— Ви ще зовсім хлопчик! Я ніколи не бачила, щоб ви так славно червоніли. Ох, Сідалковський! Я б усе віддала… і Київ, і Варшаву, аби з вами хоч раз відвідати, але по-справжньому, Монте-Карло! Або ще краще — Ніццу! Я й забула, ви більше, граф, любите Ніццу…
При слові "Ніцца" Сідалковський цього разу поморщився, наче йому дали пересолений огірок. Він згадав, як кілька днів тому, коли Стратон Стратонович розповідав про Шербур і Монако, взяв і ляпнув: "А мені знову хочеться в Ніццу!" — "Куди, куди?" — перепитав його Ковбик і від здивування аж двічі підсмикнув штани. "В Ніццу!" — нахабно повторив Сідалковський. — "А ви що, уже були там?" — "Не був, але хочеться". — "Так чому кажете "знову"?" — пом'якшав Ковбик. — "Знову, бо перший раз я там був за допомогою "Клубу кіноподорожей". А вдруге хотілося б особисто…" — "За допомогою "Клубу кіноподорожей" я одного разу був президентом Гваделупи, — розлютився Ковбик. — А як показали крупним планом, то виявилося, що то не я, а моя копія, тільки чомусь у чорне пофарбована. Зрозуміли, Сідалковський?" — "Розумному досить", — піймав облизня Євграф. — "Розумному, розумному! Ви від скромності, бачу, не помрете. Це вам аніскільки не загрожує…"
— Чому ж мовчите, Сідалковський? Я щось не те сказала?
— Що ви, Ядвіго! Усе те. Просто задумався. Згадав чомусь своє дитинство, — не кліпнувши оком, збрехав Сідалковський. — А щодо Ніцци, то це не патріотично, Ядвіго. А потім, знаєте, здалеку усі левади зелені…
Капітульська важко зітхнула. Сідалковський зробив те ж саме, але з певних психологічних міркувань, бо для такого зітхання у нього просто не було причин.
— Вам усе пасує! Навіть ось ці зітхання… Цікаво, чому ви раптом згадали дитинство? І взагалі, граф, якщо не секрет, розкажіть мені трошки про себе. Вас не ображає це слово "граф"? Якщо ви не заперечуватимете, я завжди так звертатимусь до вас.
— Якщо завжди, то не заперечуватиму.
— І все ж, Сідалковський… О, бачите, які ми, жінки, непослідовні? Розкажіть трохи про себе. Я вас дуже прошу.
— Це вам для протоколу? Чи як зрозуміти?
— Ну що ви, граф! Це моє особисте маленьке прохання. Чи вам не до душі мої запитання?
— Чому ж! Але це у вас професійне чи суто жіноча цікавість?
— Суто жіноча. Адже професія журналіста має так багато спільного з жінкою. Чи не так, граф?
— Я не страждаю асоціативним мисленням і, як на сьогодні, гадаю, що це мій комплекс неповноцінності.
— Не докоряйте собі, граф. Я знаю, що це не зовсім так. Але ми, здається, відхилились від теми…
— Народився я, — почав Сідалковський, — як ви вже здогадалися, не на берегах Сени і не в сім'ї колишніх аристократів. Оксфордського університету не кінчав, на канікули в Полінезію не їздив. У Монако в мене ні багатої тітоньки, ні бабусі-мільйонерки…
— Ви — чудо, Сідалковський. І трохи злюка. Я вас кохаю!
— Це теж розуміти як жарт? Чи у польській мові слово "кохаю" має інше значення, ніж в українській? А, може, просто інший відтінок?
— Я не філолог, Сідалковський, я жінка! І не задавайте мені, перепрошую, таких запитань. Я сказала те, що сказала, — повторила вона його фразу.
