Якісь жінки, що немов поховалися поміж яблуневого та сливового гілля.
Хто це навідався до діда Ілька, хто? Чого вони там ховаються?.. Е-е, та це не жінки ховаються, а всякий одяг жіночий там чи то розвішано, чи то розкидано.
А це ж хто ще перевдягався отут надворі в діда?
А він починає кричати:
— Песиголовці! Понабігали тічкою! Шоколад збирають... Онися вам шоколад привезла? А де вона взяла той шоколад? Урвителі! Ласі до чужого шоколаду! Ось я на вас собаку спущу, гуттюга, гуттюга!..
І хоч усі знаємо, що в Ілька Танцюри немає на обійсті собаки, проте вишник уже лопотить, шамкотить, ляскають босі ноги, всі вихором тікають у вулицю.
— Гуттюга, гуттюга!.. Нема тут вашої Онисі!.. Повіялася ваша Онися... Отако сіла на коня — й повіялася!
Дід Ілько Танцюра ще там пасіює на подвір'ї, погрожує, свариться, а ми вже порозбігалися. Всі хлопці — з шоколадом, якого назбирали в вишнику, найбільше — в Тарапатого. Й чомусь ніхто не дивується, що назбирали німецьких солодощів у вишнику. І я також не дивуюся. Ото дід Ілько Танцюра сказав збирати у вишнику — й назбирали.
Гурт хлоп'ячий тане, а я все оглядаюся довкола: де Онися, де? Чому сливка на причілку вбралася в її одяг? І що то за вбрання жіноче порозкидувано та порозвішувано по деревах? Може, Онися вже подалася до Вінниці, бо квапилася? Але як же вона подалася, коли сливка — в її одязі?..
Сонце вже сховалося за обрієм, і тепер стовпи світла б'ють знизу, попідпалювавши хмари ген-ген над лісом. У полі де-не-де вже сизіє туман. Жайворонки вже постомлювалися за день калатати в дзвоники, зрідка так озиваються співучими горлечками.
— Поглянь!—шепоче Тарапатий і показує на яр, уже повний вечірньої блакиті.
Від лісу та від поля обертаюсь праворуч, на яр, що темніє попід селом, нишпорю очима поміж дерев.
— Бачиш?— сухим голосом шелестить Тарапатий.— Кінь...
Поміж вільшини я нарешті справді застерігаю коня, що переступає з ноги на ногу, то зникаючи за зеленню, то з'являючись. І на коні біліє щось. Важко втямити, що ж саме біліє на коні, але оте біле на кінській спині аж світиться своєю білиною.
Повглибавши ногами в землю, перезираємося з Тарапатим.
— А то ж кінь діда Ілька... Ілька Танцюри,— каже він.
Справді, ген-ген у вільшаній гущавині показується й зникає миршавенький коник, якого дід запрягає у свою грабарку. Але чого ж це кінь відбився від обійстя? Й чому дід не шукає свою пропажу?
— Ходімо,— тягне мене за руку Тарапатий до яру. Та я чомусь боюся йти до яру й непорушно стовбичу
на місці, острашливо поглипуючи довкола: може, ще якісь чекають несподіванки невідомо звідки — і їх слід остерігатися? Але Тарапатий шарпає — і я, шкопертаю-чись, уже зсуваюся разом з ним поміж полину й лободи схилом яру.
— Там ота твоя Онися,— шепоче він.— Хіба ти не роздивився?
— Де Онися, де?—не второпаю.
— Отам... побачиш скоро...
— Де він побачив Онисю, де? Тепер я не тільки приглядаюся, а й прислухаюся. Не вірю Тарапатому, а все ж...
— На коні Онися...
— На коні? На якому коні?— торопію.
— Таж: сидить на коні...
Мабуть, думаю, Тарапатий бачив у яру ще якогось коня. Мабуть, на тому коні й сидить Онися. Але чого вона тут, чого? Приїхала з такої далечини до діда в гості — й отакої, опинилася в яру на якомусь коні.
— Тс-с-с...— Тарапатий прикладає застережливо палець до губів.— Тс-с-с...
Завмираємо, навіть колінкуємо поміж кущів, остерігаючись несподіванок. Увібравши голову в плечі, Тарапатий кличе мене рухом плеча:
— Ось... Тільки тихо... Не сполохай... Затамували подих — і скоро на моріжку соковитої нестолоченої трави бачу дідового коня, що стоїть поміж вільшини. Кінь покивує головою, струшує гривою, і куций хвіст його мітлитвся мітлою, бо кінь відганяє комарів. А на коні...
