крізь усі Гаїнині іспити й, не розмовляючи, Гаїна знає: людина та не мала ані крихти тепла. Гра уяви підвела Гаїну, обдурила. Нікому вона непотрібна!
3
І вчора Гаїни Сай не було у книгозбірні, і сьогодні нема. Що ж Микола має зробити? Може… Може розшукати її адресу? Ось скоро вже його в Києві не буде, то треба зробити це тепер. Хто ж міг би знати, де вона живе?
Його турбує це. Значить, щось важливе, як вона звернулася?…
4
Гаїна прокинулася з гострим почуттям: я — осміяна! От, плоди довірливости й нездатности бути штучною. Ось тобі!
Ні, Гаїна не шкодує. Вона ж увіч побачила, що створила собі мрію, а там — нічого нема. Банальний і аляпуватий. Гаїна думала, що під тим виточеним мармуровим чолом є душевна тонкість… А виявилося, що отой нудист Трощенко — і то цікавіша істота.
Що я зробила? Нащо? Що штовхнуло мене?
Розмовляла з Трощенком у фойє, він доконував Гаїну своєю черговою п’єсою. Проходив оцей манекен...
Ще треба було йому зупинитися на мить, — мов вражений, мов для привітання. Справді, скільки це часу, як бачили одне одного? Гаїна перериває Трощенків монолог, каже: "Вибачте, одну хвилину!" А слідом за цим: "Почекайте, я хочу…"
І...
— Ви до мене? — здивовано обернувся Пагуба.
— Так, я хочу щось запитати.
— Відносно чого? Ну, я вас слухаю...
Гаїна відчула себе прибиральницею, що з мітлою зайшла до кабінету начальника й, перешкодивши підписувати папери, просить підвишки заробітньої платні. "Відносно чого?"... Все можна простити, тільки не такий суржик. Інтимно вийшло, що й казати! Як тільки почула це "відносно чого, я вас слухаю", все в Гаїні збунтувалося. Весь її порив пропав. Здмухнуло.
— Я... — героїчно почала була й зірвалась. — Ах, ні...
Муки цієї хвилини, коли не можеш поривного сказати, а іншого не знайдеш нічого, коли таким тупим бевзнем стаєш, — можна втишити тільки провалом крізь землю.
— Ну, давайте! — протекційно підбадьорив "прибиральницю" "начальник".
— Ні, я вже іншим разом запитаю, — не знала, що белькотала Гаїна.
— Давайте, давайте… — ще підбадьорливіше умовляє "начальник".
Гаїна вже більше не може витримати цієї палі. Вона відступає, знічується, зникає. Однаково, ніяка сила не примусила б її говорити отут на сходах із людиною, що запитує "відносно чого?".
От, на кого тратила вона свою душевну енергію! Гаїна думає так: коли б ця людина була тонка й чутлива, то не пішла б вона отак додому, не добившись розмови.
Нащо ж він увесь час стежив за нею? Що за спорт? Добре, що Гаїна подивилась просто в вікно цієї халупки, побачила, що там, — тепер уже ніяке чарування її не пройме. Добре, що вона себе так обставила: тепер кожен рух її в книгозбірні буде її ганьбою.
5
Вже місяць минув із того часу, як заговорила Ляодіка. Микола щодня виглядає її — і нема. Що вона мала йому сказати? В ту хвилину Микола був такий розтрощений, потоптаний, ошелешений… І сам не второпає, як тоді все скуйовдилося. Що за дика коза?
І от у Миколиній свідомості все міцнішає переконання, що він мусить цю дику козу розшукати. Але як? Хто може знати, де вона живе? Він прийшов би просто до неї додому. Причин на це кілька.
Перша — останні дні в Києві.