— Пробачте, я не хотів вас образити… Народився я на дуже мирному кордоні: між Крижополем і Томашполем — у Вапнярці. Виховувався не в гувернантки. Виховували мене мама з татом. Більше мама, а ще трохи пані Джегужевська. Не дивуйтесь, тут я не жартую. То наша сусідка — бабуся Джегужевська. Приїхала до нас перед війною, а виїхала вже після війни. Здається, у Лодзь. А може, в Краків. Точно не скажу. Виховувала вона мене, як тепер кажуть, на громадських засадах. Вчила трохи по-польськи, але навіть у дитинстві в мене не було нахилу до вивчення мов. У моїй пам'яті залишилось хіба кілька польських слів. Принаймні не вистачило б для того, щоб написати вам, Ядвіго, любовну записку…
Капітульська посміхнулася і потиснула йому руку.
— Мати моя — звичайна селянка. Батько — службовець: чи то писар, чи то працівник філії зв'язку. Пані Джегужевська в це не вірила й запевняла мене, що я благородного походження. На жаль, я й досі не знаю, що вона мала на увазі. Але тоді я в це швидко повірив, хоч уголос нікому не казав. Правда, одного разу поцікавився в матері у присутності тата, хто мій справжній батько, і дістав од мами стільки ляпасів, що їх вистачило б на цілий дитсадок. З того часу до пані Джегужевської мені заборонили ходити, хоч про батька не вона мені сказала, а інша сусідка. Я тоді ще не знав, що найсолодший плід — заборонений, але все одно вечорами тікав до пані Джегужевської, яка читала мені цікаві книжки, показувала богів, схожих на людей, і пригощала такими смачними тістечками, що я почав катастрофічно круглішати. За це, очевидно, мене тоді й прозивали "Булочкою". У пані Джегужевської у Вапнярці не було нікого. Мабуть, тому вона й віддавала мені стільки часу: причісувала мене, навчала їсти виделкою і ножем. Пані називала мене "мій пануньчик", що мені страшенно не подобалось. Я не любив ласки, як усі сільські хлопці, та й соромився, але мені смакували її тістечка й смажені з цукром зернята. Коли стара пані хворіла, ми з мамою провідували її. Мама мої були добрі й лагідні, але таких смачних тістечок та здобних булочок, щедро посипаних маком і білим солодким борошном, не вміли випікати… Бабця не спускала з мене очей і весь час запитувала: "Ну в кого воно таке, Мотре, вдалося?" Це запитання завжди сердило маму, і вони дуже гнівалися. Я маму, як завжди водилося на Україні, називав на "ви". Навіть заочно, — Сідалковський, ніяковіючи, посміхнувся. — Батька теж. Так що ви мені, Ядвіго, вибачте… Як вам сказати, за мій стиль розповіді, чи що…
— Що ви, Євграф! — посерйознішала Капітульська. — Мені дуже приємно. У вашій розповіді стільки екзотики…
— Коли мама гнівались, вони ставали ще вродливішою і казали бабці: "Ну що ви таке кажете? Хіба не бачите, що він викапаний батько?" У цьому я пересвідчився тепер, коли побачив фотокартку свого батька в молодості. Ми так схожі один на одного, що нас можна було б віднести до близнюків. Незабаром та… — він хотів сказати "тато", але тут же поправився: — Незабаром батько померли. Їх поїзд переїхав. Я тоді це горе не так гостро сприйняв, як згодом смерть матері… Мама мої померли два роки тому…
Сідалковський, нахилившись, на хвилинку замовк. Чи йому справді було тяжко говорити, чи він просто грав, щоб викликати співчуття у Капітульської,— важко сказати. Ядвіга це зрозуміла як перше і поклала й другу свою руку на його.