А на коні — Онися.
Онися й не сидить на коні, й не лежить, а вся якось вигнулася та скрутилася, бо ноги її прив'язано мотузяч-чям попід кінські здухвини, й руки також поза спиною вивернено й прив'язано. Здається, Онися ось-ось звалиться з коня, але сидить. І її пухнасте біле волосся розіллялося по плечах, по спині. А лиця не видно, бо Онися дивилася не на нас: ми підкралися до коня збоку.
Тепер я згадую оту сливку... Оту сливку біля дідової х.іти... Сливку в дівоцькому Онисиному вбранні...
Одяг її дівоцький зостався на сливці.
Онися сидить на коні гола-голісінька.
Я опускаю очі в траву, й дивлюся в траву, яка вже пахне вечірньою студеною росою. У вухах чомусь дзвенить, а в горлі сухо й шорстко. Хто познущався з Онисі, хто? Хто вчинив таку наругу над нею? Страх і відчай раптово підкидають мене з землі, я підбігаю до коня, схлипую.
— Онисю, Онисю...
Вона обертає голову — і я бачу кволу, болісну усмішку на її гарному обличчі.
— А-а, це ти,— впізнає мене.
І голос її — кволий, немічний, байдужий.
— Онисю, що таке, що таке?.. Хто це?.. Чого?.. Вона лише знічено-зболено кліпає повіками.
— Чуєш?.. Я знайшов твого діда... Він уже вдома, чуєш?.. А хлопці вже позабирали твій шоколад...
Підходить Тарапатий, з обох рук показує шоколад. А я так тремчу від страху, що мій страх раптом передається захарчованому охлялому коневі. Кінь вишкірює зуби, хрипить — і скаче вбік так різко, що Онися, либонь, ось-ось звалиться. Але не звалюється, бо прив'язана, бо мотузки витримують.
— Як тобі помогти?
— Я вже нічого не хочу,— долинає.
Ми з Тарапатим хутчій до коня, а кінь поміж кущів хутчій від нас, лиш чутно Онисине скрикування та зрештою:
— Не женіть коня!.. Чуєте, не женіть коня!
Ми вже не біжимо за конем, не женемо, а поволеньки так скрадаємося за ним. О, добре, він уже не скаче, а чалапає по високій траві до села, ступає через низький туманець, що тут поснувався *-+ прямо на дими, що снуються з коминів хат під тихими й глибокими небесами.
Тарапатий іде трошки попереду, чатуючи ходу коня, щоб не сполохати. Й раптом плетений у кілька сталок сирицевий вуж обвивається на його плечах, аж сорочка пухириться, й Тарапатий присідає від болю.
Далі сирицевий вуж летить до мене, обвивається довкола ніг, валить у траву, і я тонко скімлю від болю, що вогнем обпікає тіло.
— А, й ви!.. Й ви отут!.. На криву стежку за Онисею!
Той сирицевий вуж раз і вдруге блискавкою вискакує з шипшини, слідом за довгим вужем-гарапником вискакує і дід Ілько Танцюра. Кощаве лице в нього від люті схоже на обвішаний реп'яхами та колючками овечий хвіст.
— Збитошники та стидомирники! Нечестивці плюгаві...
Дід Ілько поміж блекоти скаче до коня, раз та вдруге шмагає гарапником,— і кінь тікає, трощить блекоту, дерезу, полин, зникаючи поміж верболозів на сільській околиці.
— Ух!.. Повіяка!.. Гех!
І дід Ілько гарапником шмагає все довкруж, рвучи лопухи та кропиву на зелене шмаття.
Знетямлені, ми з Тарапатим схоплюємося з землі — й тікаємо з яру. Тікаємо так, щоб оминути несамовитого діда. Тікаємо врізнобіч по кущах, аби довгий сирицевий гарапник-вуж знову не дістав нас.
Я біжу і вию від болю та образи. Мені жаль Онисі, жаль себе, жаль усього білого світу. Чого дід Ілько Танцюра збожеволів? Може, баба Весна вилікує його, вишепче?
Повз бабу Ликору вбігаю в хату, спинаюся на лежанку, з лежанки спинаюся на піч, на печі забиваюся в запічок, скулююся. Й тремчу так, наче гарапник-вуж з лежанки слідом за мною спинається на піч.