— Мама залишились удовою. У селі казали, що їм бути вдовою навіть личить. Бо вони справді були дуже гарні, вродливі. І я мав усі підстави казати в школі, що мої мама — найкращі. Що вони справді були гарною, я дізнався ще й з того, що в містечку, особливо часто у привокзальному буфеті, де дядьки пили пиво з горілкою і закусували вічно пересоленими вапнярськими чебуреками, помітивши на пероні вродливу жінку, неодмінно казали: "Гарна, як наша Мотря". До матері багато хто сватався. Але вони казали, що нікого, окрім батька, не люблять і залишаться вірною батькові до барвінку! Я тоді ще не знав, що означає цей кумедний, як мені здавалось, вислів. Потім я зрозумів, що це до того часу, поки на їх могилці не виросте барвінок. Так воно й трапилося. Мати справді ні за кого не виходили заміж, хоч чоловіки до них ходили, як до церкви. Чому "як до церкви"? Бо гості, коли приходили до мами, щось довго їм бубоніли, а мама їм після цього казали: "Ну, я вас прошу, не ходіть до мене, як до церкви, і не моліться… Заміж я не збираюсь". Тільки одному дядькові в селі вони цього не казали. Але він був одружений, мав жінку і трьох таких шибеників, як я, котрі часто мене перестрівали, коли я повертався зі школи, і випробовували на мені міць своїх портфелів та палітурки книжок. Я довго не міг зрозуміти, звідки у них така ненависть до мене, а коли став дорослішим, то зрозумів: від любові їхнього батька до моєї матері. Згодом до нас почала приходити й мати тих шибеників з п'ятого "б" (мама мої на них казали "урвителі") і щоразу просила: "Мотре, я знаю, що ти найчесніша жінка у нашому селі. Я знаю, ти не винна, що мій Дмитро ходить до тебе. Але я тебе прошу: залиш його або село залиш!" Пам'ятаю, мама плакали, казали, що вони чисті перед тіткою Оляною, але куди вони можуть поїхати з малою дитиною… "В Одесу, мамо, — зрадів я. — Поїхали, мамо, в Одесу! Там море! Я колись виросту, поступлю в моряки, стану капітаном, і ми добре житимемо… Може, я навіть буду п'ятнадцятирічним капітаном!" — додав я, згадавши книжку, яку мені показувала Джегужевська. Одного разу під час канікул мама й справді взяли мене в Одесу. Ми їздили на знаменитий одеський товчок. Я там, пригадую, їв пончики і довго не витирав з губ повидла. Мама казали: "Витри, бо так негарно, за тобою вже ондечки оси літають". А мені було приємно, бо так я довше зберігав солодощі на своїх губах і поступово злизував їх. Мені тоді страшенно сподобалася Одеса, я навіть спати не міг спокійно: бачив синє море, білі пароплави на рейді… Я на все життя запам'ятав їхні прощальні гудки, особливо тоді, коли вони виходили з гавані і так тривожно прощалися!..
Раптом Сідалковський замовк. Ядвіга, про яку він, здавалося, зовсім забув, плакала, по її напудрених щоках текли сльози, залишаючи неглибокі, рівні борозенки.
— Що з вами, Ядвіго?! Ви плачете?
— Нічого, Євграфе… Нічого, розповідайте… Прошу вас…
Сідалковський відчув у собі раптову втому і наплив і незрозумілого смутку. Згадалися мати, рідна Вапнярка, перон і гудки паровозів, що маневрували в депо. На серці стало тоскно-тоскно… "Фраєр, — раптом сказав він сам собі.— Паршивий фраєр! Звідки це в тебе, коли ти встиг зіпсуватися і хто тебе зіпсував? Ти ж не жив у розкошах… Батьки ж твої були добрі й чесні люди… Звідки ж ти, Сідалковський?! Звідки такі, як ти, беруться? Хто, який загадковий світ вас породжує?.."
— Продовжуйте, Сідалковський! Чого ж ви замовкли? Мені з вами так цікаво.
— А може, поговоримо про Канни? — запитав, підводячись, Сідалковський.
— Не треба про Канни. І про Ніццу не треба, Євграфе… Розкажіть про Вапнярку! Що було з вами далі?..
— Того літа ми виїхали до Одеси. Життя мамине стало нестерпним. Вони вже хотіли, здається, за когось вийти заміж, аби тільки дядько Дмитро до них не чіплявся.