— Очманів,— долинає до слуху голос баби Ликори.— Та й хіба не очманіє, коли цілий день вештається, як халамидник. Ну, поплач, поплач — полегшає.
Я провалююся в темне провалля, в якому глухо й моторошно. Це провалля схоже на яр за селом, де сьогодні ото бачилася прив'язана до коня гола-голісінька Онися... Десь має бути сливка в її дівоцькому вбранні, де ж та сливка? Бо треба забрати в сливки й віддати, аби зодяглася... О, голос діда Ілька Танцюри! Наче то й не дід говорить, а дідовим голосом озивається вовкулака. Але чого цей вовкулака ще й плаче, схлипує?
— Ликоро, провинився я перед твоїм хлопцем... Ще шмаркатий, а я вже гарапником його. За оту Онисю без-путню...
— Сам ти безпутній!— хочу крикнути з печі, але губи мої як позмерзалися.
— І в кого вона вдалася така?— це баба Ликора біля печі.— Явдошка, мати її покійна, така вже славна... Й Михайло, царство йому небесне, хоч до рани клади...
— Сам доглянув з отакесенького пуп'янка, сам і в школу пустив у Нову Греблю, в десятирічку... А тепер дочекався втіхи...
— Не плач, Ільку, бо сльозами не зарадиш... Лихі люди зманили її до Вінниці...
— Хто б міг подумати, що там лигатиметься з німцями, їхньою підстилкою стане?.. Бач, скучила за мною, бач, навідалася в Овечаче до діда. Понавозила гостинців, багато їй дрантя всякого там надарували. То я що? Дрантя порозкидав по обійстю, гостинці порозкидав. І з самої з неї все поздирав, бо воно ж і смердить не нашим. А вона тільки сміється, чуєш,Ликоро? Хоч би заплакала, так ні, сміється. А мені все пече в грудях, і в очах темно. Гайда, кажу , туди, звідки приїхала. Посадив її на коня, мотузками прив'язав — і як уперіщу гарапником, кінь і в поле, та в балку.
— Про всяку всячину чула...— сплескує руками баба Ликора.— Отак і спровадив у білий світ? На коні? Свят, свят, свят. Де ж тепер шукати її?
— Знайшлася... Сам знайшов. І твої хлопці не дали б їй пропасти, а я за це ще й віддухопелив їх.
То це ти бусурманом діло?.. О, чуєш, як схлипує на печі...
Здирається щось на лежанку, вже зовсім близько важко сапає. Мені здається, що то сирицевий вуж-га-рапник шукає мене, ось-ось обпече вогнем, обів'ється довкола ніг. І страшний крик виривається з моїх грудей, аж шибка дзенькає у вікні.
— Ільку, Ільку, злізь,— благально баба Ликора.
— Та я ж хотів... погладити...
— Йди собі своєю дорогою, бо ти його так налякав, що й баба Весна чи відшепче... Господи, й де стільки горя береться на людські голови?
Здається, я лечу кудись на крилах свого крику, лечу й лечу, аж поки знову провалююся в темне й глухе провалля.
В цьому проваллі десь дзюркоче струмок, тихесенько так і журливо, той струмок наче манить і кличе до себе. Ступаючи наосліп, я обачно розводжу руками темряву, наче воду, й темрява розступається, вже зовсім близько має бути манливий струмок.
І зовсім це не голос струмка в нічній темряві, а голос Онисі!
Це Онися озивається до мене:
— Агов, ти хто?
Голос її чую, а самої не бачу, то зупиняюся в проваллі, сторожко нашорошую вуха в темряві, бо десь вона має бути зовсім близько, неподалік.
— Куди біжиш?— чується її голос.
Де вона сховалася, що не видно, де? Темрява розіллялась, як море, а в темряві хоч би одненька зірочка присвітила!
— А ходи-но сюди ближче, не бійся.
І тоді я схоплююся з печі, скочуюся на лежанку, ладний бігти надвір, бо саме там десь має бути вона, звідки кличе.
— Ти куди? — Руки баби Ликори перепиняють мене біля лежанки.— Стій! Куди?
— Я до Онисі! Пустіть...
— До якої Онисі?
— Хіба на чуєте? Кличе...— пручаюся.
— Та вгамуйся, оглашенний!— стискує мене в обіймах.— Де ти почув Онисю? Нема її, вже поїхала кудись, ніч кругом.
— Не поїхала, пустіть, бо кличе!
— Господи, спаси й помилуй,— хрестить мене пучками пальців баба Ликора.— Спаси й помилуй нас, грішних.